І тієї луки внизу, над річкою, можеш прикупити...
— Іди геть! Іди! — не тямлячи себе, кричить Подана, і Юрай не може навіть збагнути, як опинився внизу — немовби сторчма полетів у прірву.
Але ні — він не впав, він сидить на останньому щаблі драбини... й усе-таки падає в прірву. "Так глибоко падати, боже ти мій, так глибоко!.. А хто тут стогне? То ти, ти! Ні, я не стогну, я тілько хочу дихати і я не винен, що так голосно застогнав. О, знов, знов! Ну, стогни, не соромся — ти дома, ти тут газда!.."
Нарешті Гордубал перестав падати, сидить на щаблі й дивиться в темряву. "Ти маєш спати в кімнаті,— сказала вона,— бо ти — газда". Ах, он воно що, Подано: вісім років ти була сама собі пані й тепер сердишся, що мусиш мати над собою газду. Ох, душко, поба-
чила б ти зараз, який то газда: сидить на драбині й пхикає, мов мала дитина, і нема кому витерти йому носа фартухом. Газда! Ха-ха-ха! — Гордубал ніби щось відчуває на своїх губах, торкається їх і...— О боже! Таж то усміх! — Гордубал усміхається в темряві.— Який там газда — наймит! Наймит прийшов до корів, пані моя, а ти, Полано, житимеш, як графиня. Ось побачиш, усе владнається: будуть у тебе й коні, і корови, і Штефан, і Юрай. Корів я тобі виплекаю, Полано, таких, що на них любо буде глянути, і овець — теж; усе в тебе буде, і ти всім будеш орудувати.
О, вже не хрипить у грудях, і дихати стало легше; можна набрати в себе повітря, мов ковальський міх. Де там, газдине, наймитові не місце в кімнаті; він піде спати до корів — у хліві його місце. Там людина принаймні не така самотня — вона чує поруч себе дихання якоїсь живини; буває, ненароком заговориш уголос і сам себе злякаєшся, а до корови можна заговорити й нічого не боятися: вона поверне голову й вислухає тебе... В хліві спиться цілком добре".
Тихо-тихо дибає Юрай до хліва; його обдає теплим коров'ячим запахом; дзенькнув ланцюг об драбину.
"Не бійтеся, корівки, то я; хвалити бога, соломи тут вистачає, є на чому лягти людині".
"Вибила дванадцята година,
Помолімося, люди, до божого сина..."
Ні, в Америці такого не було!
"З вогнем і світлом не жартуйте, добра свого й дітей пильнуйте..."
"Туу-туу-туу!" — сурмить десь далеко ріг нічного сторожа, а Гордубалові здається, що то реве корова. 40
Штефан у широких полотняних штанях і синьому фартусі — зразу видно, що він із долини; і чорний, як циган. Цмокнув на коней — і віз уже з гуркотом та брязкотом мчить дорогою. Юрай мусить триматися за полудрабок; але Штефан стоїть, збивши капелюха на потилицю, й розмахує батогом над кінськими гривами, високо піднявши віжки.
"Ну, ну, помалу, нема чого так гнати!"
— Послухай, парубче,— бурчить Юрай,— нащо ти так віжки натягуєш? Поглянь, як коні мелють губами — їм же болить!
Штефан обертається й щирить зуби:
— Так треба, газдо, аби високо тримали голови.
— А для чого? — протестує Гордубал.— Хай тримають, як звикли.
— То високо ціниться, газдо,— пояснює Штефан.— Кожний купець щонайперше дивиться, як кінь тримає голову. Гляньте, гляньте — як гарно вони зараз біжать — самими задніми ногами, а передніми лем торкаються землі. Но-но!
— Та не гони ти їх так! — сердиться Гордубал.
— Хай учаться бігати,— байдуже відповідає Ма-нья.— Бо який, пане, хосен від млявого коня?
"Чи возить Штефан отак Полану? — думає Гордубал.— Певно, все село оглядається: "То Гордубалова жінка їде, чистісінько тобі пані графиня; руки склала на грудях, їде й пишається". А чого б їй не пишатися? — думає Юрай.— Слава богу, Полана не така, як інші жінки. Міцна й рівна, як смерека, садиба — як панський замок, сім тисяч за пару коней взяла, то має чого високо нести голову. Що правда, то правда!"
— Ось вона, та рівнина,— показує Штефан батогом.— Аж до отих акацій усе належить газдині.
Гордубал злазить з воза, наче побитий.
"Розтрусив мене, диявол! Так ото вона, та рівнина? Справді, трава аж до пояса, але суха й тверда; ні, не кажи, така земля не під буряки, то — степ".
Манья чухає потилицю.
— Прикупити б аж до он того куща, газдо, й тоді хоч тридцятеро коней можна випасати.
— Ну-у,— заперечує Гордубал,— трава тут суха, як дріт, жиру й краплі нема.
— А нащо він? — щириться Манья.— Кінь, пане, має бути сухорлявий. Ви що, на заріз хочете його годувати?
Гордубал не відповідає. Підійшовши до коней, гладить їх по храпах.
— Ну-ну, малий, не бійся, ти ще молодий. Чого стрижеш вухами? Овва, який ти розумник! Ну чого б'єш копитом, чого хочеш?
Штефан розпрягає коней, випростується й різко зауважує:
— З кіньми розмовляти не можна, бо зм'якнуть.
Гордубал швидко обертається.
"Чого ти вказуєш газді, нахабо? Але ні, то він, певно, просто так, щоб коні не звикали до мене. Та я до твоїх коней не буду й підходити, дурню; ну-ну, можеш не хмуритись!"
Штефан пускає коней пастися й бере косу — накосити сіна. "От дурень — ну чого було не взяти з собою й другу косу? — Юрай зітхає й переводить погляд на гори, що над Кривим.— От де справжнє поле! Правда, там багато каміння, але, що не кажи, то таки поле, росте картопля, овес, жито — подекуди воно ще стоїть, а подекуди вже в'яжуть снопи".
— А хто, Штефане, купив наше поле там, нагорі?
— Якийсь Пйоса.
"Ти ба, Пйоса! Андрей Пйоса — Гусар. Так от чому він у корчмі не підійшой до мене, видно, соромно було, що видурив поле в жінки".
Юрай дивиться вгору. Дивно: Горду балове поле мовби спустилося з гір і розляглося тут, на рівнині...
— А Рибари де? Тут, у долині? — питає Юрай.
— Так,— відповідає Штефан.— Он у тому боці, три години їхати звідси.
Три години їхати. Не близько. Гордубал знічев'я зриває билинку й жує її; билинка якась кисла й скрипуча; там, нагорі, на полонинах, трава зовсім інша на смак, пряна й чебрецем пахне. Юрай бреде луками все далі й далі; ну й рівнина — ніде нічого, лишень небо над головою: але й воно теж не таке, як там, нагорі, а якесь закурене. А ось кукурудзяний лан; кукурудза й справді висока, в людський зріст; а яка з неї користь? Хіба що свиней пустити, ото б рохкали від задоволення! Інша річ житня нива, вона — як кожух. Акації? Юрай не любить акацій; там, нагорі, терен і брусниця, скору-шина і ялівець, і ніяких тобі дурних акацій. Маньї в фартусі й високих чоботях уже не видно. Як то—не заговорити до коня? Кінь теж мудре створіння, незгірш корови; від слів стає сумирнішим.
Перед Юраєм розстеляється рівнина, наганяючи на нього сум; як море — куди не глянь! Він обертається до гір. Гори! І вас рівнина поїдає, робить маленькими й нікчемними; а ти спробуй зійти на гору, приятелю, тоді зрозумієш, що це за край! І Юрай, не витримавши, біжить пішки до села, махнувши рукою на Штефана разом з його кіньми й возом. "Погляну дорогою на жита,— думає він, проте йде вже цілу годину, а гори все ще далеко.— Ну й спека тут — вітерець ані дихне — отака вона, та твоя рівнина. Хто б міг подумати, що Штефан так далеко мене завіз? Тільки цмокнув на коней — і ми вже опинилися на краю світу. Прудкі коні в Полани. "Яка користь, газдо, від млявого коня?"
Гордубал іде вже добрих дві години; ось нарешті околиця села. Злиденний циганський табір розкинувся серед блекоти та дурману; а ось і кузня при дорозі... Гордубал зупиняється — йому раптом спадає щось на думку. "Зажди, Полано, я тебе подивую!" — І він швидко звертає до кузні.
— Агов, майстре, зробіть-но мені гака!
— Що? Якого гака?
— Та звичайного гака до дверей, щоб защіпати. Я зачекаю.
Коваль не впізнає Гордубала, бо в кузні темно, й горно сліпить очі.
— Що ж, гака, то й гака.— І він кує гака, аж гуде.
— А що, ковалю, чи добрих коней має Гордубалова?
— О, то не коні, а дияволи. Тільки вони не для роботи, а хіба панів возити, вуйку. Але щоб підкувати їх — ого-го! — двоє челядників мусять тримати таку потвору.
Гордубал дивиться на розпечену залізяку. "Я тобі щось принесу, Полано, щось на газдівство".
— А кілько може коштувати такий кінь, ковалю, га?
— Скарай мене господь, якщо брешу! — спльовує коваль.— Кажуть, ніби за нього хочуть вісім тисяч! Такі гроші за коня! Скалічіє такий дикун — і пропали грошики! Ліпше вже гуцульський коник або ломовик: круп, як вівтар, а груди — як орган! Ех, колись...
ото були коні! А нині — трактор! Кажуть, граф луки продає — нащо коні — тепер скрізь машини...
Гордубал киває головою.
"То правда, машин тут — як в Америці. Треба припильнувати, щоб Полана не зробила яку дурницю. Приїдуть машини — що тоді робити з кіньми? Отож-бо й є! Ні-ні, Полано, я не віддам свої долари на луки. Поле й корови — то інша річ, а машинами ситий не будеш. Кажеш, із них малий хосен? Ну, може, й малий, зате в тебе є молоко й хліб. Отак!"
Гордубал вертається додому й несе ще не захололу залізяку. Полана, певно, вже варить полуденок; Юрай крадеться по драбині на горище й прибиває гак на ляді ізсередини.
"Так, а тепер іще кільце..."
Драбиною підіймається Полана й, насупивши брови, дивиться, що там таке майструє Юрай. Спитає чи ні? Ні, не питає, тільки пильно дивиться.
— Готово, Полано,— мимрить Гордубал.— Я прибив тут тобі гака, щоб ти могла защіпатися зсередини.
IX
"Негарно воно якось, Юро, Юраю, в тебе виходить; тиняєшся по двору, роздивляєшся на всі боки і не знаєш, до чого взятися. Капусту вирощувати? Ну ні. То робота не для чоловіка. Годувати курей? Свиней? Що ви, то теж бабська справа. Всі дрова вже попиляні й порубані, ти полагодив пліт, змайстрував щось із дощок, а тепер байдикуєш, як старий Кирило, що жує порожнім ротом там, на подвір'ї в Михайла Герпака. А сусідки обмовляють тебе: "Нівроку собі газда; руки в кишені й позіхає. Гляди щелепу не звихни!"
Там, унизу на луках, Манья. Ну то й що? "Не годиться з кіньми розмовляти" — і все. Ну й лишайся там один, нащо мені твоя рівнина? Бачили такого — наймит прийшов хтозна-звідки, а повчає: "Ви б зробили те й те, газдо". Не тобі мене вчити; та якщо треба зробити щось із дерева, то я зроблю. Раніше ліс рубали, а тепер, кажуть, дерево вже ніхто не купує, воно гниє на пні, а тартаки стоять...
Боже мій, от якби знову корів пасти! Не двох корівок — мене засміяли б люди, а цілих дванадцять. Погнати б їх аж на Воловий Хребет, у руці сокира — на ведмедів... І ніхто не заборонить тобі — не розмовляй з коровами. На худібку часом треба й крикнути.
Але Полана й слухати не хоче — мовляв, різник дасть тобі за корову вісім сотень, та ще й скривиться, наче робить хтозна-яку ласку.