Отже, ви його знали як месьє Шарля?
— Я познайомилася з ним випадково на бульварі Рошуар, коли виходила з кіно… Я працювала тоді офіціанткою в ресторанчику на майдані Кліші… Він поплентався слідом за мною… Сказав, що в Парижі буває лише вряди-годи, наїздом…
— Двічі па тиждень?
— Еге ж… Коли ми зустрілися вдруге чи втретє, він провів мене до готелю і зайшов подивитися, як я живу… Так це й почалося… Це він зажадав, щоб я кинула роботу…
Що знайшов у ній Трамбле? Чим вона його привабила? Очевидно тим, що, на відміну од тендітної, кощавої і білявої Жюльєтти, ця була висока на зріст, дебела, чорнява і гладка. Гладка — це, звичайно, головне. І, очевидно, її круглий, як диня, вид пов'язувався в уяві Трамбле з лагідністю, можливо, навіть і з чуттєвістю.
— Я невдовзі побачила, що він трохи пришелепуватий…
— Пришелепуватий?
— Ну, в кожному разі, з химерами… Він завжди торочив, що одвезе мене в село… Тільки про це й мріяв… Прийде, бувало, й одразу тягне посидіти де-небудь у парку на лавочці… Кілька місяців підряд він умовляв мене поїхати з ним до того ідіотського села бодай на два-три дні, і, нарешті, все-таки умовив… Ви, може, гадаєте, що мені там було дуже весело? Дзуськи!
— Він вас утримував?
— Давав лише на прожиття… Доводилося запевняти його, буцімто я сама шию собі сукні… Йому, бачте, хотілося, щоб я цілісінькі дні просиджувала з шитвом та церуванням… От сміхота! Я його вже скільки разів у три вирви гнала! Чого я тільки йому не казала! А йому хоч би що, пристав, як сльота… Приходить за день-два знову, подарунки приносить… Або пише довжелезного листа… Чого це ви смієтеся?
— Так, нічого…
Бідолаха Трамбле! Хотів одпочити від Жюльєтти, а нарвався на Ольгу!
— Виходить, ви з ним частенько сперечалися…
— Авжеж, частенько…
— І ви ні разу не поцікавилися, де він живе? Ніколи не пішли за ним слідом?
— Він мені сказав, що десь поблизу Орлеанського вокзалу, і я повірила… А втім, мені було байдуже…
— Звичайно, він не був вашим єдиним другом?
— Певна річ, у мене були й інші… Але нічого серйозного.
— А ви не розповідали їм про ваші стосунки з месьє Шарлем?
— Невже ви гадаєте, що я ним так пишалася? Він був схожий на паламаря з бідної парафії…
— І ви ніколи не бачили його в товаристві інших осіб?
— Ніколи… Я ж вам кажу, що для нього вся радість була посидіти зі мною де-небудь у парку на лавочці… Це правда, що він був дуже багатий?
— Хто це вам сказав?
— Я читала в газеті, що він, певно, одержав велику спадщину… А я залишилась без копійки за душею… Така вже, видно, моя доля…
О господи! Зовсім як та Жюльєтта!
— Скажіть, у мене можуть бути неприємності?
— Ну що ви! Ми просто перевіримо ваші свідчення. Ясно, Люка?
І свідчення підтвердилися цілком, аж до скандалів, що їх влаштовувала Ольга бідоласі Трамбле кожного разу, коли він навідував її, бо вдача у неї була собача.
* * *
Протягом ночі та частини наступного дня Мегре обшукав у будинкові на Привокзальній набережній усі найпотаємніші закутки, але так нічого і не знайшов.
Не без жалю покинув він цей будиночок, де провів стільки годин, немовби сам на сам із своїм бідаком і встиг пізнати всі його таємниці. За наказом комісара інспектори карного розшуку день і ніч потай чатували в околиці, не спускаючи ока з будинку.
— Щось воно нам та дасть, — сказав він директорові Сюрте. — Можливо, це й затягнеться, але я гадаю, що ми свого досягнемо.
Приглядалися до Франсіни. Було перевірено, чи не завела вона собі якогось підозрілого дружка. Стежили за кожним рухом Ольги. Поліція не забула також і про голодранців з Привокзальної набережної.
На запити Сюрте із банків, так само, як і від нотарів, надійшли негативні відповіді. Після обміну телеграмами з Канталем можна було вважати встановленим, що ніякого спадку Трамбле не одержував.
Спека тривала. Після похорону Трамбле його жінка й діти лаштувалися від'їхати до провінції, бо тепер кошти не дозволяли їм жити далі в Парижі.
Відоме було життя Трамбле з вулиці Де-Дам, відоме було життя Трамбле з Привокзальної набережної і його життя з Ольгою… Був відомий завзятий рибалка, любитель канарок та читач пригодницьких романів…
Про те, що можна було б назвати четвертим життям небіжчика, розповів офіціант одного з паризьких кафе. Він з'явився якось уранці до управління і попросив, щоб його прийняв комісар Мегре.
— Даруйте, що я не прийшов до вас раніше, але я ціле літо працював у Сабль-д'Олоні… Коли я побачив у газеті його фото, то хотів був вам написати, та потім якось вискочило з голови. Я майже упевнений, що це той самий добродій, котрий приходив грати в більярд до нашого кафе… Це на розі бульвару Сен-Жермен та вулиці Сени.
— Певна річ, він грав у більярд не сам із собою?
— Авжеж, що ні… З ним приходив ще один, такий худий, довготелесий, з рудуватим волоссям, з вусиками… Покійний звав його Теодором, вони були на "ти". Приходили вони щодня, завжди в той самий час, десь близько чотирьох, і залишалися години до шостої… Теодор любив хильнути, але той другий в рот не брав спиртного.
У великому місті людина прийшла, пішла — і нема; однак згодом чи тут, чи там, але її сліди неодмінно знайдуться. Сліди Трамбле знайшлися у продавця птахів з Луврської набережної і в підозрілому готелі на вулиці Лепік.
А тепер от іще виявилося, що він разом із якимось рудим здорованем багато років підряд одвідував скромне кафе на бульварі Сен-Жермен.
— Коли ви бачили його востаннє?
— Я вже понад рік, як звідти пішов…
Торанс, Жанв'є, Люка та інші інспектори обійшли всі паризькі кафе та ресторанчики, де були більярди, і недалеко від Нового мосту їм пощастило натрапити на слід обох приятелів — протягом кількох місяців вони ходили сюди грати в більярд.
Однак усі відомості про Теодора обмежувалися тим, що він любив хильнути і щоразу, пропустивши скляночку, машинально витирав вуса тильним боком долоні.
— Людина аж надто скромного достатку, одягнутий дуже бідно…
І завжди платив Трамбле.
Кілька тижнів поліція розшукувала Теодора, та він залишався невловимим. І от якось Мегре спало на думку заглянути до панів Куврера та Бельшаса.
Прийняв його месьє Мовр.
— Теодор? Так, один Теодор у нас справді служив, тільки дуже давно… Стривайте… Він пішов од нас років дванадцять тому… Певна річ, він був знайомий з месьє Трамбле. Цей Теодор — як же його прізвище? — служив у нас розсильним, і ми звільнили його за непробудне пияцтво… Бувало, налигається, а потім йому море по коліна…
Прізвище з'ясували — Балар. Але в мебльованих кімнатах Парижа та передмість ніякого Балара знайти не вдалося.
Ще один невиразний слід: років п'ять тому якийсь Теодор Балар кілька тижнів працював біля каруселі на Монмартрі. Одного вечора він напився п'яний і зламав собі руку. Відтоді його там не бачили.
Цей чолов'яга і вбивця з пневматичною гвинтівкою, безперечно, одна й та сама особа…
Яка оказія звела його знову з касиром фірми, де сам він служив тільки розсильним?.. Що б там не було, ці двоє добродіїв регулярно зустрічалися й грали в більярд.
Можливо, Теодор проник у таємницю свого приятеля? Або нанюхав його схованку на Привокзальній набережній? Чи друзі просто посварилися? Хто зна?!
— Стежте й далі за набережною…
Наказ треба виконувати! Незабаром у Сюрте з'явився черговий дотеп.
— Ти що робитимеш сьогодні увечері?
— Стерегтиму канарок…
Та, кінець кінцем, справа виявилась вартою заходу: якось уночі до будинку вліз довгов'язий кощавий чолов'яга з рудуватими вусами. Одна рука в нього не розгиналася в лікті, що робило його схожим на хронічного жебрака.
Гладкий Торанс навалився на нього ззаду, і той почав благати, щоб йому не робили боляче.
Яка жертва, такий і вбивця — обидва були бідаками.
Вигляд у Теодора був якнайжалюгідніший. Вже кілька днів підряд він, певно, ріски в роті не мав і, безпритульний, тинявся вулицями та набережними Парижа.
Звичайно, він догадувався, що за будинком стежать, тому так довго туди не забирався, але потім не витримав.
— Тим краще! — гірко зітхнув він. — Я вже більше, не міг… Мало не падав з голоду…
О другій годині ночі він ще сидів у кабінеті Мегре, поглинаючи бутерброди з пивом, і навіть не намагався щось приховати.
— Я, звісно, розумію, що я сволота… Та коли б ви знали його, цього хитруна Трамбле… Ні разу не прохопився й словом, що в нього тут, на набережній, є свій будинок… Не довіряв!.. Теж мені друзяка!.. Як грати в більярд — то скільки завгодно, а все інше — зась… Ви розумієте?.. Я інколи позичав у нього так, дрібнички, та коли б ви бачили, чого мені було варто витягти з нього зайвий франк…
Можливо, я погарячкував, це правда… У мене в кишені копійки не було, а тут хазяйка сікається: плати їй за кімнату, та й годі… І в таку мить він мав нахабство заявити мені, що з нього досить, що більше він мене і знати не хоче, а більярд йому, бачте, набрид…
І виставив мене геть, мов якогось жебрака…
І от тоді я його вистежив, збагнув, яким життям він живе і здогадався, що саме тут і повинні бути сховані грошики…
— І для початку вирішили його вбити… — мугикнув Мегре, затягуючись люлькою.
— Це тільки показує, що я не задля вигоди так учинив, а тому, що він мене образив… Інакше б я просто пішов на набережну і взяв, що треба, коли його там не було…
Разів із десять найдосвідченіші спеціалісти трусили цей будинок, та лише через рік, коли його вже було продано, а про Трамбле ніхто й не споминав, гроші, нарешті, знайшлися.
І сховані вони були не десь у стіні чи під мостиною а простісінько лежали собі в занедбаній комірчині на другому поверсі.
Це був чималий пакунок, загорнутий у церату, в якому виявилося понад два мільйони франків.
Дізнавшись про цю суму, Мегре щось хутенько підрахував — і, скочивши в таксі, помчав до Центрального банку. Він усе зрозумів.
— У вас є список осіб, що дістали виграші Національної лотереї?
— Повного списку немає, дехто бажає тримати свій виграш у таємниці — закон надає їм таке право… От, наприклад, сім років тому…
Це був Трамбле. Він виграв три мільйони і поніс їх з собою, міцно затиснувши під пахвою пакунок з асигнаціями. І ніколи й нікому він не прохопився про них жодним словом. Йому, що не терпів галасу, виграш відкрив шлях до тих маленьких радощів, про які він завжди мріяв.
"Так бідаків не вбивають…"
І все одно це, по суті, був лише бідак, убитий в той час, як він сидів у самій білизні на краю власного ліжка, шкребучи перед сном свої хворі підошви.