Кан не казав нічого, він просто діяв. Їздив машиною з дипломатичним прапорцем на радіаторі, носив елегантні костюми і був безсоромно холоднокровний. Він поводився так блискуче, що навіть емігранти повірили в його справдеш-ність. Хоча, коли подумати, справжнього в ньому не було нічого.
Кан вільно пересувався всією країною. Найпікантніше було те, що він їздив як представник іншого диктатора, який не чув про нього ні сном, ні духом. Так він перетворився на легендарного добродійника. Оскільки на його автомобілі майорів дипломатичний прапорець, то він, принаймні на той час, мав певний захист. Питомо єврейську зовнішність
він гордовито списував на свою іспанську кров, а, щойно його зупиняли — чи есесівські патрулі, чи німецькі солдати, — він одразу атакував, і ті швидко втрачали впевненість і відступали, щоб не заробити прочухана від начальства. Кан швидко второпав, як сподобатися німцеві: гаркнути на нього добряче, і він уже твій навіки. Фашистську Іспанію на чолі з Франко вважали дружньою до Гітлера. Оскільки кожна диктатура породжує страх та вагання також і у власних, насамперед залежних, лавах, бо трактує поняття права суб'єктивно, роблячи його небезпечним навіть для особистих учинків, якщо ці вчинки не збігаються з певними перепадистими поглядами, то Кан зумів це боягузтво, яке разом із брутальністю є логічним наслідком будь-якої тиранії, використати на власну користь.
Кан був учасником руху Опору. Цілком імовірно, що гроші брав саме звідти, як і автівку, а головне — бензин, що його завжди мав удосталь, незважаючи на дефіцит. Кан перевозив агітки, перші підпільні газети, маленькі двосторонні памфлети. Я навіть знав випадок, коли німецький патруль зупинив його, збираючись обшукати машину, в якій він саме перевозив стоси нелегальної літератури. Кан зчинив такий ґвалт, що патрульні відступили так швидко, наче побачили гадюку. Втім, Канові цього було вочевидь замало. Він погнався за есесівцями і поскаржився на них на найближчому посту — звісно ж, попередньо позбувшись усіх нелегальних пакунків. Він навіть домігся, щоб німецький офіцер перепросив у нього за своїх нетямущих солдат. Угамувавшись, Кант урешті-решт покинув пост — віддав честь, як і годилося фалангісту, і почув у відповідь бадьоре "Гайль Гітлер!" Уже згодом він зауважив, що в машині лишилося ще два пакунки.
Час від часу в Кана з'являлися і незаповнені іспанські паспорти. Він урятував життя багатьом емігрантам, яких розшукувало гестапо, допомігши їм перейти кордон у Піренеях: примудрявся переховувати цих людей у французьких монастирях, аж поки траплялася нагода їх евакуювати. Я знав два випадки, коли Канові вдалося запобігти насильному поверненню емігрантів до Німеччини. У першому випадку він переконав фельдфебеля, що Іспанія дуже зацікавлена в полоненому, бо той прекрасно володіє мовами і його хочуть вишколити на агента-розвідника та послати в Англію; в другому діяв за допомогою коньяку і рому, а потім пригрозив охоронцям доносом, оскільки вони погодилися на підкуп.
Коли Кан раптово зник, плітки, наче зграя ворон, рознеслися серед емігрантів; Кожен знав, що ця кампанія однієї людини може закінчитися лише смертю. А Кан дедалі сміливішав і сміливішав, немов кидаючи виклик самій долі. Але враз усе стихло. Я припускав, що в якомусь концтаборі фашисти давно вже забили його до смерті чи, мов оббіловану тушу, повісили на гак для м'яса, — поки не почув від Лягманна, що Кан утік.
Я зустрів його в магазині, де по радіо саме транслювали промову президента Рузвельта. Неймовірний гамір долинав крізь відчинені двері аж надвір. Перед вікном стояли люди і слухали. Я спробував поговорити з Каном, але зрозумів, що це неможливо, — хіба що кричати. Ми порозумілися жестами. Він скрушно стенув плечима, вказав на радіо, на юрбу й усміхнувся. Я збагнув: для нього важливо, щоб люди слухали промову Рузвельта, та й сам він не хотів пропустити її через мене. Я сів біля вікна, дістав цигарку і почав слухати політика, який подбав про те, щоб ми змогли приїхати до Америки.
Кан був худорлявий, чорноволосий, із великими чорними блиску-чими очима. Ще молодий, не більше тридцяти. Обличчя не видавало сміливих життєвих учинків; у його рисах проступала така задума і щирість, що він радше скидався на поета. Рембо і Війон теж були пое-тами; тільки поетові могло спасти на думку все те, що він витворяв.
Гучномовець раптово замовк.
— Даруйте, — вибачився Кан, — я мав дослухати промову до кінця. Бачили тих людей на вулиці? Частина з них ладна його просто вбити, у нього багато ворогів. Дехто вважає, що він втягнув Америку у війну, і докоряє йому за американські втрати.
— За ті, що в Європі?
— Ще й за ті, що в Тихому океані. Щоправда, японці вже зняли з нього всю відповідальність. — Кан поглянув на мене уважніше. — А хіба ми вже колись не бачилися? Можливо, у Франції?
Я пояснив йому мою проблему.
— І коли ви мусите виїхати? — запитав він.
— За два тижні.
— Куди?
— Гадки не маю.
— До Мексики, — сказав він. — Або до Канади. З Мексикою простіше, уряд там чуліший, вони прихистили вже іспанських вигнанців. Треба буде довідатися в посольстві. А які у вас документи?
Я розповів. Усмішка осяяла його лице.
— Завжди одне й те ж, — пробурмотів він. — Хочете зберегти свій паспорт?
— Я змушений. Це єдиний мій документ. Якщо зізнаюся, що він несправжній, мене кинуть за ґрати.
— Можливо, вже й не кинуть. Але вам від цього не полегшае. Маєте якісь плани на сьогоднішній вечір?
— Ні, жодних.
— Тоді зайдіть по мене о дев'ятій. Нам потрібна допомога. І є місце, де її можна знайти.
Кругле червонощоке обличчя з великими очима і дико скуйовдженим волоссям світилося добродушно, мов місяць.
— Роберте, — видихнула Бетті Штайн. — О, Боже, звідкіля ви тут узялися? Відколи ви тут? Чому я про вас нічого не чула? Ви ж могли бодай звісточку якусь надіслати! Але, звісно, у вас купа важливіших справ, ніж думати про мене. Типово як на…
— То ви знайомі? — зацікавився Кан.
Складно уявити, щоб хтось із учасників цього великого переселення народів не знав Бетті Штайн. Вона була матір'ю емігрантів, так само як раніше, у Берліні, — опікункою невідомих акторів, художників і письменників. Мала м'яке серце, прихильне до всіх і до кожного, хто цього потребував. Її милосердя вистачало на всіх; всеосяжність її натури межувала з тиранією. Або ти їй належав цілком, або ставав ворогом.
— Ви ж бачите, що знайомі, — звернувся я до Кана. — Кілька років ми не бачилися, і вже з порога вона мені докоряє. Тут нічого не вдієш, це у неї в крові. Російська кров.
— Майже. Я народилася у Бреслау, — пояснила Бетті Штайн. —— І досі цим пишаюся.
— Це ж треба, які доісторичні забобони існують, — спокійно відказав Кан. — От і добре, що знайомі. Нашому другові Россу треба допомогти.
— Россу?
— Так, Бетті, Россу, — відповів я.
— Він помер?
— Так, Бетті, а я успадкував його ім'я.
— Розумію.
Я пояснив їй ситуацію. Вона відразу погодилася мені допомогти і завзято заходилася обговорювати різні варіанти з Каном, якого тут як героя руху Опору й досі глибоко поважали. А я тим часом роззирнув-ся довкола. Кімната була невелика, але цілком відповідала характеру Бетті. На стінах висіли прикріплені кнопками фотографії, що рясніли надмірно екзальтованими присвятами. Я прочитав імена, багато хто з цих людей уже помер. Шестеро так і не виїхали з Німеччини, а один навіть туди повернувся.
— Чому фотографія Форстера тежу чорній рамці? — запитав я. — Він живий.
— Бо Форстер повернувся до Німеччини. — Бетті обернулася до мене. — Ви знаєте, чому він повернувся?
— Бо він не єврей, тужив за батьківщиною, — мовив Кан. — Ще й англійської не знав.
— Ні, причина інша. Просто в Америці не роблять його улюбле-ного зеленого салату, — тріумфально оголосила Бетті. — Тому він впадав у меланхолію.
У кімнаті почувся приглушений сміх. Ці емігрантські жарти я вже давно знав — поєднання іронії з розпачем. Такі існували і про Ґерин-ґа, Геббельса та Гітлера.
— То чому ви просто не зняли його фото? — запитав я.
— Бо я його попри все люблю, до того ж він — великий актор.
Кан засміявся.
— Бетті, як завжди, об'єктивна, — сказав він. — Коли це все нарешті скінчиться, вона перша скаже про наших колишніх друзів, які зараз саме пишуть антисемітські книжки й отримують ранги обер-штурмфюрерів, мовляв, вони так чинили, щоб урятувати євреїв чи щоб запобігти чомусь іще гіршому! — Він потріпав її скуйовджене волосся. — Бетті, хіба не так?
— Коли хтось перетворюється на свиней, це не означає, що й ми маємо поводитися по-свинському, — різко відповіла Бетті.
— Це саме те, на що вони розраховують, — спокійно зауважив Кан. — А також на те, що по закінченні війни, після останнього ж пострілу, американці пришлють поїзди з салом, маслом і м'ясом для бідних німців, які всього лише хотіли їх знищити.
— А як ви думаєте, що робитимуть німці, якщо виграють війну? Теж роздаватимуть сало? — запитав хтось і закашлявся.
Я промовчав, бо вже по зав'язку наївся таких розмов. Тому взявся знову роздивлятися фотографії.
— Перелік покійників Бетті, — мовила тендітна, дуже бліда жінка, яка сиділа на лавці під фотографіями. — Ось це фото Гаштенекера.
Я пригадав. Французи кинули його в табір для інтернованих разом із рештою емігрантів, яких їм вдалося схопити. Гаштенекер був письменником і знав, що, втрапивши до рук фашистів, загине. Він знав і те, що табори для інтернованих обшукують гестапівці. І коли німці були за кілька годин ходи від табору, наклав на себе руки.
— Стара французька недбалість, — гірко зронив Кан і додав: — Начебто і не бажають тобі зла, але зрештою можеш врізати дуба.
Я пригадав, як в одному таборі Кан змусив коменданта звільнити п'ятьох емігрантів: так на нього напосів, що той, хто усе життя прикривав власну нерішучість щитом офіцерської честі, врешті-решт поступився і вночі відпустив на волю біженців, яким загрожувала певна смерть. Ситуацію ускладнювало ще й те, що в таборі перебувало кілька нацистів. Кан переконав коменданта відпустити спершу їх, інакше гестапівці заарештують його, перевіряючи табір. А потім використав це звільнення нацистів як спосіб тиску на коменданта, пригрозивши, що донесе на нього керівництву у Віші. Він назвав це поетапним моральним шантажем.