Мені аж сумно стає від того, що ти такий боягуз. Але слухай, Джоне Метчем, якщо тебе справді так звуть. Я, Річард Шелтон, присягаюсь, що б не трапилось, допомогти тобі дістатись до Холівуда. Хай покинуть мене святі, якщо я покину тебе. Ну, забудь страх, сер Зблідле Обличчя! Дорога тут краща, дай коню острогів. Швидше, швидше! За мене не турбуйся, я бігаю, як олень.
Кінь пішов риссю, але Дік не відставав. Так вони проминули болото і під'їхали до хатинки перевізника на березі річки.
Розділ III
НА ПЕРЕВОЗІ
Широка, з повільною течією і мулка річка Тілл витікала з боліт і котилась до моря, огинаючи в цьому місці кілька десятків болотистих, порослих лозою острівців.
Річка була каламутна, але цього ясного веселого ранку все навколо здавалось чарівним. Вітер вкривав її брижами, а в тихих місцях відбивалися цяточки блакитного неба. Стежка вела до маленької бухти, на березі якої у затишку стояла зроблена з хмизу і глини хатинка перевізника. На її покрівлі зеленіла трава.
Дік підійшов до хатинки і відчинив двері. Всередині на старому брудному коричневому плащі лежав перевізник і тремтів. Це був великий на зріст чоловік, але худий і виснажений хворобою; його трусила болотна пропасниця.
– А, мастере Шелтон, – промовив він. – Хочете на той бік? Погані часи, погані часи. Будьте обережні. Тут скрізь бродить ватага. Ви б краще їхали через міст.
– Ні, я дуже поспішаю, Х'ю-Перевізнику, – відповів Дік. – В мене немає часу.
– Ну й упертий ви, – сказав перевізник, підводячись. – Вам дуже пощастить, якщо ви без неприємностей дістанетесь до Танстольського замку, але мовчу. А це хто? – спитав він, зупиняючись на порозі хатинки і жмурячи очі.
– Це мій родич, мастере Метчем, – відповів Дік.
– Здрастуй, добрий перевізнику, – сказав Метчем, що вже зліз з коня і вів його за собою. – Будь ласка, спусти човна, бо ми дуже поспішаємо.
Довготелесий перевізник все ще уважно дивився на нього.
– Чорт забери! – вигукнув він нарешті і зареготав.
Метчем страшенно почервонів і здригнувся, а Дік сердито схопив нечему за плече.
– Як ти смієш, грубіяне, – крикнув він. – Займайся своєю справою і не смійся з людей, знатніших за тебе!
Х'ю-Перевізник, бурмочучи щось собі під ніс, відв'язав великого човна і відштовхнув його від берега. Дік завів у човен коня, слідом за ними заліз і Метчем.
– Яке ж ви ще дитя, мастере, – сказав Х'ю, посміхаючись. – Схоже на те, що помилились міркою, коли вас робили. Ну, мастере Шелтоне, я до ваших послуг, – додав перевізник, беручись за весла. – Навіть кішці дозволяється дивитись на короля. Чому ж мені не глянути на мастера Метчема?
– Гей ти, перестань! – наказав Дік. – Берись за діло.
Вони виїхали із затоки, і перед їхніми очима відкрилась вся ширина річки. Раз у раз зустрічались острівці, довкола тяглись глинисті відмілини, колихалась лоза та очерет. Водний лабіринт здавався безлюдним.
– Пане, – сказав перевізник, направляючи човна одним веслом, – я чув, що на острові засів Джон Болотний. Він ненавидить усіх прибічників сера Деніела. Може, слід проплисти вгору і висадити вас на відстані польоту стріли від стежки? Вам краще не зв'язуватися з Джоном Болотним.
– А він теж з цієї зграї? – спитав Дік.
– Цього я сказати не можу, – вів далі Х'ю, – але, як на мене, я поїхав би вгору, Діку. А що, коли в мастера Метчема влучить стріла, – і він знову засміявся.
– Ну що ж, їдь вгору, – відповів Дік.
– Тоді послухайте мене, – мовив Х'ю, – зніміть свій арбалет, натягніть тятиву, отак, добре; тепер накладіть стрілу, цільтеся в мене і дивіться із злістю.
– Нащо це? – спитав Дік.
– Я не маю права перевозити, хіба тільки під загрозою сили, – відповів перевізник, – бо інакше, коли Джон Болотний дізнається, що я перевіз вас добровільно, мені буде кепсько.
– Хіба негідники так знахабніли, – спитав Дік, – що розпоряджаються перевозом, який належить серу Деніелу?
– Запам'ятайте мої слова, – прошепотів перевізник і підморгнув. – Сер Деніел неодмінно втратить владу і силу, його час минув. Він неодмінно покотиться вниз.
І Х'ю наліг на весла.
Вони довго пливли вверх по річці, потім завернули за один з острівців і обережно попливли протокою вздовж берега. Х'ю тримався середини річки.
– Ось в цьому місці я мушу висадити вас, – сказав він.
– Тут немає стежки, – зауважив Дік, – тут лише болота і трясовина.
– Мастере Шелтон, – відповів Х'ю, – я турбуюсь про вас і тому не наважуюсь везти вас далі. Він весь час стежить за перевозом з луком у руках. Всіх прибічників сера Деніела він підстрілює, як кроликів. Я чув, як він поклявся розп'яттям не випустити живим ні одного прибічника сера Деніела. Якби я не знав вас здавна, ще отаким малям, то нізащо б не повіз, але в пам'ять про давні часи та через те, що з вами оця іграшка, яка не годиться для ран і війни, я ризикнув своєю нещасною головою, щоб перевезти вас. Тож задовольніться цим, бо більшого я не можу для вас зробити, клянусь спасінням душі!
Х'ю ще не встиг скінчити, схиляючись над веслами, як раптом серед ліз на острові хтось голосно закричав і почувся тріск, наче лісом, не розбираючи дороги, продиралась якась дужа людина.
– Щоб ти згорів! – вигукнув Х'ю. – Він весь час був на острові.
Перевізник швидко повернув до берега.
– Погрожуйте мені луком, добрий Діку, погрожуйте, щоб видно було, – попросив Х'ю. – Я намагався врятувати ваші шкури, тепер рятуйте мою!
Човен з шумом влетів у зарості лози. Метчем, блідий, однак рішучий і спритний, за помахом руки Діка скочив за борт човна і, пробігши кілька кроків по мілкій воді, виліз на берег. Дік, взявши коня за вуздечку, теж хотів залишити човен та влізти в густі зарості, але пробратись з конем через гущавину кущів виявилось нелегко, тому він затримався. Кінь іржав і бив копитами, човен, хитаючись з боку в бік, занурювався то носом, то кормою у воду.
– Х'ю, тут неможливо вилізти на берег, – вигукнув Дік, продовжуючи відчайдушно розсовувати гілля і тягти зляканого коня.
На березі острова з'явився високий на зріст чоловік з довгим луком в руках. Дік краєчком ока помітив, як він, червоний від швидкого бігу, з великим зусиллям натягує тятиву.
– Хто там? – закричав він. – Х'ю, хто там?
– Мастер Шелтон, Джоне, – відповів перевізник.
– Стій, Діку Шелтон! – закричав чоловік на березі. – Клянусь розп'яттям, ніхто не зробить тобі нічого поганого. Стій! Х'ю, завертай човна!
У відповідь Дік вилаявся.
– Ну, в такому разі тобі доведеться йти пішки, – крикнув чоловік на березі і пустив стрілу.
Кінь, в якого влучила стріла, підстрибнув од болю і жаху, човен перекинувся, і за мить всі борсались у воді, борючись з течією.
Вода встигла однести Діка на глибоке місце, коли він виринув на поверхню, але перш ніж він встиг оглянутись, його рука вхопилась за щось тверде, і його відразу ж сильно потягло до берега. Це була нагайка, яку Метчем, вилізши на вербу, що нахилилась над водою, вправно всунув у руку Діка.
– Клянусь небом, – вигукнув Дік, коли Метчем витяг його на берег, – ти врятував мене, і я зобов'язаний тобі життям! Я ж плаваю, як гарматне ядро.
Він обернувся і глянув на острів.
Х'ю-Перевізник плив поряд з своїм перекинутим човном і був уже посередині протоки, а Джон Болотний, розлючений тим, що його постріл призвів до таких несподіваних наслідків, кричав, щоб Х'ю поспішив.
– Ну, Джоне, – сказав Дік, – тікаймо! Поки Х'ю зможе переправити свою посудину та поки вони приведуть її до ладу, ми будемо далеко.
І показуючи приклад, він кинувся бігти, ухиляючись від вербового гілля і стрибаючи в багнистих місцях з купини на купину. В нього не було часу вибирати напрям, він тільки намагався втекти якнайдальше від річки, вкладаючи в це всі свої сили.
Однак незабаром місцевість почала підніматися, і це показало Діку, що він вибрав вірний напрямок. Ще через якийсь час вони прибігли до схилу горба, грунт під їхніми ногами став зовсім твердим, а навколо серед верб почали траплятися в'язи.
Метчем, який дуже відстав, раптом упав.
– Покинь мене тут, Діку, – крикнув він, відсапуючись, – я більше не можу.
– Кинути тебе, Джоне? – вигукнув Дік. – Та це було б підлістю з мого боку! Ти ж ризикував овоїм життям, рятуючи мене, хоч тебе могли застрілити, та й я міг стягти тебе за собою у воду і ти б потонув. Тільки одні святі знають, як це я не затяг тебе за собою у воду.
– Ні, – сказав Метчем, – я однаково врятував би тебе, я ж вмію плавати.
– Вмієш плавати? – перепитав Дік, широко розкриваючи очі.
Вміння плавати було єдиним чоловічим талантом, яким він не володів, і Дік цінив його майже так само високо, як вміння вбити людину на двобої.
– Це мені буде наукою: ніколи не зневажати інших. Я обіцяв охороняти тебе аж до Холівуда, а вийшло так, клянусь розп'яттям, що ти допоміг мені.
– Ми тепер друзі, – сказав Метчем.
– Я ніколи не був тобі ворогом, – відповів Дік. – Ти по-своєму хоробрий хлопець, хоч, звичайно, ще молокосос. Я ніколи таких не бачив. Та прошу тебе, швидше відпочивай і ходім. Тут не місце для балачок.
– В мене дуже болить нога, – сказав Метчем.
– Я й забув про твою ногу, – відповів Дік. – Доведеться йти обережніше. Шкода, що я не знаю, де ми тепер. Я зовсім загубив стежку, та, може, це й краще. Якщо вони стежать за перевозом, то вони, напевно, наглядають і за стежкою. От було б добре, якби сюди прибув сер Деніел з чотирма десятками воїнів! Він погнав би звідси цих негідників так, як вітер жене сухе листя. Ходім, Джоне, обіпрись на моє плече, бідолахо. Ні, ти таки ще маля. Б'юсь об заклад, тобі й дванадцяти немає.
– Ні, мені шістнадцять, – відповів Метчем.
– Тоді ти погано ріс, – зауважив Дік. – Тримайся за руку. Ми підемо потихеньку, не бійся. Я зобов'язаний тобі життям, а я вмію віддячити і за добро, і за зло.
Вони підіймалися схилом.
– Рано чи пізно ми повинні натрапити на дорогу, – вів далі Дік, – і тоді підемо куди слід. Клянусь небом, в тебе неміцна рука, Джоне. Коли б у мене була така рука, я б соромився цього. Скажу тобі, – говорив він далі, раптом засміявшись, – Х'ю-Перевізник, напевно, подумав, що ти дівчина.
– Не може бути, – скрикнув Метчем і почервонів.
– А я готовий битися об заклад, що він так подумав, – вигукнув Дік. – Та й не можна докоряти йому за це, бо ти ж справді більше схожий на дівчину, ніж на хлопця.