[262]
Я не міг йому пояснити, як це важливо. Але був переконаний що той, хто замовив напис на надгробок, потім з усієї сили штовхнув на той надгробок панну Лунде. І весь час поки тривала наша розмова, я відчував у ній щось дивне.
Наче в тій розмові було присутнє щось невідоме. Раптом я збагнув, що то було.
— Ви весь час кажете "голос", — мовив я. — Що це означає?
— Я й сам думав про це. Краще б я був не брався за ту роботу... але мені були дуже потрібні гроші... Чого я кажу "голос"?.. Можна ще одну сигарету?
Я віддав йому цілу пачку. Мені здавалося, що якби тієї хвилини з'явився хтось від Карла Юргена Галла, я б витурив його надвір і замкнув би за ним двері.
— Я кажу "голос", бо не знаю, чи то говорив чоловік, чи жінка. Голос був дивний... дуже цікавий. То міг бути або високий чоловічий голос, або низький жіночий. Я нездатен побачити за ним людини. Тому й кажу просто "голос".
Голос. У потилиці в мене ще дужче зашпигало.
— Ви маєте якийсь стосунок до музики? — запитав я. Його худорляве молоде обличчя проясніло. Він весь змінився.
— Так, — відповів він. — Я, власне, співаю... тобто над усе хотів би співати. Коли в мене є гроші, я беру в консерваторії уроки співу. І мій учитель каже, що я маю хист. Але в мене мало грошей. Я успадкував цю майстерню... Але не маю ніякої освіти. Всі мої заощадження йдуть на уроки в консерваторії...
І тоді я поставив йому третє важливе запитання, якого в мене й на думці не було, коли я виїхав машиною на пошуки цього худого, втомленого юнака з різцем у руках. Двоє важливих запитань я вже йому поставив: "Скільки ви отримали?" і "Хто вам замовив напис?".
Мені треба було зовсім заспокоїти його і аж тоді поставити третє, найважливіше запитання.
— Ви не зробили нічого незаконного, — мовив я. — Що ви скажете поліції, це ваша справа, але найкраще казати правду. Вам за це нічого не буде. Якщо я можу чимось допомогти вам, то залюбки допоможу. Але тепер найважливіше, щоб ви погодились допомогти мені. Мені й поліції. Отож я маю до вас іще тільки одне запитання: ви могли б упізнати той голос?
Юнак глянув мені в очі.
— Якщо вам буде треба, то міг би. Коли і де ви захочете, я його впізнаю. [263]
І знов, коли я приїхав, мені відкрив двері сам полковник Лунде.
В одній руці я ніс валізку, а в другій — течку. Скриньку з книжками я поки що залишив у машині. Полковник Лунде повів мене через вестибюль, де на стіні висіла голова лося, і вгору сходами на другий поверх. Сходи були дуже широкі, на помістку півповерху стояло два плюшеві стільці і столик з якимось вазоном. Здається, він зветься "аспедістра". Звідти сходи вели просто на другий поверх, у довгий темний коридор з багатьма дверима. Я почав їх рахувати. Семеро. Семеро дверей. Одні з них ховалися в невеликій заглибині.
— Це двері на горище, — пояснив полковник. — А ваші зразу за ними, отже, другі ліворуч.
Він відчинив їх і зайшов до кімнати. Я рушив за ним.
— Отут ви житимете, — мовив полковник.
Широке залізне ліжко з бронзовими кулями на стояках в узголів'ї та в ногах застелене білим покривалом. Страхітливий письмовий стіл із цілою горою полиць та шухляд над стільницею і вишуканий старовинний стілець, який, здавалося, потрапив туди випадково. Плюшеве крісло. Підставка з мийницею і дзбан на воду.
— Ванна проти вашої кімнати, — сказав полковник Лунде. — Там можна митися чи приймати душ. Вода не завжди... не цілий день... однаково тепла.
— Я люблю холодну, — сказав я. Я підійшов до вікна.
Принаймні краєвид чудовий. На мить я навіть забув, де я.
Сніг товсто вкривав сад піді мною. Той сад лежав далеко внизу, бо поверхи були дуже високі, та й фундамент будинку напевне сягав метрів на два.
Далі за садом розлягалося місто. В присмерку воно здавалось блакитнявим. Я навіть бачив вежі ратуші, вежі, що колись здавалися такими великими, а тепер, між високими будинками, скидалися на два вперті червоні кубики.
Полковник Лунде стояв позад мене.
— Сподіваюся, вам тут сподобається, доценте Бакке. Мабуть, вам не треба давати ніяких інструкцій ні щодо роботи... навчання Вікторії... ні... ні...
— Я наглядатиму за нею, — сказав я.
— Це дуже важливо. Особливо тепер, перші дні після того, як її тітку...
Він наче не вмів доказувати речення до кінця.
— Доценте Бакке... все це залишиться між нами?
— На це питання я вже вам відповів. Це залишиться між нами й поліцією. Люди в поліції знають свою справу. Можете [264] покластись на інспектора Карла Юргена Галла. Він зробить усе, що тільки можна зробити.
— А. ваш брат... — мовив полковник Лунде, — він теж утаємничений?..
— Мій брат лікар, — відповів я. — Те, що я сказав про Карла Юргена Галла, поширюється й на мого брата. Зберігати таємницю — його професійний обов'язок. Крім того... ми з ним звикли разом обмірковувати кожну справу. Властиво, ми доповнюємо один одного.
— Я розумію. — Полковник на хвилину задумався. — Ви будете тут ці перші дні, доценте Бакке? Я маю на увазі вдень і вночі?
— Вдень і вночі, — проказав я за ним. — Коли хтось захоче побачити мене, нехай приходить сюди. Інспектор Галл і мій брат дзвонили мені, і я сказав їм, щоб вони приїхали сюди, ми поговоримо тут. Вони приїдуть сьогодні увечері.
В очах полковника майнув страх.
— Хіба є... щось нове?
— Не знаю. Я не розмовляв з жодним із них від учорашньої ночі. Але ми ще не зіставляли своїх спостережень. Якраз сьогодні увечері ми зробимо це.
— Вітальня до ваших... — почав полковник.
— Ми посидимо тут, — мовив я.
— Я не знаю, де забарилися моя дружина й дочка... Вони не повернулися з міста. Але ми обідаємо о восьмій. Рівно о восьмій...
Останнього речення він міг і не додавати. Хотів би я побачити живого полковника, який не обідав би "рівно" у визначений час.
— Якби інспектор Галл і ваш брат захотіли...
— Ні, дякую, полковнику Лунде. Ми не будемо обідати. Тільки трохи поговоримо втрьох. Тут, у кімнаті.
Він здавався дедалі розгубленішим. Я не бачив людини, яка б протягом доби втратила майже всю свою самовпевненість. Він скидався на полковника, якого не покликали на засідання генерального штабу, де мали обговорювати його власний проект військового статуту.
— Я... я буду в бібліотеці. Спро... я там посиджу й почитаю...
— Дякую, полковнику Лунде. Він вийшов.
Я стояв біля вікна й дивився на місто внизу. Темнішало, і на вулицях спалахувало світло, один разок перлин за одним. З відстані не можна було ні прочитати рекламні написи, [265] ні навіть розрізнити їхню форму — вони скидалися на невеличкі мерехтливі самоцвіти, червоні, зелені, жовті. Я намагався визначити, де саме світилися разки перлин і самоцвіти, але й це нелегко було зробити. Видно, для цього треба було довше тут пожити.
Цікаво, скільки мені доведеться тут бути?
Кілька діб? Тиждень? Місяць? Чи, може й довше?
У саду тихо шелестіли ялини. Одна волохата гіллячка м'яко билася об стіну за моїм вікном.
Скільки?
Я цього не знав. Знав лише, що пробуду тут, доки на власні очі не побачу того, хто робив замах на життя панни Лунде. І раптом мені спало на думку, що той, хто вже раз робив замах, може зробити його і вдруге. А що як цього разу йому пощастить?
Я відвернувся від вікна і ввімкнув світло. Яскрава лампа під скляним абажуром звисала просто з середини високої стелі. Електричний шнур був прикріплений посередині гіпсової розетки — такі розетки в дитинстві нагадували мені тістечка з кремом. Я ввімкнув решту ламп. Дві поцяцьковані мідяні лампи, одну на нічному столику, а другу на письмовому столі. Абажури на них були мережані, з якимись китичками навколо. Здається, їх називають помпонами.
У двері постукали, і на порозі з'явилася Люсі. Вона зайшла до кімнати й зачинила за собою двері.
— Який біс попросив тебе угніздитись тут, Мартіне? Поліція?
Я не люблю, коли жінки говорять таким тоном.
— А чого поліція мала просити мене угніздитись тут, Люсі?
Вона здвигнула плечима, поволі перейшла кімнату, скинула черевички й простяглася на плетеному покривалі мого ліжка.
Вигляд черевичків коло ліжка може схвилювати чоловіка. Залежно, чиї то черевички. Але Люсі була не на мій смак — чи в черевичках, чи без них. Мені не подобалася її ледача млість. І як я міг колись закохатися в неї? Щоправда, мені тоді було п'ятнадцять років.
— Мене вгніздитись тут, як ти кажеш, попросила не поліція, а твій чоловік.
— Мій чоловік?..
її сині, як проліски, очі на мить спалахнули. Вона задумалась. Накручувала білявий кучер на пальці й думала.
— Не сподівалась я, що це станеться з нею... Та коли так, то тебе приставили наглядати за мною, Мартіне. А це не те саме, що пустити цапа в капусту? [266]
— Ти переоцінюєш себе, Люсі.
В п синіх очах з'явився крижаний блиск.
— То кого ж тоді ти стережеш?
— Я нікого не стережу. Я вчитиму Вікторію. Твій чоловік хоче, щоб вона склала екзамен за гімназію.
— Вікторія?.. Мені вона подобається. Єдина розумна людина в цьому старому будинку, заселеному примарами.
— Виходить, добре, що я тут, — мовив я. — Вікторія зможе скласти екзамен за гімназію.
Люсі зсунулася з ліжка і знов узула черевички.
Тоді млосно повела плечима й випнула стегно. Дуже знадлива картина для того, кому подобаються такі жінки.
— Моя кімната по той бік коридора. Перші двері праворуч. Заходь, коли тобі чогось буде треба від мене.
Що я міг відповісти? Вона нітрохи не скидалася на беззахисну дівчину, якій загрожувала небезпека.
Карл Юрген сів на вишуканий старовинний стілець біля письмового столу. Крістіан вмостився в плюшевому кріслі, а сам я прилаштувався на краєчку ліжка. Карл Юрген вибрав те місце не випадково. Він завжди сідав так, щоб можна було бачити всіх.
— Я спершу побалакаю з вами двома, — сказав він. — А тоді піду до тих трьох. Насамперед я хочу знати, чого тебе запросили сюди, Мартіне?
Я розповів йому все.
— Отже, я тут за гувернера, — докінчив я. — Але справжня причина ось яка: полковник Лунде вважає, що Вікторії загрожує небезпека.
— Яка небезпека?
— Не маю уявлення.
— Що полковник сказав про Вікторію? Тобто я хочу почути все, що він сказав, слово в слово.
— Сказав... стривай, як він сказав? Ага, сказав: "Я боюся за Вікторію".
— Дуже цікаво, — озвався Крістіан зі свого плюшевого крісла. — Цікавий добір слів.
Карл Юрген закурив сигарету, тоді знову взявся за мене.
— А ранок ти згаяв на пошуки каменяра, Мартіне?
— Так, — відповів я.