Не можна не помітити заклятості людей такого типу, як він. Він сам, своїми власними устами, визнав провину, якої досить, щоб повісити його десять разів... Але це ще не все. Говори, мерзотнику: з якою метою ти морочив голову капітанові Гобарту брехнею про високий сан зрадника Пітта?
— Щоб врятувати його від повішення без суду, яке йому загрожувало.
— А яке тобі діло до того, чи повісять цього негідника, чи ні?
— Справедливість — справа кожного вірнопідданого, бо несправедливість, вчинена людиною, яка перебуває на королівській службі, в якійсь мірі безчестить самого короля.
Це був тонкий і гострий випад на адресу присяжних; він розкривав гнучкість та гостроту розуму Блада і міру його самовладання, що особливо посилювались у хвилини великої небезпеки. На будь-який інший склад суду його слова справили б те враження, на яке він і сподівався. Можливо, вони вплинули б навіть на цих слабкодухих овечок. Але тут знову втрутився Джефрейс.
Він почав дихати важко й шумно, потім рвучко підвівся.
— Пресвята діво! — закричав Джефрейс.— Чи доводилось вам бачити такого безсоромного мерзотника? Але з тобою вирішено. Я бачу тебе, падлюко, вже з мотузкою на шиї.
Закінчивши цю зловтішну тираду, суддя знову впав у крісло і заспокоївся. Судова комедія скінчилась. На блідому обличчі судді не проявлялося ніяких ознак душевного хвилювання. Його знову охопила тиха меланхолія. Коли ж за хвилину він заговорив, голос його був лагідним, майже ніжним, але кожне слово чітко лунало в принишклому залі.
— Не в моїй вдачі кривдити когось, а тим більше втішатися чиєюсь загибеллю. Тільки з жалю до тебе я вдався [28] до цих слів, бо хотів, щоб ти подбав про свою безсмертну душу, а не віддавав її на поталу, вперто чіпляючись за брехню та викрутаси. Але я бачу, що всі мої зусилля, все моє співчуття і милосердя марні, тому мені більше нема про що з тобою говорити.— І, повернувши до присяжних засідателів своє сумне вродливе обличчя, він додав: — Панове! Як представник закону, я зобов'язаний нагадати вам, що той, хто хоч і не брав безпосередньої участі в повстанні проти короля, але свідомо приймає, дає притулок або лікує бунтівника, є таким самим зрадником, як і той, хто виступив із зброєю в руках. Моя присяга і власне сумління зобов'язують мене роз'яснити вам суть закону, а ваші присяги і ваше сумління зобов'язують вас ухвалити справедливий вирок.
Після цього Джефрейс почав промову, в якій намагався довести, що Бейнс і Блад обидва винні в зраді: перший — тому, що переховував зрадників, другий — надавав зрадникові медичну допомогу. Він пересипав свою промову улесливими посиланнями на свого законного государя й повелителя, якого бог поставив над усіма, і лайкою на адресу протестантів та Монмута, про якого,— висловлюючись його власними словами,— він брав сміливість твердити, що найбідніший законнонароджений підданий королівства має більше прав на престол, ніж цей байстрюк герцог.
— Господи! Яке гаддя завелося в нашому суспільстві! — шалено вигукнув суддя і впав у крісло, знесилений таким енергійним виступом. Якусь мить він сидів нерухомо, приклавши хусточку до рота, потім знову якось неспокійно засовався в кріслі, і знову його обличчя спотворив біль. Він ледве зміг кивнути членам суду, щоб ті вийшли для ухвалення вироку.
Пітер Блад слухав нестримну, богохульну і майже непристойну промову Джефрейса з байдужістю, яка пізніше, коли він згадував про все це, дивувала його самого. Він був так вражений поведінкою цієї людини, протиріччям між його духом і тілом, методами залякування і примусу по відношенню до присяжних засідателів, що майже забув про небезпеку, яка загрожувала його власному життю.
Присяжні засідателі незабаром повернулися. Всі троє підсудних були визнані винними.
Пітер Блад обвів поглядом зал суду, задрапірований червоною матерією. На якусь мить море облич захиталось і розпливлось перед його очима. Потім він знову опанував себе і почув, як його питали: що він може сказати проти [29] смертного вироку після того, як його визнали винним у державній зраді.
Він зареготав, і його сміх моторошно пролунав серед мертвої душі суду. Вся ця комедія була таким безглуздям, таким знущанням над справедливістю! І все це витівав той блазень у яскравочервоній мантії, що сам був посміховиськом, слухняним знаряддям злобного і мстивого короля. Але навіть і на цього блазня вплинув сміх Блада.
— Ти ще смієшся — з зашморгом на шиї, смієшся на самому порозі вічності!
І тут Блад використав нагоду, щоб помститися:
— Клянусь честю, у мене більше підстав для цього, ніж у вас. І ось що я скажу вам, перш ніж буде затверджений мій вирок. Ви бачите мене — невинну людину, єдина провина якої полягає в милосерді — з зашморгом на шиї. Ви юрист і говорите із знанням справи про те, що чекає мене. Я ж, як лікар, можу сказати, теж із знанням справи, що уготовано вам, ваша честь. І запевняю, що навіть зараз я не помінявся б з вами місцем, не поміняв би зашморг, який ви накидаєте мені на шию, на той камінь, який ви носите в собі. Смерть, до якої ви засуджуєте мене — легкий жарт порівняно із смертю, на яку ви засуджені тим все-вишнім суддею, ім'ям якого ви так часто прикриваєтесь.
Верховний суддя сидів, неприродно виструнчившись, обличчя його сполотніло, губи скривилися. На кілька секунд після того, як Пітер Блад скінчив говорити, зал суду, немов паралізований, принишк, запала абсолютна тиша. Ті, хто знав Джефрейса, вважали це затишшям^ перед бурею і готувалися до вибуху. Але вибуху не сталося. Поволі, ледве помітно на зблідлому обличчі судді знову заграв рум'янець. Джефрейс немов виходив із стану заціпеніння. Ось його постать в яскравочервоній мантії подалася вперед, і він заговорив. Приголомшеним голосом і стисло, набагато коротше, ніж звичайно в таких випадках, абсолютно механічно, як людина, думки якої зайняті чимсь іншим, він виголосив смертний вирок, ні словом не згадавши про те, що сказав Пітер Блад. Прочитавши вирок, Джефрейс знесилено сповз у крісло. Очі його напівзаплющилися, а чоло вкрилося краплинами поту. В'язнів вивели.
Полліксфен,— запеклий віг у душі, незважаючи на свою посаду прокурора,— прошепотів на вухо своєму колезі — адвокату:
— Клянусь богом, той смаглявий негідник добре налякав верховного суддю. Шкода, що його мають повісити. Людина, здатна злякати Джефрейса, пішла б далеко. [30]
Розділ IV
ТОРГІВЛЯ ЛЮДЬМИ
Полліксфен був водночас і правий і неправий — у житті, до речі, таке поєднання трапляється найчастіше.
Він мав рацію, висловивши думку, що людина з характером Блада, людина, здатна своєю витримкою і своїми словами злякати страшного Джефрейса, пішла б у житті далеко. І в той же час він був неправий — хоч це йому і не ставиться у провину — в своєму припущенні, ніби Пітера Блада мають повісити.
Я вже сказав, що яке б велике лихо не спіткало Блада в результаті його поїздки в Оглтопр, він ще повинен був — хоч і сам того не знав — дякувати долі, по-перше, за те, що його все-таки судили, і по-друге, за те, що суд відбувся 19 вересня. До 18 вересня вироки, ухвалені судом, виконувались негайно. Але вранці 19 вересня у Тон-тон прибув кур'єр від державного міністра лорда Сен-дерленда з листом на ім'я лорда Джефрейса, в якому повідомлялося, що його величність король милостиво звелів відправити тисячу сто бунтівників у свої південні колонії на Ямайці, Барбадосі і на Підвітряних островах.
Не подумайте тільки, що цей наказ диктувався якимось почуттям гуманності. Лорд Черчілль, один із сановників Якова II, мав рацію, коли сказав, що серце короля таке ж чутливе, як камінь. Просто король зрозумів, що масовими стратами нерозумно витрачається цінний товар. І це в той час, коли на плантаціях не вистачало робочих рук і здорового, фізично сильного чоловіка можна було продати за 10-15 фунтів стерлінгів. Багато сановників при дворі короля в тій чи іншій мірі мали підстави розраховувати на щедрість його величності, а бунтівники якраз і булет тим дешевим і надійним матеріалом, яким можна було задовольнити ці претензії. Для цього слід було тільки відібрати певну кількість засуджених і віддати їх придворним у їхнє повне розпорядження.
Лист лорда Сендерленда дає певне уявлення про королівську щедрість. Тисячу засуджених планувалось розподілити між вісьмома придворними, а сотню, зазначалось у постскриптумі до листа, лорд просив для королеви. Цих в'язнів мали негайно перевезти до південних плантацій його величності і тримати їх там протягом десяти років і лише потім відпустити на волю. Особи, яким передавались засуджені, зобов'язувались негайно переправити їх на місце призначення. [31]
Ми знаємо від секретаря лорда Джефрейса, що тієї ночі верховний суддя в нестримній люті кляв недоречне "милосердя" короля. Ми знаємо, що в листі до короля Джефрейс всіляко намагався переконати монарха переглянути своє рішення. Але Яків не змінив його. Крім безпосереднього прибутку, який він мав одержати в результаті цього милосердя, король цим заходом ще й показував свою "великодушність". Яків добре знав, що помилувати людей означає зробити їх ще за життя мерцями. Багато засланців не винесуть пекельних мук рабства у Вест-Індії, а коли вони помруть, то ті, що зостануться живими, ще й заздритимуть їм.
Так уже сталося, що Пітера Блада, а з ним Джеремі Пітта і Ендрю Бейнса, замість того, щоб повісити, колесувати і четвертувати, як зазначалося у вироку суду, разом з п'ятдесятьма іншими в'язнями перевезли в Брістоль, а там перегнали на судно "Ямайський купець", яке мало везти їх далі. Від великої скупченості, поганої їжі і гнилої води серед в'язнів спалахнули хвороби, почали мерти найслабі-ші. Серед одинадцяти померлих був і нещасний Бейнс із садиби Оглторп, якого так брутально відірвали від затишного домашнього вогнища в напоєному пахощами яблуневому саду тільки за те, що він виявив милосердя.
Смертність була б набагато вищою, якби не Пітер Блад. Спочатку капітан "Ямайського купця" Гарднер на настирливі домагання лікаря дати йому доступ до скриньки з медикаментами і дозволити допомогти хворим відповідав брутальною лайкою й погрозами. Але незабаром капітан зрозумів, що йому, чого доброго, доведеться відповідати за такі великі втрати живого товару.