Тож час кричати всім: простіть!
Баляда, в якій Війон просить усіх пробачення
Картузіянам, Целестинам,
Служебницям, Жебрущим, всім
Дандисам, служкам, паничинам,
І куртизанкам молодим,
В мантилях і трико щільнім,
Закоханцям, що без маруди
Джиґунять у взутті тіснім,
Усім кричу: пробачте, люди!
Дівкам, що на мужчин полюють,
Цицьки відкривши, гультяям,
Обманцям хитрим, що шахрують,
З мавпами спритним циркунам,
Акторам, блазням, співунам,
Що в шістку свищуть до зануди,
Малим дівчатам, хлопчакам,
Усім кричу: пробачте, люди!
За винятком синів тих сучих,
Що через них я гриз сухар,
Так гірко дні і ночі мучивсь,
Що вже й не страх ніяких кар.
Як не сидів би я, мов з хмар,
Я б громом з гепи їх напудив,
Але, щоб не зчиняти чвар,
Усім кричу: пробачте, люди!
Ломаки, буки, нагаї,
Гарапники на ті паскуди,
Хай ребра злуплять їм киї.
Усім кричу: пробачте, люди!
Інша баляда
(остання)
З кінцем убогого Війона
Кінця цей Заповіт досяг.
На похорон, почувши дзвона,
В яскравих сходьтеся плащах,
В найчервоніших каптанах,
Бо вмер це мученик Кохання,
Так на одне ядро присяг,
Коли цей світ лишав зарання.
Не бреше він. Його гонила
Любов, куди б не полетів,
Мов злидаря, безсердна, била,
До Русільйону й поготів
Кущів не знайдеш і тернів,
Де б не було слідів блукання —
З сорочки пірваних шматків,
Коли цей світ лишав зарання.
Це так було; коли став мертвий,
Одну лише ганчірку мав,
Ба більше: у хвилину смерти
Амур його стрілою втяв
І більше ніж таран додав
Йому болючого страждання,
(Усяк тут дивом дивував),
Коли цей світ лишав зарання.
Мій князю-соколе, ти чув,
Що він накоїв на прощання?
Вина червоного хильнув,
Коли цей світ лишав зарання.