Як я чув, цю Спілку заснував американський мільйонер Ієзекія Гопкінс, чоловік дивакуватий. Він сам був рудоголовий і дуже шанував усіх рудих — перед смертю передав до рук своїх довірених осіб велику суму грошей із наказом підшукати на ці кошти вигідні місця для тих, чиє волосся такого самого кольору, як у нього. Я чув, що платня там добра, а роботи дуже мало".
"Але ж, — мовив я, — є мільйони рудих, що хотіли б посісти те місце".
"Не так багато, як вам здається, — відповів він. — Подивіться-но, оголошення звернене лише до лондонців, і до того ж дорослих. Цей американець провів свої молоді літа в Лондоні й хотів би вчинити щось добре для свого рідного міста. До того ж чув я, що туди не варто зголошуватися тим, у кого волосся чи ясно-руде, чи темно-руде, чи будь-яке іще, крім яскравого, сліпучого, полум'яно-рудого. Тож якщо хочете спробувати, містере Вільсоне, то підіть до них; проте не знаю, чи варто вам кидати свою справу заради отих кількох сотень фунтів".
Як ви й самі, джентльмени, бачите, моє волосся має такий яскравий, багатий колір, що якби дійшло до якогось змагання рудих, я виграв би неодмінно. Вінсент Сполдінґ, який багато знав про цю справу, міг стати мені в пригоді, тож я наказав йому зачинити на весь день віконниці й піти зі мною разом. Він дуже зрадів, що сьогодні йому не доведеться працювати; ми зачинили контору й пішли за адресою, зазначеною в оголошенні.
Гадаю, що мені більш ніколи не доведеться такого побачити, містере Холмсе. З півночі, півдня, сходу, заходу — звідусюди всі, хто мав би хоч одну руду волосинку на голові, зійшлися до Сіті за оголошенням. Усю Фліт-стрит заполонив рудоголовий натовп, а Попс-Корт виглядав, як крамарський візок із помаранчами. Мені ніколи й на думку не спадало, що в усій нашій країні є стільки рудих і всі вони зберуться тут через якесь одне оголошення. Тут були всі зразки рудого кольору — солом'яний, цитриновий, помаранчевий, цеглястий, глинястий, колір жовчі, колір шерсті ірландських сетерів; щоправда, як казав Сполдінґ, справжнього живого, полум'яно-рудого кольору там було не так уже й багато. Побачивши увесь цей натовп, я просто впав у відчай, але Сполдінґ і чути про це не схотів. Не знаю вже, як це йому вдалося, але він протискувався й проштовхувався крізь натовп так спритно, що ми швидко опинилися на сходах, які вели до контори. По сходах немовби текло два людські потоки — хтось піднімався, повен надії, хтось повертався засмучений... Ми протиснулися вперед і невдовзі опинилися в конторі.
— Надзвичайно цікава історія, — мовив Холмс, коли його клієнт зупинився, щоб освіжити пам'ять, нюхнувши добру порцію табаку. — Продовжуйте, будь ласка, свою розповідь.
— У конторі не було нічого, крім двох дерев'яних стільців та ще соснового столу, за яким сидів маленький чоловічок, ще рудіший за мене. Він кидав кілька слів кожному з відвідувачів, що підходили до нього, й щоразу знаходив якусь ваду й бракував їх. Напевно, зайняти те місце було не так уже й просто. Проте, коли ми підійшли до чоловічка, він зробився набагато привітнішим до мене, ніж до всіх інших, і, тільки-но ми увійшли, замкнув двері, щоб переговорити з нами сам на сам.
"Це містер Джейбз Вільсон, — сказав мій помічник, — і він хотів би посісти місце в Спілці".
"І він цілком гідний того, — відповів чоловічок. — Він підходить за всіма вимогами. Я й не пригадаю, коли ще бачив таке чудове волосся!"
Він ступив крок назад, схилив голову набік і роздивлявся на моє волосся так довго, що мені стало ніяково. Потім несподівано підскочив до мене, схопив мою руку й палко привітав з успіхом.
"Зволікати далі було б злочином, — мовив він, — і все-таки, сподіваюся, ви пробачите мені, якщо я вживу деякі застережні заходи".
Говорячи це, він вчепивсь у моє волосся й смиконув так, що я аж скрикнув з болю.
"У ваших очах сльози, — сказав він, пускаючи мене. — Тож усе як слід. Доводиться бути обережними: адже нас двічі обдурили з перукою і одного разу — з фарбою. А про витівки з шевською ваксою я можу розповісти вам таке, що ви й зовсім зневіритеся в людській натурі".
Він ступив до вікна й гукнув на весь голос, що місце зайняте. Знизу долинув стогін розчарування, натовп почав розпливатися в усі боки, аж поки довкола не залишилося жодного рудого, крім мене та наймача.
"Моє ім'я, — сказав він, — містер Дункан Росс, і я теж отримую пенсію з коштів нашого шляхетного добродійника. Чи одружені ви, містере Вільсоне? Чи маєте родину?"
Я відповів, що не маю.
"Боже мій, — сумно мовив він, — це ж так важливо! Як шкода чути це від вас! Наша Спілка, звичайно ж, повинна не тільки підтримувати рудих, а й сприяти їхньому розмноженню. Яке нещастя, що ви неодружені!"
Почувши таке, містере Холмсе, я засмутився, бо злякався, що не посяду місця, але той, подумавши кілька хвилин, врешті сказав, що все буде гаразд.
"Для будь-кого іншого, — пояснив він, — це було б фатальним, але людині з таким волоссям, як ваше, слід піти назустріч. Коли ви зможете взятися до виконання своїх нових обов'язків?"
"Не можу сказати, — мовив я, — адже я маю ще свої власні справи".
"Не хвилюйтеся, містере Вільсоне! — сказав Вінсент Сполдінґ. — Я впораюся з ними й без вас".
"З котрої й до котрої години я маю працювати?" — спитав я.
"З десятої до другої".
У позичкових касах найголовніша робота припадає на вечір, містере Холмсе, особливо в четвер і в п'ятницю — перед тим, як люди дістають платню; тож я й вирішив, що заробляти якусь дещицю ще й вранці було б непогано. Я знав, що помічник мій — людина певна і зможе в усьому мене заступити.
"Це мені цілком підходить, — сказав я. — А платня?"
"Чотири фунти на тиждень".
"А робота?"
"Робота суто номінальна".
"Що ви маєте на увазі — суто номінальна?"
"Увесь робочий час ви повинні перебувати в конторі чи принаймні в будинку, де вона міститься. Якщо ви в цей час кудись вийдете, то втратите місце. Заповіт на цьому особливо наполягає. Коли ви хоч один раз залишите контору в робочий час, це означатиме, що ви не виконали наших вимог".
"Якщо це лише чотири години на добу, то мені й на думку не спаде виходити з контори", — сказав я.
"Візьміть це до уваги, — відповів містер Дункан Росс, — ніяких хвороб, справ чи ще чогось. Ви маєте увесь час перебувати на місці, інакше втратите посаду".
"А щодо роботи?"
"Вам треба буде переписувати Британську енциклопедію. У цій шафі — перший том. Чорнило, пера й вимочки ви повинні роздобути самі, а ми надаємо вам оцей стіл зі стільцем. Чи можете ви взятися до роботи завтра?"
"Звичайно", — відповів я.
"Тоді до побачення, містере Джейбзе Вільсоне, й дозвольте мені ще раз привітати вас зі щасливим здобуттям такої важливої посади".
Він уклонився мені, й ми з помічником пішли; я не знав, що мені й подумати, що сказати, — так я зрадів своєму щастю.
Цілий день мені не виходила з думки ця історія, але під вечір я знову занепав духом: я майже переконав себе, що все це, напевно, якесь шахрайство, хоч і не міг здогадатися, якою може бути його мета. Здавалося неймовірним, що хтось міг зробити такий заповіт і що хтось ладен платити такі гроші за таку дурну роботу, як переписування Британської енциклопедії. Вінсент Сполдінґ як міг підбадьорював мене, але, лягаючи спати, я твердо вирішив відмовитися від цієї посади. Вранці, однак, я подумав, що варто було б хоч піти подивитися, купив на пенс пляшечку чорнила й, захопивши перо та сім великих аркушів паперу, вирушив до Попс-Корту.
На мій подив і радість, там усе було як слід. Стіл був уже готовий для роботи, і містер Дункан Росс чекав, коли я візьмуся до неї. Він звелів мені розпочати з літери "А" й пішов, проте вряди-годи заходив до мене подивитися, чи все гаразд. О другій годині він попрощався зі мною, похвалив за те, що я встиг переписати так багато, й зачинив за мною двері контори.
Так тривало щодня, містере Холмсе, і в суботу наймач вийняв і поклав на стіл чотири золоті соверени — мою тижневу платню. Так само було й другого тижня, і третього. Щоранку я приходив туди о десятій, і щодня виходив звідти о другій. Згодом містер Дункан Росс почав заглядати до мене лише раз на день, а потім і взагалі перестав з'являтися. Але ж, звичайно, я й подумати не міг вийти кудись із кімнати, бо не знав, коли саме він може зайти; а що посада моя була вигідна й цілком мене влаштовувала, я не хотів ризикувати нею.
Так проминуло вісім тижнів; я переписав статті про Абатів, Армію, Артилерію, Архітектуру, Аттику й сподівався невдовзі перейти до літери "Б". Я накупив багато паперу й заповнив своєю писаниною всю полицю. Аж раптом усе це скінчилося.
— Скінчилося?
— Так, сер. Саме сьогодні вранці. Я прийшов на роботу, як і завжди, о десятій годині, але двері було зачинено й замкнено, й на них посередині було прибито шматочок картону. Ось він, подивіться самі.
І він простяг нам шматочок картону завбільшки з аркуш записника. Там було написано:
Спілку рудих розпущено
9 жовтня 1890 року
Ми з Шерлоком Холмсом довго роздивлялись на це коротке оголошення, тоді поглянули на засмучене обличчя нашого клієнта; смішне в цій пригоді переважило для нас усе інше, й ми обидва розреготалися.
— Не бачу тут нічого смішного! — скрикнув клієнт, почервонівши по саме своє вогнисте волосся. — Якщо ви не здатні ні до чого, крім смішок із мене, я піду до когось іншого!
— Ні, ні! — вигукнув Холмс, знову садовлячи його в крісло, з якого той щойно підхопився. — Я нізащо не хотів би відмовлятися від вашої справи. Вона надихає мене своєю незвичайністю. Прошу вибачення, але в ній справді є щось кумедне... То що ви зробили, коли знайшли на дверях оце оголошення?
— Я був приголомшений, сер. Я не знав, що робити. Звернувся до всіх навколишніх контор, але там ніхто нічого не знав. Тоді я пішов до господаря будинку, що мешкав на нижньому поверсі, й спитав, чи не знає він, що сталося зі Спілкою рудих. Той відповів, що ніколи нічого про неї не чув. Тоді я запитав про містера Дункана Росса. Він сказав, що вперше чує таке ім'я.
"Це джентльмен з четвертого помешкання", — пояснив я.
"Рудий?"
"Так".
"То його звуть Вільям Моріс, — мовив він. — Це судочинець, що тимчасово наймав у мене кімнату, поки для нього не підшукають іншу. Він виїхав учора".
"Де я можу знайти його?"
"У новій конторі.