Для нього все було таке легке, таке зрозуміле. Навіть призов до армії, якого він боявся, пощастило відтягти, але залишився спогад про ті три дні, коли його били в казематі.
Похмурий, вогкий підвал, побудований 1876 року, в якому тепер спритний маленький француз розводить печериці: криваві плями на почорнілому вогкому бетоні, пиво і відриг п'яних штурмовиків, глухий спів, ніби з могили, блювотиння на стінах, на долівці, де тепер на кінському гною ростуть білі, хворобливі на вигляд гриби, а зверху, на даху каземату, тепер .чудовий зелений моріжок, грядки з трояндами, там бавляться діти, а матері сидять з плетивом і раз по раз гукають: "Обережно!" та "Не дурій!"; пенсіонери похмуро натоптують тютюном люльки — і все це на два метри над тією темною могилою, де Рай і Альберт три дні чекали смерті. Радісні батьки, що граються зі своїми нащадками в коней, садовлячи їх собі на шию, дідусі, що роздають діткам цукерки, водограї, вигуки: "Не підходь близько до води!" — а вранці старий сторож ходить і замітає сліди нічних забав молоді з передмістя: замащені помадою паперові серветки й написані до місяця гілочками на землі синоніми до слова "кохання". Дехто з пенсіонерів, старезні діди, що встають удосвіта, люблять приходити сюди влітку дуже рано, щоб поглянути на сторо-жеву здобич, перше ніж вона зникне в смітниці: стоять і хихотять із паперових серветок, замащених яскраво-червоною помадою.
Всі ми були колись молоді.
А під ними — могила, в якій тепер ростуть печериці, безліч білястих плям на рудуватому гною і жовтій соломі. Там уперше в їхньому місті був убитий єврей, Аб-салом Біліг, чорнявий веселий юнак із такими самими легкими руками, як і в Рая. Ніхто не вмів так гарно малювати, як Біліг. Він малював вартівні й штурмовиків: "німців до самих кісток"—і штурмовики — німці до самих кісток — розтоптали його там унизу, в могилі...
Нова платівка, данина маленького чорнявого бармена її білявій красі. Вона ледь пересунула по столі руку, туди, де падало світло від червоного пір'я на півневій шиї,— так лежала її рука через два роки, того дня, коли Рай розповів їй, що Абсалома Біліга вбито. Низенька худорлява єврейка, Абсаломова мати, телефонувала з Альбертової квартири в Ліссабон, у Мехіко-Сіті, викликала всі пароплавні лінії — і весь час міцно тримала за руку маленького Вільгельма Біліга, названого так на честь кайзера Вільгельма. І раптом несподіванка—в Ар-гентіні, в далекій Аргентіні, хтось узяв трубку і почав говорити з пані Біліг: віза, грошові перекази...
В Аргентіну відправлено бандероллю два номери "Фелькішер беобахтер", а в них — двадцять тисяч марок. Рай і Альберт стали працювати художниками на батьковій мармеладовій фабриці.
Тепер там ростуть печериці. Бавляться діти, матері кричать: "Обережно", "Не дурій" або "Не підходь так близько до води", коли б'є водограй; там цвітуть троянди, такі червоні, як її рука тепер, заллята світлом від червоного пір'я на шиї в півня, що править Генелеві за герб.
Фільм крутиться далі. Раєва рука важчає, віддих стає чутніший, він уже не сміється. Приходить листівка від пані Біліг: "Дуже дякую за вітання з дорогої батьківщини". Послано другу бандероль — два номери "Штюр-мера" з десятьма тисячами марок. Альберт поїхав до Лондона, і звідти невдовзі прийшла звістка, що він одружився з шаленою і надзвичайно вродливою дівчиною, невгамовною і побожною. Рай залишився працювати художником і статистиком на батьковій фабриці. Як би розрекламувати наш новий сорт? Желе з полуниць фірми Гольштеге, смачне й дешеве.
Далі фільм крутиться під тьмяне світло від темно-синього пір'я з півнячого живота — буденні, спокійні, нудні картини, аж поки в Лондоні померла шалена, надзвичайно вродлива дівчина, і від Альберта цілими місяцями не було жодної звістки. Нелла писала Альбертові листи, якими той і зараз інколи їй дорікав: "Вернися, Рай перестав усміхатися, відколи ти поїхав..."
Фільм стає сірий і похмурий, мертвотне світло, напруження зростає. Вернувся Альберт, почалася війна: дух солдатських їдалень, переповнені готелі, в церквах — ревні молитви за батьківщину. Квартиру знайти неможливо, і вісім годин відпустки швидко минають, перше ніж кінчаться обійми; обійми на плюшевих канапах, на рудих тапчанах і на брудних ліжках дешевих кімнат на одну ніч — настав і їхній час; простирадла у ваксі з чобіт.
Хрипкий дзвінок і поганенький сніданок на світанку, а тим часом худа господиня вже ставить на вікно табличку: "К і м н ат а вільна". Втиснена між вікном та фіранкою картонна табличка і цинічна мудрість звідниці, що відповіла Раєві, здивованому такою високою ціною: "Тепер війна, ліжок не вистачає, от вони й стали дорогі". Жінки боязко заходили до таких кімнат — вони вперше виконували
подружній обов'язок не на подружньому ложі, тому почували себе майже повіями, а все одно втішалися. Тут були зачаті першокласники 1946 року, худі рахітичні діти війни, які питатимуть учителя: "Чи небо—це чорний ринок, де все є?" Хрипкий дзвінок, залізні ліжка й тверді сінники, набиті морською травсію, що стануть метою бажань протягом двох тисяч воєнних ночей, аж поки будуть зачаті першокласники 1951 року.
Війна — завжди вдячна тема для сценариста, бо вона веде за собою таке незвичайне явище, як смерть, що зосереджує навколо себе дію, створює напруження, мов на туго натягнутому барабані,—лиш торкни пальцем, і він загучить.
Ще склянку лимонаду, Луїджі, тільки зовсім холодного, і якнайбільше додай до нього гіркоти з маленької зеленої пляшки; хай буде холодно й гірко, як під час прощання біля трамвайної зупинки або коло воріт казарми. Гірко, як від куряви, що здіймається з сінника у кімнатах на одну ніч; дрібна пудра, пристойний бруд, що сиплеться з щілин у стінах, тріщить під колесами десятого, восьмого чи п'ятого трамвая, коли той від'їжджає до казарми, де панує відчай. Холодно, як у кімнаті, з якої я виносила валізу, бо там уже почала розташовуватись інша: русява, простодушна й доброчесна дружина фельдфебеля запасу; вестфальський діалект, розпакована ковбаса й перелякане обличчя — вона вирішила, що такі яскраві піжами носять тільки повії, хоч я була така сама законна дружина, як і вона; сонячного весняного дня нас повінчав мрійливий францисканець, бо Рай не хотів любощів до шлюбу. Не бійся, доброчесна дружино фельдфебеля запасу. Жовта грудка масла в проолієному папері, червоне з сорому обличчя — ось-ось заплаче. По брудному столі котиться яйце. О фельдфебелю, який так гарно співав басом щонеділі в церковному хорі, що заподіяв ти своїй дружині? Бляхаре, що мав своє господарство з свиньми, коровами й курми, співав "Dies ігае" на панахидах — для тебе спогадів про Верден через десять років якраз вистачило на оповідку за вранішнім кухлем пива — чесний батьку чотирьох школярів, пречудовий басе, що як орган звучав у церковному хорі, що ти заподіяв своїй дружині? Цілу ніч вона ковтатиме гірку пилюку з сінника й вернеться додому, почуваючи себе повією, а в лоні понесе першо-
2 Г. Бель
33
класника 1946 року, що залишиться сиротою, бо ти, веселий співаче і веселий оповідачу спогадів про Верден, залишишся лежати в пісках Сахари з уламком гранати в грудях — ти ж бо не лишень гарний бас, а й солдат, придатний до служби в тропіках. Заплакане червоне обличчя і яйце,, що, докотившись до краю стола, падає додолу, липкий білок, темнуватий жовток, розбита шкаралупа і така холодна й брудна кімната. Моя валіза майже порожня, в ній нема нічого, крім надто барвистої піжами й деякого туалетного дріб'язку, надто мало, аби переконати доброчесну жінку, що я не повія. До того ж ще й книжка, на якій чітко написано: "Р о м а н". Мою обручку вона вважає лише невдалою спробою обдурити її. Свого першокласника 1946 року ти понесеш від бляхара, а я свого, 1947 року, — від поета, але це різниця дуже незначна.
Дякую, Луїджі, постав ще раз платівку, ти знаєш яку. Луїджі знає. Дика, примітивна мелодія, що в належну хвилину завмирає, стогнучи, падає в прірву, змовкає зовсім, а тоді з'являється знову. Лимонад такий холодний, як ті кімнати колись, і такий гіркий, як та курява; а на руку падає тепер блакитний промінь світла від пір'їн із півнячого хвоста.
Фільм крутиться далі з тим самим тьмяним освітленням, що так пасує до того настрою. *<Це створює атмосферу". Знову гіркий запах учбового майдану, багато солдатів уже нагороджено орденами, гроші течуть як вода, а квартири трапляються все рідше: десять тисяч солдатів, і з них до п'яти тисяч приїхали родичі, а в усьому селі є лише двісті кімнат, рахуючи й кухні, де на дерев'яних лавках матері понесуть першокласників 1947 року, понесуть від нагороджених орденами батьків усюди, де лишень знайдеться місце: в траві на вигоні, на глиці під сосною, швидко падатимуть на землю, незважаючи на холод: надворі січень, а квартир далеко менше, ніж солдатів. Приїхало дві тисячі матерів і три тисячі дружин, три тисячі разів має десь відбутися неминуче, бо "природа вимагає свого", а вчителі 1947 року не хочуть стояти перед порожніми партами. Безпорадність і відчай в очах жінок і солдатів, аж поки начальникові гарнізону спадає рятівна думка: шість бараків на двісті сорок ліжок стоять порожні, а також цілий сьомий корпус казарми—там розміщено роту полкової артилерії^
але тепер вона на полігоні. А ще є підвали, стайні "з гарною чистою соломою, за яку, звісно, доведеться заплатити". Конфіскували клуні, реквізували автобуси, що ходили до сусідніх містечок кілометрів за двадцять. Начальник гарнізону порушив усі закони й постанови, бо дивізія готова була вирушати в невідому далечінь і необхідне мало ще раз відбутись, а то казарми 1961 року були б порожні. І першокласників 1947 року понесено: маленьких худих хлоп'ят, що їхнім першим громадянським вчинком стане крадіжка вугілля. Ті хлоп'ята якраз були придатні на таке: меткі й сухорляві, вони мерзли і рано довідались про ціну речей — швидко на вагон і скидай усе, що тільки можна скинути. О ви, маленькі злодюжки,— ви ще станете чесні, ви вже стали чесні, ви, понесені на канапах, на дерев'яних кухонних лавах, на казармених ліжках або в приміщенні під номером 56, де була розташована рота полкової артилерії, на свіжій соломі в стайні, на холодній землі в лісі, в сінях і в задніх кімнатах пивниць, де чесний господар віддавав своє житло погодинно до послуг подружніх пар: чого соромитися, всі ми люди.
Сигарет, Луїджі, і ще лимонаду, ще холоднішого, якщо можна, і більше долий гіркоти із зеленої пляшки.
Мій першокласник 1947 навчального року був також понесений того холодного січня, але не в задній кімнаті пивниці і не в дешевому номері на одну ніч — нам пощастило знайти чарівний приватний бордельчик, в якому проводив неділю якийсь промисловець; того тижня він не мав часу відвідати своїх приятельок, і вони помирали з нудьги, поки він торгував гарматами.