І через те, сідаючи малюватися, вони набирали часом такого виразу, що вкрай дивував художника: та намагалася виявити на обличчі своєму меланхолію, друга мрійність, третя обов'язково хотіла зменшити рот і стискала його до такої міри, що він перетворювався кінець кінцем на одну цятку, не більшу, як головка на булавці. І, незважаючи на все це, вимагали від нього подібності й невимушеної природності. Чоловіки теж були нітрохи не кращі від дам. Один вимагав змалювати себе з сильним енергійним поворотом голови; інший — з піднесеними догори натхненними очима; гвардійський поручик вимагав неодмінно, щоб у очах видно було Марса; цивільний чиновник гнув до того, щоб якнайбільше було прямоти, благородства в обличчі і щоб рука спиралася на книгу, на якій розбірливими словами було б написано: "Завжди стояв за правду". Спершу художника кидали в піт такі вимоги: все це треба було зміркувати, обдумати, а тим часом термін давали дуже короткий. Нарешті, він збагнув, в чому була справа, і вже не утруднявся нітрохи. Навіть з двох, трьох слів угадував наперед, хто чим хотів зобразити себе. Хто хотів Марса, він в обличчя ліпив Марса; хто мітив у Байрона, він надавав йому байронівської пози й повороту. Корінною, Ундіною чи то Аспазією хотіли бути дами, він з великою охотою згоджувався на все і додавав від себе вже кожному досить миловидості, яка, як відомо, ніде не псує, і за неї простять інколи художникові і саму несхожість. Незабаром він уже сам почав дивуватися дивній жвавості й спритності свого пензля. А хто малювався, ті, само собою зрозуміло, були в захваті й проголошували його генієм.
Чартков зробився модним живописцем в усіх відношеннях. Почав їздити на обіди, супроводжувати дам у галереї і навіть на гуляння, франтувато одягатися і проповідувати вголос, що художник повинен належати до вищого товариства, що треба підтримати його звання, що художники одягаються як шевці, не вміють пристойно себе тримати, не дотримуються високого тону і позбавлені найменшої освіченості. Дома у себе, в майстерні, він завів охайність та чистоту до найвищої міри, приставив двох пишних лакеїв, тримав франтуватих учнів, переодягався кілька разів на день у різні вранішні костюми, завивався, зайнявся поліпшенням різних
манер, з якими зустрічати одвідувачів, зайнявся прикрашуванням всіма можливими засобами свого зовнішнього вигляду, щоб справити тим приємне враження на дам; одно слово, незабаром не можна було в ньому ніяк упізнати того скромного художника, який працював колись непомітно у своїй хатині на Васильєвському острові. Про художників і про мистецтво він висловлювався тепер різко: твердив, що старим художникам уже занадто багато приписано достоїнств, що всі вони до Рафаеля писали не фігури, а оселедці; що існує тільки в уяві розглядувачів думка, ніби видно в них якусь святість; що сам Рафаель навіть писав не все добре, і за багатьма творами його затрималась тільки силою переказу слава; що Мікель-Анжел хвалько, бо ж хотів тільки похвалитися знанням анатомії, що грації в ньому нема ніякої і що справжнього блиску, сили пензля і колориту треба шукати тільки тепер, у нинішньому віці. Тут, натурально, мимоволі доходило діло і до себе.
— Ні, я не розумію, — говорив він, — напруження інших сидіти й копатися над роботою. Людина, що порпається по кілька місяців над картиною, як на мене, трудівник, а не художник. Я не повірю, щоб у неї був талант. Геній творить сміливо, швидко. От у мене, — говорив він, звертаючись звичайно до одвідувачів, — цей портрет я написав за два дні, цю голівку за один день, це за кілька годин, це за годину з чимсь. Ні, я… я, признаюся, не визнаю за мистецтво того, що ліпиться рядок по рядкові; це вже ремесло, а не мистецтво.
Так розповідав він своїм одвідувачам, і одвідувачі дивувалися з сили та спритності його пензля, навіть вигукували, почувши, як швидко він творив, і потім переказували один одному: "Це талант, справжній талант! Подивіться, як він говорить, як сяють його очі! Il у a quelque chose d'extraordinaire dans toute sa figure!"[?]
Художникові було приємно чути про себе такі думки. Коли в журналах з'являлася друкована хвала йому, він радів, як дитина, хоча ця хвала була куплена ним за свої ж гроші. Він розносив такий друкований листок скрізь і мовби ненароком показував його знайомим і приятелям, і це його тішило до найпростодушнішої наївності. Слава його зростала, роботи й замовлень більшало. Уже почали йому надокучати одні й ті самі портрети та обличчя, яких положення та повороти зробилися у нього завченими. Уже без великої охоти він писав їх, намагаючись будь-як накидати саму голову, а все інше давав докінчувати учням. Спершу він все-таки пробував дати якесь нове положення, вразити силою, ефектом. Тепер і це ставало йому нудно. Розум втомлювався придумувати та обдумувати. Це було йому не по силі, та й ніколи: повне розваг життя і товариство, де він намагався грати роль світської людини, — все це відносило його далеко від праці і думок. Пензель його байдужів і тупішав, і він непомітно замкнувся в одноманітних, визначених, давно зношених формах. Одноманітні, холодні, вічно причепурені і, так би мовити, застебнуті обличчя чиновників, військових та цивільних, не багато давали простору для пензля: він забував і розкішні драпіровки, і сильні рухи, і пристрасті. Про групи, про художню драму, про високу її зав'язку нічого було й говорити. Перед ним були тільки мундир, та корсет, та фрак, перед якими відчуває холод художник і падає всяка уява. Навіть достоїнств найзвичайніших уже не було видно в його творах, а тимчасом вони все ще користувалися славою, хоч справжні знавці та художники тільки знизували плечима, дивлячись на останні його роботи. А деякі, що знали Чарткова раніше, не могли збагнути, як міг зникнути в ньому хист, ознаки якого виявились уже яскраво в ньому з самого початку, і даремно намагалися розгадати, яким чином може згаснути обдарованість у людині, коли вона тільки що досягла повного розвитку всіх сил своїх.
Та цих голосів не чув сп'янілий від слави художник. Уже він починав вступати в пору поважності розуму й віку: почав товстішати й помітно роздаватися вшир. Уже в газетах та журналах читав він прикметники: поважний наш Андрій Петрович, заслужений наш Андрій Петрович. Уже почали йому пропонувати на службі почесні посади, запрошувати на іспити, в комітети. Уже він починав, як завжди буває в поважні літа, сильно схилятися на бік Рафаеля та старовинних художників, не тому, що впевнився цілком у їх високих якостях, а тому, щоб колоти ними очі молодим художникам. Уже він починав, за звичаєм усіх, хто вступає в такі літа, докоряти всій без винятку молоді за неморальність та недобре спрямування духу. Уже починав він вірити, що все на світі робиться просто, натхнення з неба немає, і все неминуче має бути підведене під один строгий порядок акуратності та одноманітності. Одно слово, життя його вже дійшло тих літ, коли все, що дише поривом, стискується в людині, коли потужний смичок слабше доходить до душі і не обвивається пронизливими звуками коло серця, коли дотик краси уже не перетворює незайманих сил на вогонь і полум'я, а всі відгорілі почуття стають приступніші до звуку золота, вслухаються уважніше в його привабливу музику і помалу непомітно дозволяють їй остаточно приспати себе. Слава не може дати насолоди тому, хто вкрав її, а не заслужив; вона будить повсякчасний трепет тільки в гідному її. І тому всі почуття й пориви його звернулися до золота. Золото стало його пристрастю, ідеалом, страхом, насолодою, метою. Паки асигнацій зростали у скринях і, як кожний, кому випадає на долю цей страшний дар, він ставав сумним, недоступним ні для чого, крім золота, безпричинним скнарою, безглуздим збирачем, і вже ладен був перетворитися на одну з тих чудних істот, яких багато трапляється в нашому бездушному світі, на які з жахом дивиться сповнена життя й серця людина, якій здаються вони рухомими кам'яними гробами з мерцем усередині замість серця. Але одна подія сильно потрясла й розбудила всю його істоту.
Одного дня побачив він на столі своєму записку, якою Академія художеств просила його як достойного свого члена прибути й сказати думку свою про новий, присланий з Італії твір російського художника, який там удосконалювався. Цей художник був один з колишніх його товаришів, що з ранніх літ носив у собі пристрасть до мистецтва, з палкою душею трудівника поринув у нього всією душею своєю, одірвався від друзів, від рідних, від улюблених звичок і помчав туди, де на фоні чудового неба спіє величавий розсадник мистецтв, у той чудесний Рим, при імені якого так повно й сильно б'ється палке серце художника. Там, як відлюдник, поринув віїі у труд і нічим не перебивані заняття. Йому не було діла до того, що говорили про його характер, про його невміїїня поводитися з людьми, про недодержання світських пристойностей, про зневагу, якої завдавав він званню художника своїм убогим, недбалим убранням. Йому було байдуже, сердились на нього чи ні його собрати. Всім нехтував він, все віддав мистецтву. Невтомно одвідував галереї, цілими годинами простоював перед творами великих майстрів, ловлячи й підстерігаючи чудесний пензель. Нічого він не кінчав без того, щоб не перевірити себе кілька разів на цих великих учителях і щоб не прочитати в їхніх витворах безмовної і промовистої собі поради. Він не заходив у шумливі розмови та суперечки; він не стояв ні за пуристів, ні проти пуристів. Він однаково всьому віддавав належну йому частину, беручи з усього тільки те, що було в ньому прекрасного, і, нарешті, залишив собі учителем одного божественного Рафаеля. Подібно до того, як великий поет-художник, перечитавши багато різних творів, сповнених чарівності й величавої краси, залишав кінець кінцем собі настільною книгою саму тільки "Іліаду" Гомера, відкривши, що в ній усе є, чого хочеш, і що нема нічого, що не відбилося б уже тут у такій глибокій і великій довершеності. І зате виніс він із своєї школи величну ідею твору, могутню красу мислі, високу чарівність небесного пензля.
Увійшовши до зали, Чартков побачив уже цілий величезний натовп одвідувачів, що зібралися перед картиною.