Той і оддав — усіх до єдиного. Та їх же ж така морока ловить, скільки грязюки перецідиш, поки червиря того намацаєш, а він ще й звивається, у пальці тобі впивається. Спробував би сам попорпаться! А не сусідам роздавать.
А то якось навідався Бенедикт до діда, а той сидить та ложкою клей жовтий їсть, такий, як оце на глелях, на стовбурах їхніх, капи бувають.
— А шо ви ото робите, Нікіто Іваничу?
— МЬОТ ем.
— Який ще МЬОТ?
— А вот что пчёлы собирают.
— Та ви при своєму розумі?!
— А ты попробуй. А то жрёте мышей да червей, а потом удивляетесь, что столько мутантов развелось.
Бенедикта з переляку аж у піт кинуло, вийшов бороду задерши, сам не свій, не розбираючи дороги. Ой, стра-а-ах: дід сам-один до бджіл у дупло лазив... Потім, звичайно, все хлопцям розказав. Тільки головами похитали.
— Отакої. Бджола нагидить, а ми їси за нею?!
А Півторак, — у нього півтора обличчя, і третя нога росте, — каже:
— А чо' це Нікіта Іванич нас на такі діла підбиває? А ще пан Істопник... А пам'ятаєте, як на Муркіну Горку хлопців водив, все хтів, шоб землю рили... Мовляв, ШАДЕВРИ там пагрєбєни. А ще там нібито должон бути дідько, чи то дядько кам'яний, здоровезний і сам ДАВИД. Та нас вже є кому давити, куди нам ще одного...
А точно, він таки водив. Нібито на Муркінай Горкє в Прежнє Врем'я МОЗЄЙ був, і нібито там, у землі, білі камені закопані, тесані, сороміцькі. Нібито вилиті дівки та хлопці, у чому мати народила; і цицьки у них, і все. Воно, канєшно, можна було б і подивитися, але ж, не дай Боже, то самовольство? Та й копать там — не перекопать. Та й здалися нам ті кам'яні дівки, коли оно, — живих скільки бігає? То вже, мабуть, дід казиться поманеньку. Довго за ним після того дітвора ганялася і навздогін дражнилася: "Нікіто Іванич! Зніми штані на ніч! А як дєнь, то знов надєнь".
Так воно нічим і закінчилося.
...Бенедикт зітхнув, зняв смітинку з письмової палички і швиденько дописав скаску про Рябу. І місце залишив, нехай Оленька курочку намалює. А потім книжечку винесуть на базарь і на мишачків зміняють. На низку мишачків гарненьку книжечку можна вимінять. А обмін тільки государствений, самовільно книжечки переписувать не смій, дізнаються, — випишуть тобі гарячих.
А то ще кажуть... та цить, нехай Васько Вухатий десь подалі стане. А то ще кажуть, нібито десь книги є, тобто книжечки давні, старопечатні. Чи правда то, чи ні, але ж ходить така побрехенька. Нібито ще до Взриву тії книги вже були.
А ще брешуть, нібито в лісі галявина, а на галявині — білий камінь-горикамінь, а під тим каменем скарб заритий. Отак нібито темної ночі, як не буде видно ні місяця, ні зірок, на тую галявину маєш прийти, але неодмінно босоніж і спиною наперед, та ще й примовляючи: "Не те беру, шо геть біжить, а те, шо у землі лежить", а діставшись на місце, тричі навколо себе обернутися, тричі висякатися, тричі плюнути, та й промовити: "Земля одрийся, скарб одкрийся", — а тоді перед очима туман попливе і з лісу скрегіт буде чуть, і отой камінь-горикамінь одвалиться, і скарб одкриється.
І там оті книги й заховані, і світяться вони наче повний місяць. А більш одної не брати, не чіпати, а взявши, бігти геть не озираючись, а як зробиш шось не так, перед очима знов туман попливе, а як отямишся, — зирк, — аж ти сидиш на своїй хаті верхи, на самісінькому конику, а в руках наче й нічого не було.
І нібито ті книги бачили у людей.
ДОБРО
Ударили в калатало на обід. Додому йти далеко, тож Бенедикт ходив обідать до Столової Хати. За дві бляшки обід з двох страв дають. Не такий, як свій, та хіба ж уже й свій такий уже наваристий? Зате недалеко йти. За Оленькою сани присилають, вона вдома обідає. Цяця.
Як причепилася до Бенедикта Варвара Лукинишна. Вона вже давненько на нього одним оком поглядає. Ви, мовляв, до Столової Хати? і я з вами. І бахрама у неї на голові так і коливається. Як треба, то й ходімо. Пальця послинити, свічку загасити, — чи довго?
У Столовій Хаті страшне, скільки народу!.. Бенедикт Варвару Лукинишну з тарілками до прилавку підштовхнув, шоб у чергу стала, бо зара ще хтозна-скільки людей набіжить, — а сам метнувся до столів і два місця одпихав. І ложиці поклав: тут, мовляв, зайнято. І ногою загородив, шоб не потикалися. І лікті якнайширше розчепірив. І морду насупив: теж допомага.
Хтось чужий розбіжиться зайнять місце, гляне Бенедиктові у личко, та, якшо боязкенький, одразу вшиється: та не приведи Господи, подумає, ще з таким рилом зв'язувацця; сяду десь подалі, у куточок... Отакий май розум на всяке діло.
Чад пливе. Тарілки парують, ложиці стукають, свічки потріскують. Душно. Кухарі репетують нестямними голосами:
— Та хто там ржавлю в хаті палить, — ану, геть звідси! Вже нема чим дихати!
Але, звісно, шо ніхто й не поворухнеться.
А ось і Варвара Лукинишна з тарілками. Майже не пролила, хоч і штовхалися сильно.
Шо ж у нас сьогодні. Знову мишача юшечка. Государствена їжа — це тобі, канєшно, не домашня. І мишаки начебто ті самі, а того смаку, канєшно, нема. Не сильно навариста. Зате червирів у юшечку набухано, — аж щелепи зводить. От червирів не жаліють. Пересолюють юшечку. А у ній ложицею поганяєш-позачерпуєш, — один хвостик мишачий. Ну, ще оченята. Реберця.
Воно, канєшно, й кухаря треба зрозуміть. Він же ж, мабуть, тушки приховає, потім ліпші шматочки повибирає та й додому, діточкам несе.
Та будь-хто таке робив би. Для стороннього ж варить, для незнайомого, то одне: хтозна, шо воно за людина? А для рідної дитинки — то зовсім інше. А деякі кажуть: на всіх, мовляв, тре' варить однаково. Та де ж це таке бачено?
Чужий — він і є чужий. Шо в йому харошого? Якшо не дівка, канєшно. Шо харошого? А може він, чужий, не такий вже й голодний. А може, він як-небудь і обійдеться. Передумає їсти.
А свій — він теплий. У нього й очі не такі. Заглянеш — і сам бачиш: їстки хоче, їстоньки. Прям відчуваєш, як у нього живота підтягло. Свій — він трошки такий, як ти сам.
Варвара Лукинишна зітхає:
— Я дивлюся, вони мишаків нечищених кидають.
— Кажуть, нема кому працювать.
— Та я розумію, але все ж таки... А приходьте до мене, Бенедикте, я вас доброю юшкою пригощу.
— От спасіба, Варваро Лукинишно. Коли-небудь — обов'язково.
А в самої, бідолашної, гребінець так і випирає з ока. Прям хоч не дивися.
— Я вас, Бенедикте, весь час хочу запитати. Я, бачте, стіхи Федіра Кузьмича, слава йому, переписую… А там раз-поза-раз: конь, конь. Що таке — "конь", ви не знаєте?
Бенедикт задумався. Потім ще задумався. Навіть почервонів од задуми. Сам же хтозна-скільки разів оте слово писав, але якось не замислювався.
— Мабуть, то мишак.
— А чого ви так вважаєте?
— А того, шо: "алі я тєбя нє холю, алі єш авса нє вволю". Точно, мишак.
— А як же тоді: "конь бєжит, зємля дражит"?
— А мабуть, шо чималенький такий мишак. Та вони ж, бува, як завовтузяться, — другим разом і не заснеш. Ви ж пам'ятаєте, Федір Кузьмич, слава йому, теж пише: "Жизні миш'я бігатня, што трєвожиш ти мєня?" Мишак, хто ж іще.
— Якось воно дивно. Ні, ви мене не переконали.
Варвара Лукинишна багато стіхів напам'ять знає. І завжди намагається шось зрозуміти. А хіба ж там мало слів важких! Хтось інший плюне, а їй, бач, нада, ти диви. І розмовляє по-книжному. Трошки схоже на матінкину розмову. Або Нікіти Іванича.
Варвара Лукинишна сама живе. От вона мишаків наловить, на базарь винесе, і на книжечки зміняє. І знай собі почитує.
— Знаєте, Бенедикте, стіхи — то для мене все. Наша робота — то така радість. А оце нещодавно я звернула увагу: якийсь він, Федір Кузьмич, слава йому, різний. Розумієте мене? Він наче на різні голоси розмовляє.
— На те він і Найбільший Мурза, довгої йому жизні, — нашорошився Бенедикт.
— Ні, ні, я не за те кажу... Не знаю, як вам пояснити, але я це відчуваю. От, скажімо: "Свірєль запєла на масту, і яблані в цвєту. І ангєл поднял в висату звєзду зєльоную адну. І стала дівна на масту сматрєть в такую глубіну, в такую висату..." Це один голос. А от, припустимо...
— На масту? — перебив Бенедикт. — Та то, мабуть, Поганий Мосток. Знаю такий. Я там на червирів полював. Там і справді, глибоченько. Там тільки дивися! Торохнешся — і поминай як звали. Тільки бульки підуть. Там іще одна дошка підгнила. Як козляків женуть, неодмінно якийсь та провалиться. Я те місце зна-аю. — І обсмоктав кісточку.
— Ні, ні, я не за те. От прислухайтесь: "Паслушай, в пасаде, куда ні адна нага нє ступала, адні душегуби, твой вєстнік — асінавий ліст, он бєзгубий, бєзгласєн, как прізрак, бєлєй палатна!" — це ж зовсім, зовсім не той голос каже. Зовсім інший.
— І пасад отой я теж знаю! — вигукнув Бенедикт. — Там Пахомові бошку розкроїли.
Варвара Лукинишна головою хитає, задивляється на свічку, і синенький вогник у неї в єдиному оці так і дрижить.
— Ні, ні... Я оце читаю, читаю... думаю, думаю... І я всі стіхи на різні стосики поділила. І у книжечки по-новій нитками перешила. І що цікаво..?..
— Оно, Васькові Вухатому теж цікаво, — сказав Бенедикт. — Ич, настовбурчився. А стіхи ви даремно туди-сюди перешиваете. То самовольство.
— Ой, Боже мій... То ходімо працювать. Бо вже й у калатало битимуть. — Варвара Лукинишна обвела оком закіптюжену світлицю. А ржавлею насмерділи — нема чим дихати. Синій дим аж до підлоги висить. У кутку голубчики, хто вже своє поїв, граються у щигля. Двоє вже назюзялися квасу і лежать долі. Васько записує: хто.
— Щось наш рестаран не дуже тихий, — зітхнула Варвара Лукинишна. — "Я сідєл у акна в пєрєполнєннам залє, гдє-та пєлі смичкі а любві..." Як ви думаєте: смички — це що?
— Якісь дівчата бідові?
— Та ні... Якби ж ви знали, як хочеться про іскуство побалакать... Приходьте до мене додому. Їй-бо, приходьте!
— Гаразд, колись може й забіжу, — відповів Бенедикт неохоче. Якби ж то вона не така страшна була, він би, канєшно, залюбки. У бані напаритись, — та й у гості. А так — другим разом.
А може, як заплющитись, то воно й нічого. Душевна така жіночка. Ще й юшкою пригостить. Тільки чогось вона всіма цими розмовами Бенедикта розтривожила.
У Робочій Хаті всі вже в зборі, а Оленьки нема. Бенедикт почекав, погриз письмову паличку. Шось не йде. А таке буває: до обіду вона на місці, а ввечері не приходить. Тож, мабуть, так і треба. Не наше діло. А нудно без неї.
Сів переписувать нову скаску: "Калабок".