Іоанн Паннонський додав до цього, що так само не існує двох однакових душ і що душа найтяжчого грішника є дорогоцінною, як та кров, що її пролив за нього Ісус Христос. Діяння однієї людини, стверджував він, важить більше, аніж дев'ять небесних кіл, і думати, ніби можна зникнути й повернутися, є кричущою легковажністю. Час не відновлює того, що ми втрачаємо; вічність зберігає його як для слави небесної, так і для полум'я пекельного. Трактат був прозорим і всеосяжним; здавалося, його створила не якась конкретна особа, а мовби "всяка людина" або, можливо, все людство.
Авреліан спізнав майже фізичне відчуття глибокого приниження. Він було подумав, що йому треба знищити або переробити свою власну працю, потім, у нападі гіркої порядності, послав її до Рима, не змінивши в ній жодної літери. Коли через кілька місяців було скликано церковний собор у Перґамо, тим теологом, якому доручили розгромити єретичну доктрину монотонів, став (як і можна було передбачити) Іоанн Паннонський. Його глибоко обґрунтоване і стримане спростування настільки всіх переконало, що єресіарха Євфорбія засудили до спалення на вогнищі. "Це вже було й знову буде, – сказав Євфорбій. – Ви розпалюєте не вогнище, а цілий вогненний лабіринт. Якби об'єднати тут усі вогнища, на яких мене спалювали, вони не помістилися б на землі, й ангели осліпли б. І про це я твердив не один раз". Після цього його голос зірвався на крик, бо омахи полум'я дісталися його.
Колесо зазнало поразки в битві з Хрестом[228], але Авреліан та Іоанн Паннонський продовжували свою таємну війну. Вони обидва воювали в одному війську, прагнули однієї й тієї самої винагороди, прагнули розбити одного й того самого ворога, проте Авреліан не написав жодного слова, яким, не бажаючи признатися в цьому навіть собі самому, він не прагнув би перевершити Іоанна. Цей поєдинок залишався невидимим; якщо численні свідчення мене не обманюють, то ім'я другого не зустрічається жодного разу в багатьох томах творів Авреліана, зібраних у "Патрології"{387} Міня{388}. (Від творів Іоанна до нас дійшли тільки двадцять слів.) Обидва вони несхвально поставилися до анафем, проголошених на Другому Константинопольському соборі; обидва засуджували аріан, які не визнавали одвічної божественності Сина; обидва підтвердили ортодоксальність "Християнської топографії"{389} Косьми, яка навчає, що Земля чотирикутна, як гебрейська скинія. На лихо, в усіх чотирьох кутках Землі виникла й швидко розповсюдилася згубна пошесть нової єресі. Народившись у Єгипті чи в Азії (бо щодо цього існують різні думки, й Боссюе{390} не бажає визнавати аргументів Гарнака{391}), вона затопила східні провінції й спорудила свої святилища в Македонії, в Карфагені та в Трирі. Здавалося, вона шаліє повсюди; казали, ніби в Британській єпархії перевернули догори ногами розп'яття, а в Цезареї{392} образ Господа замінили дзеркалом. Дзеркало та обол{393} були емблемами нових розкольників.
Історія знає їх під різними іменами (спекуляри, абісмали, каїніти), але найпоширенішою назвою була "гістріони", яку дав їм Авреліан і яку вони зухвало підхопили. У Фригії{394} їх називали "симулякрами", так само – й у Дарданії. Іоанн Дамаскін{395} найменував їх "формами" – тут варто відзначити, що Ерфйорд спростовує цей фрагмент. Не було такого єресіолога, який би з подивом не відзначав розгнузданості їхніх звичаїв. Багато гістріонів проповідували аскетизм: одні калічили себе, як Ориґен, другі жили під землею, в клоаках, треті виривали собі очі, четверті ("навуходоносори" з Нітрії) "паслися на луках, як воли, й волосся покривало їх, як пір'я орла". Від самокатування та аскетизму вони нерідко переходили до злочинів, деякі громади толерантно ставилися до крадіжок, інші – до вбивства, ще інші – до содомії та жорстокості. Усі вони блюзнили, причому паплюжили не тільки християнського Бога, а й загадкових богів власного пантеону. Вони створювали свої священні книги, втрату яких оплакують учені. Сер Томас Браун десь 1658 р. писав: "Час знищив амбітні євангелії гістріонів, але не ту лайку, що нею обкладало себе їхнє Нечестя". Ерфйорд припустив, що ця "лайка" (яка дійшла до нас в одному грецькому кодексі) і є тими втраченими євангеліями. Це важко зрозуміти, якщо ми не знаємо космології гістріонів.
В герметичних книгах написано: те, що внизу, тотожне тому, що вгорі, й те, що вгорі, тотожне тому, що внизу; а в "Зогарі" сказано, що нижній світ є віддзеркаленням світу вишнього. Гістріони побудували своє вчення на спотворенні цієї думки. Вони посилалися на Євангелію від Матвія, 6, 12 ("І прости нам борги наші, як і ми прощаємо боржникам нашим") та 11, 12 ("Царство Небесне здобувається силою"), аби довести, що земля впливає на небо, а ще наводили фрагмент із "Послання до Коринтян", 13, 12 ("Тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, в загадці") на доказ того, що все нами побачене – не істинне. Мабуть, від монотонів вони взяли уявлення про те, що кожна людина – це дві людини, і справжньою людиною є та інша, яка перебуває на небі. Вони також вважали, що наші вчинки мають обернене віддзеркалення, тобто якщо я не сплю, то "я інший" спить, якщо я творю блуд, то інший поводиться цнотливо, якщо я краду, то інший щедро дарує. По смерті я возз'єднаюся з ним і стану ним. (Якийсь відгомін цих доктрин знаходимо в Блуа.) Інші гістріони стверджували, що світові настане кінець, коли вичерпається розмаїття його можливостей; а що повторень бути не може, то праведник має виключити (тобто здійснити) наймерзенніші вчинки, щоб вони не заплямували майбутнього й щоб у такий спосіб прискорити настання Царства Ісусового. Це твердження заперечувалось іншими сектами, які обстоювали думку, що в кожній людині має відбутися вся світова історія. Більшість, як Піфагор, муситимуть пройти через переселення в багато тіл, перш ніж вони здобудуть визволення; інші, протеїки, "протягом одного життя будуть левами, драконами, кабанами, водою й деревом". Демосфен{396} згадує про очищення багном, яке відбували втаємничувані в орфічні містерії; аналогічно, протеїки прагнули очиститися злом. Вони були переконані, як Карпократ, що ніхто не вийде з в'язниці, поки не віддасть останнього шеляга (Луки, 12, 59), і мали звичай морочити розкаяних ось цією іншою євангельською фразою: "Я прийшов, щоб ви мали життя, і з достатком щоб мали!" Вони також твердили, що не бути лиходієм – це сатанинська гординя… Багато різних міфологій створили гістріони: одні проповідували аскетизм, інші – розпусту, але всі вони бентежили уми. Теопомп{397}, гістріон із Береніки{398}, заперечував усі легенди; він говорив, що кожна людина – це орган, за допомогою якого божество сприймає світ.
Єретики Авреліанової діоцези були тими, хто стверджував, що час не терпить повторень, а не тими, які проголошували, що кожен людський вчинок віддзеркалюється на небі. Ця обставина була рідкісною; у своєму звіті римським властям Авреліан про неї згадав. Прелат, якому було надіслано звіт, був сповідником імператриці; ні для кого не було таємницею, що ця відповідальна посада не дозволяла йому віддаватись інтимним радощам спекулятивної теології. Зате його секретар – який колись співпрацював з Іоанном Паннонським, а нині з ним ворогував – мав славу людини, здатної розрізнити найнепомітніші ознаки інакодумства; тож Авреліан додав до свого звіту детальний опис єресі гістріонів у тому її вигляді, в якому вона проповідувалася на таємних зборах у Генуї та в Аквілеї. Він написав кілька абзаців, та коли вже наготувався викласти жахливу тезу про те, що не існує двох однакових моментів, його перо зупинилося. Він не міг знайти необхідного формулювання; повчання нової доктрини ("Хочеш побачити те, чого не бачили людські очі? Подивися на Місяць. Хочеш почути те, чого не чули людські вуха? Послухай спів пташки. Хочеш торкнутися того, чого не торкалися людські руки? Доторкнися до землі. Істинно говорю вам, що Бог лише збирається створити світ") були надто вигадливими й метафоричними для переказу. Аж раптом у його думці утворилася фраза з двадцяти слів. Він негайно записав її, вельми задоволений собою, але відразу ж його кольнула підозра, що ця фраза належить комусь іншому. Наступного дня він згадав, що прочитав її багато років тому в "Adversus аnnulares"[229], трактаті Іоанна Паннонського. Він перевірив цитату – так, вона була там. Його обсіли болісні сумніви. Змінити або викинути ці слова означало б дуже ослабити переконливість свого тлумачення; залишити їх – це було б те саме, що стати плагіатором людини, якої він терпіти не міг; вказати джерело означало б стати донощиком. Авреліан звернувся з молитвою до Бога, благаючи підказати, як йому повестися в цій ситуації, й десь на початку наступного вечора його ангел-охоронець продиктував йому компромісне рішення. Авреліан зберіг ту фразу, але перед цим дав таке пояснення: "Слова, які нині горлають єресіархи, щоб підірвати віру, сказав у цьому сторіччі один вельми вчений муж, либонь, злегковаживши їхню гріховність". Потім сталося неминуче – те, чого він боявся й чого чекав. Авреліанові довелося відкрити, хто був цей учений муж, й Іоанна Паннонського звинуватили в прихильності до єретичних доктрин.
Через чотири місяці коваль з Авентінського пагорба, заморочений брехливими запевненнями гістріонів, навалив на плечі своєму синові велику залізну кулю, щоб малий злетів у небо. Хлопець загинув; жах, спричинений цим злочином, зобов'язав людей, які судили Іоанна, бути невблаганно суворими. Той не побажав зректися своїх поглядів і знай повторював, що заперечувати його думку означає скотитися до мерзенної єресі монотонів. Він не розумів (чи не хотів зрозуміти), що не було ніякого сенсу говорити про монотонів – про них давно забули. З наполегливістю, в якій було щось від старечої впертості, він повторював найблискучіші фрази зі свого давнього полемічного трактату. Але судді навіть не слухали слів, од яких колись були в захваті. Замість спрямувати всі свої зусилля на те, щоб очистити себе від найменшої підозри в прихильності до ідей гістріонізму, Іоанн Паннонський марно намагався довести, що думка, за яку його звинувачували, була строго ортодоксальною. Він дискутував з людьми, від вироку яких залежала його доля, й припустився ще однієї непрощенної помилки – робив це з неабиякою винахідливістю й витонченою іронією.