Однією лапою, по-ведмедячому, він гильнув його, і молодий гончак, заскавулівши, відлетів перевертом на п'ять-шість футів, а сам Лев зайшов собі на подвір'я і став, дрімотно втуплений у нікуди, ні на кого не дивлячись.
— Оце то так! — вихопилося в Буна.— А можна до нього доторкнутись?
— Можна,— відказав Сем.— Його це не обходить. Його ніщо й ніхто не обходить.
Як і всі інші, хлопець теж дивився на цю сцену. І протягом наступних двох років він часто придивлявся до них обох, починаючи з хвилини, коли Бун доторкнувся до голови Лева, а тоді став навколішки й обмацав йому кістки та м'язи — який він силою. Виглядало це так, наче Лев був жінкою,— чи то, може, Бун був жінкою. Скоріше вже друге: великий, поважний, на вигляд сонний собака, якого, мовлячи Семовими словами, ніхто й ніщо не обходило, а поруч — гарячкуватий, грубошкірий і суворолиций чоловік, що розумом ледве піднявся над дитиною і в жилах мав домішку індіанської крові. Хлопець придивлявся, як замість Сема й дядька Еша годувати Лева став Бун. Він не раз бачив, як Бун, присівши навпочіпки біля кухні під холодним дощем, годує собаку. Бо Лев не спав і не їв разом з іншими собаками, і ніхто з мисливців так і не знав, де він спить,— тобто всі думали, що він спить у своїй будці коло Семової хатини, аж поки в наступному листопаді Маккаслін випадково завів про це мову із Семом і той йому сказав.
Того ж таки вечора хлопець, майор Де Спейн і Маккаслін з ліхтарем у руці пішли до кімнатинки ззаду, де спав Бун,—маленької, тісної, задушливої комірчини, просмерділої Буновим немитим тілом і вогкою мисливською одежею. Бун, що хропів, розкинувшись навзнак, раптом пробудився, а збоку біля нього підвів голову Лев і дрімотно глянув на них холодними жовтими очима.
— Буне, хай тобі чорт! — скрикнув Маккаслін.— Вижени звідси собаку. Йому ж уранці гнати Старого Бена. А коли він за ніч надихається твого запаху, то вже хіба тільки скунса почує!
— Мені мій запах анітрохи не вадить,— мовив Бун.
— Та хоч би й вадив, то що? — втрутився майор.— Не ти ж будеш вистежувати ведмедя. Викинь його звідси. Хай іде під хату, де решта собак.
Бун почав підводитись.
— Він же позагризає їх, хто лише чмихне чи позіхне йому під носом чи ненароком торкнеться.
— Не думаю,— відказав майор.— Жоден із тих собак навіть спросонку не позіхне перед ним і не торкнеться до нього. Викинь його звідси. Завтра мені буде потрібен його нюх. Торік Старий Бен ошукав його. Вдруге це в нього навряд чи вийде.
Бун як був у довгих брудних спідніх, з волоссям, розкуйовдженим зі сну, узув, не зашнуровуючи, черевики і так вийшов разом з Левом. Решта повернулися до фасадної кімнати, де на Маккасліна й Де Спейна вже чекали розкладені на столі карти. Трохи згодом Маккаслін спитав:
— Піти мені перевірити?
— Не треба,— відповів майор Де Спейн.— Масть,— це до Волтера Юела. Тоді знов до Маккасліна: — А коли й підеш, мені не кажи. Сам бачу, що вже старію: не люблю дізнаватись, як моїх наказів не виконують, хоч деколи наперед ясно, що так і буде.— І тоді до Волтера: — Мала пара.
— Дуже мала? — спитав Волтер.
— Зовсім мала,— відказав майор.
Хлопець, лежачи під своїми укривалами й ковдрами і чекаючи сну, також розумів, що Лев уже знов на Буновій постелі — що він ночує там і решту тієї ночі, і в наступну ніч, і щоночі в листопаді другого року, і третього. Він думав тоді: "Дивно, чого Сем на це погодився. Він же міг забрати назад Лева, дарма що Бун білий. Міг звернутися до майора чи Маккасліна. Та й не тільки. Адже то Семова рука перша доторкнулася Лева, і Лев цього не забув". А потім він виріс і зрозумів і це. Що так було правильно. Що так і повинно було бути. Сем був ватаг, владар; Бун — плебей, його ловчий. Бунові, отже, й належало доглядати собак.
Того ранку, коли Лев уперше вів собачу зграю на Старого Бена, в таборі об'явилося семеро незнайомців, болотників, кістлявих і схудлих від малярії людей, які жили з того, що ловили єнотів у капкани та обробляли дрібненькі латки землі над улоговиною, засіяні бавовником та кукурудзою. Одягнені вони були трохи краще, ніж Сем Фазерс, але набагато гірше, ніж Джім тітки Тенні, мали при собі старі рушниці й гвинтівки, прийшли ще до світ сонця не знати звідки і, поприсідавши на подвір'ї навпочіпки, терпляче дожидали під осінньою мжичкою. (Згодом Сем Фазерс розповів майорові Де Спейну, як вони ціле літо й осінь приходили до табору поодинці й по двоє-троє, щоб якусь хвилину подивитись мовчки на Лева і відійти). Найговіркіший із них озвався:
— Доб'ранку, майоре. Ми чули, що ви сьо'дні пускаєте цього сірого пса на старого двопалого ведмедя. То ми вирішили — прийдемо подивимось, як ви нічого не маєте проти. Стріляти ми не будемо, хіба він на нас набіжить.
— Ласкаво вітаємо вас,— відказав майор Де Спейн.— Можете й стріляти, будь ласка. Він більше ваш ведмідь, ніж наш.
— А й справді. Він таки напасся на моїй кукурудзі, щоб мені припала пайка в ньому. А ще ж і підсвинок три роки тому.
— І мені щось належиться,— зауважив інший.— Тільки не з ведмедя.
Майор Де Спейн глянув на нього. Чолов'яга дожував тютюн і сплюнув.
— Ялівка була. Нівроку собі. Торік. Коли я вперше знайшов її, виглядала достоту, як ваше лоша отоді в червні.
— О,— мовив на те Де Спейн.— Що ж, ласкаво просимо. І можете стріляти, якщо побачите звіра поперед моїх собак.
Проте цього дня ніхто не застрелив Старого Вена. Жоден чоловік його й не бачив. Собаки наскочили на нього за сотню ярдів від галявинки, де його випало побачити хлопцеві на одинадцятому році життя. Тепер хлопець був менш як за чверть милі звідти. До нього долетіло собаче валування, але він не розчув у ньому незнайомого голосу, що мав би належати Левові, тож і подумав, був певен, що Лева там немає. Навіть те, що бігли собаки за Старим Беном куди швидше, ніж звичайно, і що в їхньому гавкоті не чулося істеричної нотки,— навіть те не вивело його з омани. Свою помилку він зрозумів тільки ввечері, коли Сем сказав йому, що Лев на сліду ніколи не подає голосу.
— Як схопить Старого Бена за горло, тоді він загарчить. А щоб гавкнув — цього не діждемось від нього, як не діждались і тоді, коли він стрибав на Двері в засіку. Така голуба його порода. Як ти її назвав?
— Ердель,— відповів хлопець.
Отож Лев таки перейняв Старого Бена, але сталося це занадто близько від річки. Повернувшися з Левом коло одинадцятої вечора, Бун присягався, що Лев раз насів на Старого Бена, тільки гончаки злякалися, не підійшли, і ведмідь стрибнув у річку й скількись миль проплив за водою, а вони з Левом пройшли берегом десять миль, потім перебралися вбрід на той бік і були б уже знайшли слід ведмедя, де він там виліз із води (якщо тільки Старий Бен не заплив ще далі, за брід), якби не почало смеркати. По цьому Бун вибатькував гончаків, з'їв вечерю, що залишив йому дядько Еш, і пішов спати. Трохи згодом хлопець відчинив двері задушливої кімнатинки, що аж двигтіла від хропіння, і до нього з Бунової подушки повагом підніс голову великий пес, кліпнув очима і знов улігся.
Коли настав ще один листопад, а тоді й останній день, вділюваний, як то повелося, Старому Бенові, в таборі зібралось уже кільканадцятеро сторонніх. Не всі вони цього разу були болотники. Знайшлися тут і городяни з інших окружних центрів, таких як Джефферсон,— начувшись про Лева й Старого Бена, вони приїхали подивитись, як цей великий сизуватий пес відбуватиме своє щорічне побачення зі старим двопалим ведмедем. Декотрі при собі навіть зброї не мали, а мисливське вбрання на них та чоботи були щойно з крамниці.
Цього разу Лев наскочив на Старого Бена за добрих п'ять миль від річки, перейняв його й затримав; запалившись якоюсь одчайдушною хоробрістю, до Лева приєднались і гончаки. Хлопець чув їх, це було досить близько. Він почув Бунове атюкання і потім два постріли, коли генерал Компсон розрядив у ведмедя обидві цівки,— в одній п'ять картечин, у другій куля,— з такої відстані, на яку зміг під'їхати сполоханим конем. І почув собак знову, коли ведмідь від них вирвався.
Хлопець уже мчав щодуху,— захекуючись, насилу переводячи подих, спотикаючись, добіг він туди, де вистрелив генерал Компсон і де на землі лежало двійко гончаків, що їх роздер Старий Бен. Він побачив кров від Компсонових двох пострілів, але далі бігти не зміг. Він прихилився до дерева і довго відсапувався, поки стихало серце, а собаче валування даленіло, даленіло і нарешті зовсім ущухло.
Про кінець гонів хлопець почув увечері в таборі (на ніч у них залишилося п'ятеро гостей у новеньких мисливських куртках і чоботях: цілий день проблукавши, загублені, в лісі, поки Сем Фазерс пішов та привів їх, вони й досі ще не очухалися): як Лев знову перейняв і затримав ведмедя, але ж підійти туди ближче міг тільки одноокий мул, котрому не вадив запах крові, а на тому мулі був Бун, а який стрілець з Буна, то вже звісно. Він п'ять разів вистрелив у ведмедя із своєї магазинної рушниці, жодного разу не поцілив, а Старий Бен забив ще одного гончака, знову вирвався, гайнув до річки і зник. І знову Бун з Левом кинулись навздогін берегом річки, зайшли так далеко, як тільки стало їм духу. Коли перебрались на той бік, починало смеркати, і ще не пройшли вони й милі другим берегом, як їх настигла ніч. Проте цього разу Лев навіть поночі знайшов ведмедів слід, чи не кров почув там, де Старий Бен виходив з води, тільки добре, що Бун, як на те, тримав Лева на шворці: сплигнувши з мула, він мусив урукопаш зітнутися з собакою, аж поки присилував його повернути до табору. Цього разу Бун навіть і не лаявся. Він стояв у дверях, заболочений, геть знесилений, на широкому гротескному обличчі трагізм і — досі ще — сторопіння.
— Я схибив...— озвався він.— Він був за десять кроків від мене, а я п'ять разів схибив...
— Але ми таки пустили йому кров,— сказав на те майор Де Спейн.— Компсон черкнув його. Такого нам ще ні разу не вдавалося.
— Але ж я не поцілив...— повторював Бун.— П'ять разів схибив. У Лева на очах.
— А все-таки гони сьогодні були добрі,—сказав майор.— І ми йому пустили кров. Наступного року на Кейті посадимо Компсона або Волтера, і ми його впораємо.
Тоді Маккаслін запитав:
— А де Лев, Буне?
— Я залишив у Сема,— відповів Бун. Він уже одвертався відходити.— Не вартий я того, щоб з ним спати.
Отож хлопець повинен був би ненавидіти й боятися Лева.