Вони і горожу, бувало, не лагодили, замість огірків та помідорів, які вимагають праці, щоденного поливання і прополки, садили квіти. Один колишній каторжанин, веселий чоловік, ягоду посадив. Зроду ягоди в тій місцевості носили з лісу, і ось тобі на: городню землю ягодою зайняли! І називалася та ягода не чорниця, не суниця і не брусниця — вік-то-рі-я!
1 К и р л и к — дика гречка.
Вікторію ту хвацькі сільські "городники" ще зеленою видерли з корінням і з'їли, нічого ягода, крупна, одначе з лісовою не порівняєш — води в ній багато і духом слаба.
Більше в селі вікторію садити ніхто не наважувався, і поступово про неї всі забули. І все не траплялося б городніх чудасій, якби бабця хлопчика не була вигадницею і не принесла з міста дивне якесь насіння: одне пласке, сердечком, до огіркового подібне, але куди більших розмірів. Посадила бабця ту насінину на самому кінці грядки, біля лазні, І поскільки не вірила в її корисні властивості, забула про неї. Друга насінина — ще дивніша! — подібна до дідового зуба, коричневого од тютюну, костяної твердості. Бабця розмочила насінини в чашці разом з бобами і знехотя ввіткнула між цибулин.
Довго нічого не з'являлося з землі. Бур'ян мушиною гущавиною по всьому городу розповзався. Людське і дитяче покарання — трава. Поли її, прокляту, ламай усе літо поперек, відсиджуй ноги, муч до тріщин руки, жалися кропивою до пухирів...
Селянське дитя якось там само по собі на городі опинилося — ні на кого залишити в хаті, надворі брудно, худоба, собаки, от бабця чи тітки і прихоплять хлопчика з собою. Лазить малий наче в непрохідних хащах, того й гляди загубиться назовсім. А дівкам розвага: "Дівчата, а де ж у нас парубок? Щось не видно? Чи не заблукав? Хоч би кури його не заклювали! А-у-у-у!" — піднявши лице од грядок і дивлячись на загородній ліс, кричали тітки.
Малий — не промах, упаде в борозні під листя, і ні гугу. А тітки його шукають, тітки його шукають! Бабця кляне їх, лає: "Вам би, безсоромним, тільки казитися! Тільки б зубоскалити! Робити хто буде, нечистий ваш дух?!"
Моторошно в борозні під листям лежати, поруч біля ока волохата гусениця листок продірявлює, лап у неї скільки, ока жодного. Тут-таки гострими іклами вусатий чорний жук перекушує муху навпіл. Носоріг брукву точить, аж головою в кругляк заліз! Сірі ґедзі хлопчика тнуть, до крові кусають, мошва також не дрімає, в ніс, у вуха, в очі набивається, роз'їдає їх — довго не витримати, вискакувати треба зі схованки, та розгортаються прохолодні кущі, сонце в очі б'є, крик над головою: "О-о-ось де він, варначина! Лови його!"
З реготом і дзвоном кинеться малий бігти по городу, тітки слідом за ним, кричать, ловлять і до самої ріки його, зовсім уже очманілого, доженуть, а там давай бризкатись, давай дуріти, норовлять малого у воду плюхнути. Він учепиться за тітку, з м'ясом не одірвеш, кричить, кличучи бабцю на допомогу. Бабця тут як тут, котиться з яру, махає хворостиною. "Й-и-я-а-а-а ось вам, кобилиці такі! І я ось оперіщу котрусь! Дивись, почорнів увесь хлопець — перелякали!" Дівки врозтіч, на ходу кофтинки, спіднички скидають — і бовть з вереском у воду, махають руками, ногами б'ють, бризки до неба! Бабця по берегу бігає, хворостиною махає, нікого дістати не може.
Втихомирені, освіжілі від води, знову плентаються на город, під палюче сонце, і малий ковиляє слідом. Мошва жере, ґедзі кулями б'ють, комар також свого не впустить, до вечірнього мороку з'явиться.
Помаленьку та полегеньку від ігор і забав переводили малого чоловіка до роботи, непомітно, наче граючи, проробляли "профорієнтацію" — вчили бур'ян відрізняти від городини: "Ось бурячки зійшли, а ось разом з ними лобода, полин і гречка дика. Вони і цвітом, і фігурою під буряки вбралися, але все одно не обманути їм ока людського, спідсподу глянь — в пилку вони сивому і цвіт багряний блідіший у них; мокрець, дрімка і приворотень під редиску і ріпу рядяться, та швиденько рости норовлять і тим себе зраджують. Ну а за моркву ледь не все трав'яне сміття намагається зійти — і мишачий хвіст, і куряче просо, і хрінниця, і всякий мотлох такими собі безневинними війками на білий світ з'являється, а розгорнуться війки — і немає між них лапки морквяної, мереживця зелененького!.."
У всякого овоча, у всякого злака, виявляється, є двійник, іншим разом багато двійників-кровопивців, і всі вони хитрі, підступні, напористі. Поки облюбована та розпещена людиною городня рослина укоріниться, поки з духом збереться, загартовані в вічній боротьбі бур'яни не дрімають, ідуть у глибину, захоплюють простори, чіпляються в землі і на землі за що прийдеться, душать, соки з овочів смокчуть, знекровлюють город...
Скільки ігор не дограв через клопітну роботу хлопчик?! Скільки дитячих радощів недоодержав через те, що слідом за "профорієнтацією" починалося і "трудове виховання".
Було воно просте і, як висловилися б нинішні високорозумні педагоги,— "ефективнодіюче". Хлопчика, який ухилявся від стомлюючої праці, брали за вухо: "Хочеш їсти — працюй!"
Одного разу полов хлопчик грядку цибулі (морквяні та інші грядки з дрібним зіллячком йому ще не довіряли, цибулю можна, цибуля добре відрізняється), полов, ниючи під ніс тягучу пісню, відмахуючись брудними руками од мошви, дзвінкотливої рудої оси, і зненацька пальці його схопили незвичну для рук, міцну рослину, що наче трьома пругкими пальцями пропорола землю. Придивившись, хлопчик збагнув — ВОНА! Зійшла! От тобі й на! Не вірилося, що є в костяній серединці сім'я живина, здатна встати і прорости, а вона ось проросла, зобразилася!
Як хлопчик доглядав ту рослину! А ВОНА, радіючи турботі, поливанню і чорній землі, вивільнена од бур'янів, перлася без утоми вгору, опускаючи одне за другим ремінне шкарубке листя. "Ох ти, матінки мої!" — захлинався захопленням творця хлопчик і мірявся з загадковим створінням природи, яке норовило обігнати його в рості.
Благоговійно притих хлопчик, коли знайшлася в пазусі довгих скрипучих листків лялечка, загорнута в зелень плівок. За нею друга, третя. Дитинчатам холодно було північними ночами, вони памороззю покривалися, та все ж пересилили природні незгоди, і білий-білий чубчик у кожної лялечки з-під вдягачок виприснувся. "Ох ти, батюшки мої!"— прошепотів хлопчик, конче вражений, і, не зборовши спокуси, розколупав плівку на одному дитинчаті і віднайшов ряди білих, одне до другого притиснутих зерен. Зажмурившись, хлопчик куснув зерно, і рот його наповнився солодким, терпким молоком. Про це диво неможливо було не розказати людям. І люди ці — сусідські хлопчаки, без зайвих розмов злопали те диво разом з білими чубчиками, з хрумкою паличкою, заключеною всередину солодкої штуковини.
Доживе мій хлопчик і до тієї пори, коли захлесне всіх кукурудзяна стихія, із здивуванням узнає якось, що і в його рідному селі, де, буває, влітку картоплю в цвіту б'ють заморозки, кращу землю пустять під "царицю полів" — ту саму забавну штуковину, що якось ненароком виросла на городі один раз, та й то дійшла лише до сметанно-рідкуватого зерна.
Воєнні шляхи-дороги приведуть мого хлопчика до спаленої селянської садиби, і вигляд згарища, вже облитого дощами, згорілий город вразять його своєю космічно-незалежною остиглістю і німотою.
Чорна картопля з вилупленими балабонками, скрючена зверху і ледь жива знизу, редька і бруква в чорних тріщинах; одряблі, мов кисляк, дині; понурі морди соняхів з патлами скрученого листя — все-все на городі оглушене сірим тліном, нічною тишею. Чорні качани капусти темніли головами вкопаних у землю людей; гнійно сочилися помідори — недосмаженим м'ясом з підпаленою м'язистою рожевістю; білі, зварені вогнем сплетіння цибулі — клубками поганих глистів.
Поперек грядки на рудих огірках лежала жінка в роздертій полотняній сорочці. Розлюченими більмами блищали її застиглі очі, в зубах закушені стогін і мука. До грудей жінки, наче метелик-капустяник, приколотий ножовим багнетом хлопчик-сисунець. Коли наші солдати вийняли багнет із маленької його спини і відняли від материнських грудей, всіх вразило умудрено-старече лице дитяти. На довершення до всього звідкілясь узялося криве курчатко. Охрипло цяп-каючи, припадаючи на тонку гілочку перебитої лапки, воно кинулося до людей, наче знаючи — наші, руські вернулися, і воно, єдина на вбитому подвір'ї жива душа, вітало їх і жалілося їм.
Доведеться моєму хлопчику ховати ленінградських дітей, складених стосами в вагоні, померлих од виснаження в дорозі з оточеного міста. Побуває він у таборі смерті і не зможе збагнути содіяного там через те, що, коли осягнути таке до кінця,— з'їдеш із глузду. Перебачить він тисячі вбитих солдат, дідів, дітей, жінок, спалені села й міста, знищених безвинних тварин. Але той город, з чорними качанами капусти на сірій землі, грядку з червиво скрученою білою цибулею, дитятко, розіп'яте на грудях матері, вискалене лице молодої жінки, яка до кінця чинила опір нарузі, курчатко, що інвалідно припадало на гостреньку лапку, він буде пам'ятати окремішньо від усієї решти війні — намертво врубалося в нього те перше потрясіння.
На пишних українських городах помідори визорювались не як дома, не в старих валянках і кошиках на полу, а просто серед грядок на кущах; не з садовки, із сіянця тут виростали цибулини завбільшки з кулак. Темношкірі гладкі баклажани обтягали кущі, і, не знаючи назви овоча, солдати називали їх відповідно формі — хріновинами. Кукурудза росла цілими полями, початки дозрівали на ній до жовтизни і молотили їх тут на зерно, білі чубчики і качани не їли, ними палили печі, бо тайги тут немає і з дровами скрутно. Соняхи також росли полями — і жовті хмари піднімалися над зеленню, коли дув вітер, і красти сонцелюби тут було не потрібно, бери, ламай, скільки хочеш, лузай насіння.
Кавуни валялися без догляду на землі, і, коли дивитися здаля, наче ні до чого вони й не прикріплені, наче їх абияк з літака розкидали.
Без заздрощів, з причаєною веселістю згадував хлопчик, як греблись по-собачому його сільські напарники і він разом з ними до плотів, що пропливали мимо села з теплих країв з торгом. Рідна його ріка пересікала всю країну впоперек, і коли у витоках її ще стояли вічні льоди, то в гирлі вже дозрівали кавуни.