— А яке ім'я запропонуєте ви?
Повисла тиша. Бо ніхто про це не подумав. Справді-бо, як його назвати? І вперше Песик побачив, як люди міркують. Дуже цікаво. Спочатку вони перезиралися, зводячи брови й стенаючи плечима, потім дивилися кудись в небо, кожен поодинці, обхопивши підборіддя рукою, потім чухали потилиці, потім перебирали ногами, а наостанок всі повернулися до Здорованя, питаючи, що він надумав.
— Я думаю, — відповів Здоровань. І всі знову взялися думати.
Песикові вечір подобався дедалі дужче. Міркуючи, Мускусний Здоровань ставав дуже кумедним. Чоло його морщилося, як у бульдога, нижня щелепа виступала вперед. Здавалося, він зараз вишкірить ікла, і буде чути, як закипає його мозок. Він червонів дужче й дужче. Гості мовчки Дивилися на нього. Так тривало якийсь час. Зрештою, Здоровань урочисто заявив:
— Знайшов.
Усі залементували.
— Невже?
-Ну і?
— Кажи!
— Не мовчи!
— Яке ім'я ти знайшов?
Він сьорбнув вина і проголосив:
— Медор!
Він ще сьорбнув вина і спитав:
— Як воно вам? Усі зааплодували.
— Чудово! Краще не придумати! Дуже оригінальне! Здоровань дивився на Вишеньку, гордий-прегордий.
Але коли він зібрався відкрити рота, щоб запитати, чи згодна вона на "Медopa", Вишенька просто заявила: —Ні.
Песик полегшено зітхнув.
— Ні? Чому ні? — здивувалася Перчичка, сподіваючись уникнути сварки.
— Тому що Медорами собак звуть у книжках, а не в житті. До того ж Медори — на кожному кроці. Ось чому ні. Ні — це ні.
Запала незручна тиша, тільки чувся брязкіт посуду. Аби не мовчати, хтось запропонував:
— Може тоді Мілу? *
— Ні, — заперечила Вишенька, — і не Мілу. Мілу — ім'я не собаки, а картинки.
І знову тиша. Люди починали розуміти, що не так вже й легко підшукати ім'я для цуцика. Усі якось посмутнішали. Здавалося, над столом нависла хмара. Особливо над головою Мускусного Здорованя. Хмара чорна-пречорна, з якої будь-якої миті могли блиснути блискавки. Ось тоді всі як один заговорили водночас:
— Рекс! — запропонував один.
— Принц! — підказав інший.
— Мілорд! — озвався третій.
— Вольф! Фідель! Султан! Каїд! Паша! Барон!
Кожну пропозицію Вишенька відкидала: —Ні.
Іноді вона дозволяла собі пояснити: —Дуже негарне. Банальне. Манірне. Усіх собак так звуть. Аж поки чорна хмара не розверзлася над головою Здорованя.
— Як ти така мудра, сама шукай ім'я! Давай! Що, ще не знайшла? Еге! Думаєш? Ми чекаємо.
— "Песик", — просто відказала Вишенька.
— Гаразд, песик! І що — песик? Як ти назвеш песика?
— Мого песика зватимуть "Песик"! — терпляче пояснила Вишенька.
— Як це "песик"? — страшенно здивувався Здоровань. — Це ж не ім'я — "песик"!
— Це найоригінальніше, найгарніше і найпростіше ім'я. Я більше не знаю песика, якого б звали "Песик", окрім мого, — додала вона і подивилася так, що було ясно: питання вичерпане.
— Але ж усіх собак звуть "песиками", моя лялюнечко! — спробувала пожартувати Перчичка. — Так їх звуть за словником! Поміркуй лишень!
Очима вона перепрошувала гостей.
— Я поміркувала. Мого песика зватимуть "Песик", з великої літери, бо таких, як він на світі більше немає!
— Це правда, — погодився Здоровань, хитро підморгуючи присутнім. — Зрештою, можливо, ти маєш рацію, що не даєш йому якогось імені, він занадто дурний, щоб відгукуватися на якесь ім'я.
Вишенька не відповіла. Вона усміхнулася. Встала. Сказала: "Добраніч усім", а що Песик лишився на стільці, не знаючи, що робити, Вишенька, не повертаючи голови, зронила:
— Ти йдеш, Песику?
Песик негайно кинувся до неї, ніби його кликали так все життя.
XVIII ВІД'ЇЗД
А потім відпустка скінчилася. І вони поїхали до Парижу. Там жили Здоровань, Вишенька і Перчичка. У Парижі.
Подорож для Песика була не з приємних. Звісно, було й гарне, але було й таке... Песик уперше їхав в автомобілі. (Він не враховував переїзди між Ніццою і кемпінгом по прямій). Він уперше їхав серпантином. Здоровань вирішив проїхати горами вздовж узбережжя, бо, як казав він, це більш "туристський" шлях. А також "економніший" додала Перчичка. Песик сидів позаду, поруч з Вишенькою.
На кожному повороті він відчував, як все всередині перевертається. Та ще й так, що його знудило. Коли Вишенька побачила, як нудить Песика, вона побіліла, як хмарина, і її теж знудило. Почувши, як нудить Вишеньку, Перчичка хутенько відчинила віконце, щоб і її не знудило в машині. Усі ті блювання доводили Здорованя до сказу, і він напа-дався на інших автомобілістів. У такі моменти він гадав, що вести машину вміє лише він. Він тис на акселератор, і машина мчала на повній швидкості. Вагончик позаду бов-тався вже як міг.
Песик, висунувши писок у вікно, страшенно радів. У носі в нього змішувалися усі запахи світу. Вихор пахощів! (Він поволеньки призвичаювався до поворотів; автомобіль навіть здавався йому чудовим людським винаходом).
Іноді вони зупинялися: попити, залити пального, дати двигунові охолонути. Траплялося, що на зупинках Здоровань здибував автомобілістів, манеру кермування яких він ганив. Ті здибанки захоплювали Песика. Здоровань підходив до автомобіліста, виграючи велетенськими біцепсами. Зав'язувалася розмова. Таке Песик бачив на звалищі. Двоє кремезних псів підходили один до одного, гарикаючи і настовбурчивши шерсть на м'язистих плечах. Чуючи, як вони гарикають, повитягавши голови, наставивши вуха, бачачи, як виблискують на сонці їхні ікла, Песик був певний, що вони повбивають один одного.
— ДУРНИЦІ> ~" осміхалася Чорнуха, навіть не дивлячись на них, — вони один одного не зачеплять. Усе це показне.
І справді, покружлявши один довкола іншого, пси розходилися хто куди, гордо задираючи лапу біля першої-ліпшої шини, ніби здобули небачену перемогу.
І в людей було так само. Постискавши кулаки, вони гарикали, оглядаючи один одного з ніг до голови. Гигочучи, вони вишкірювали золоті ікла. Час від часу поглядали на своїх шанувальників (Вишеньку і Перчичку, які сиділи на капоті автомобіля, як на Здорованя; на іншу Вишеньку і на іншу Перчичку, як на автомобіліста). Але зрештою вони розходилися, не заподіявши один одному шкоди. По тому кожний з двох замикався в спеціальному будиночку, де, як вважав Песик, вони гордо піднімали лапу. Глядачам спектакль явно подобався.
Потім виїхали на автостраду. Яка вона велетенська! Автомобіль їхав, їхав... Песик ніколи не уявляв, що треба стільки проїхати, аби потрапити з одного міста в друге.
Автострада оминала місто, але вони проїздили запахи тих міст. А далі з'являлися все нові міста. Вишенька і Перчичка спали. Здоровань мовчав.
Песик розумів, що його завозять далі й далі. А що досі він жив на одному місці, то почав відчувати ностальгію. Його забирали з дитинства. На поверхні того суму зринали інші сумні спогади: Чорнуха біля дверцят холодильника, Копиця, який каже, що наостанок треба триматися мужньо.
Сонце сідало. Раптом на узбіччі він помітив тіло розчавленого собаки. "Уміти вчасно відскочити, — згадав Песик, — вчасно відскочити..." І сльози стисли горло. Вони лускали, як кульки печалі в автомобілі, де зараз усі поснули.
XVIII
МІЙ ПЕСИК? ЯКИЙ ПЕСИК?
Між Песиком і Вишенькою стосунки зіпсувалися в Парижі. До цього Вишенька була бездоганною. Вона була такою лагідною до нього, що Песик повірив, ніби приручив її. "Певно, у неї вже колись був собака, і той собака добре її видресирував!"
Ні, у Вишеньки до нього не було жодної тваринки. Він це одразу зрозумів, потрапивши до їхнього паризького помешкання. Ніколи тут не жив жоден собака. Втім, і жоден кіт, і жоден птах. Вони б лишили свій запах. А в помешканні пахло лише людьми і нічим іншим. Ні, Песик дуже швидко це зрозумів: то була просто примха Вишеньки, коли вона приїхала по нього до собачого притулку. А тепер, коли вона повернулася додому, до своєї кімнати, до своїх іграшок, до друзів, до звичного життя, він зовсім перестав її цікавити.
Якби те помешкання було справжнім будинком із садом, це було б не так вже й страшно. Песик весь час був би надворі. Для розваг йому треба було не так вже й багато: якусь пташечку, вітер, який грається листям, два-три підозрілі звуки, щоб погавкати, якийсь слід, щоб винюши-ти, і час минав би непомітно. Та ось біда: у французьких квартирах немає саду. Треба жити лише всередині. А всередині немає нічого втішного. По-перше, помешкання маленьке. Для собаки воно ще менше, ніж для людини. Через заборонені місця. Не можна залазити на канапу чи на крісла, не можна лежати на килимі у вітальні (а килим у вітальні — це вся вітальня!), не можна заходити до кімнати Здорованя і Перчички... Лишається передпокій, два квадратні метри, крихітна кухня (якщо Перчичка не готує там їсти), коридор (в якому на тебе всі наступають) і кімнатка Вишеньки (тільки не вночі). А Вишенька якраз і не хотіла пускати Песика до себе в кімнату.
— Облиш, я хочу спокійно погратися, займися своїми справами.
Песик повертався до коридору. Лягав, зітхаючи, перед замкненими дверима Вишеньки.
Але ніби навмисне, саме тоді Перчичка виходила зі своєї кімнати, перечіплялася об нього і починала верещати своїм пронизливим голосом:
— Клятий пес! Увесь час під ногами! Не міг лягти де-інде? Песик, понуривши голову, йшов ховатися під стіл на
кухні. Там він сидів до обіду, коли Перчичка знову його проганяла.
— Ніяких собак у кухні, поки я готую обід, це не гігієнічно! (Перчичка постійно вживала слова "гігієнічно" і "не гігієнічно"; Песик у неї належав до речей "не гігієнічних").
Він уставав: з кухні йшов до передпокою, де, зітхаючи, згортався калачиком біля вішалки. Але тут розчинялися вхідні двері, то з роботи повертався Здоровань. Він чіпляв плащ на вішалку. З нього на спину Песику виливалось два літри води. Рештки дощу. Песик тікав до вітальні, де обтрушувався, як качка після пірнання. Врізнобіч летіли розкішні блискучі бризки, що викликало загальну сварку.
— Мій килим! — жахалася Перчичка.
Вона саме накривала на стіл. Очі сердито блищали. Вона тицяла в Здорованя тремтячим від люті пальцем:
— Знову ти облив пса водою зі свого мокрого плаща! Скільки разів я тобі казала витрушувати його під дверима, коли йде дощ?
— А скільки разів повторювати, що собаці не місце в передпокої? Це не місце для собаки, — безапеляційно відрізав Здоровань.
— Ну і хто вирішив взяти собаку? Може, я? Я завжди була проти, ти це знаєш!
— Хто б говорив! Якби я тебе послухав, зараз у передпокої тислася б велетенська волохата вівчарка.