Все це ми знаємо. А тоді — тиша й небіжчик. Приголомшливі удари мовчання. Краще вже так… хоч як гидко. Він узяв зі столу олівець і почав рахувати. Потім віддав рахунок господареві.
— Згодні?
Господар кинув оком на остаточну цифру.
— Ви що, думаєте, що я божевільний?
— Згодні? — ще раз спитав Равік.
— А взагалі, хто ви такий? Чого ви втручаєтесь?
— Я брат, — відповів Равік. — Це вас влаштовує?
— Докиньте десять відсотків за обслуговування й на податок. Інакше я не згоден.
— Добре. — Равік дорахував відсотки. — Ви повинні заплатити двісті дев'яносто два фраики, — сказав він жінці.
Вона витягла з торбинки три банкноти по сто франків і дала їх господареві. Той узяв гроші й рушив до дверей.
— Вісім франків решти, — мовив Равік.
— А портьє?
— Ми йому самі заплатимо. І чайові також.
Господар сердито відрахував вісім франків і поклав їх на стіл.
— Sales étrangers [2],— пробурмотів він і вийшов.
— Багато власників французьких готелів пишаються тим, що ненавидять чужоземців, з яких живуть.
Равік помітив коридорного, що й досі стояв біля дверей, видно, чекаючи на чайові.
— Нате…
Коридорний подивився на банкноту.
— Дякую, мсьє,— сказав він і пішов.
— Тепер ще прийде поліція, а тоді можна буде його забрати, — мовив Равік і глянув на жінку.
Вона тихо сиділа в кутку між валізами. В кімнаті повільно западав присмерк.
— Коли людина помре, то стає незвичайно важлива, а поки вона жива, всім до неї байдуже.
Равік знов глянув на жінку.
— Може, підете вниз? Там, мабуть, є де посидіти.
Вона похитала головою.
— Я можу піти з вами. Сюди має прийти один мій приятель, він усе владнає з поліцією. Доктор Вебер. Ми почекаємо на нього внизу.
— Ні, я краще залишуся тут.
— Ви ж однаково нічого не допоможете. Чого вам тут сидіти?
— Не знаю. Він… уже недовго побуде тут. А я часто… він не був зі мною щасливий. Я часто залишала його. Тепер хочу посидіти біля нього.
Жінка сказала все це спокійно, без натяку на сентиментальність.
— Йому вже однаково, — сказав Равік.
— Не в тім річ…
— Добре. То випийте чогось. Вам треба випити.
Не чекаючи на відповідь, Равік подзвонив. Офіціант з'явився напрочуд швидко.
— Принесіть два коньяки, подвійні.
— Сюди?
— Так. А куди ж?
— Гаразд, пане.
Офіціант приніс дві чарки і пляшку "курвуазьє". Він боязко зиркнув у куток, де в присмерку біліло ліжко, й спитав:
— Ввімкнути світло?
— Не треба. Але пляшку залишіть.
Офіціант поставив тацю на стіл і, знов зиркнувши на ліжко, майже вибіг з кімнати.
Равік узяв пляшку й налив чарки.
— Пийте. Вам полегшає.
Він думав, що треба буде її вмовляти. Але вона, не вагаючись, випила.
— У валізах є щось важливе для вас?
— Нема.
— А таке, що ви хотіли б узяти? Щось потрібне вам? Може, поглянете?
— Ні. Там нічого нема. Я знаю.
— А в маленькій валізці теж нема?
— Може, й є. Я не знаю, що він там тримав.
Равік поклав валізку на стіл біля вікна й відчинив її. Кілька пляшок, трохи білизни, записники, коробка акварельних фарб, пензлі, книжка, а в боковій кишені брезентової течки — дві банкноти, загорнені в цигарковий папір. Він оглянув їх на світло.
— Ось сто доларів, — сказав він. — Візьміть. На них ви зможете прожити якийсь час. Валізку ми поставимо біля ваших. Вона могла бути й ваша.
— Дякую, — сказала жінка.
— Можливо, все-це тепер здається вам гидким. Але його треба зробити. Ці гроші важливі для вас. Якийсь час протримаєтесь на них.
— Мені воно не здається гидким. Тільки сама б я не змогла цього зробити.
Равік налив чарки.
— Випийте ще.
Жінка поволі випила коньяк.
— Стало краще? — спитав він.
Вона глянула на нього.
— Не краще й не гірше. Просто ніяк. — У присмерку її обриси розпливалися. Часом по її обличчю й по руках ковзало червоне світло реклами. — Я не можу ні про що думати, поки він тут, — додала вона.
Двоє санітарів відкинули укривало, присунули ноші до ліжка й поклали на них тіло. Вони працювали швидко й діловито. Равік став біля жінки на той випадок, часом би вона зомліла. Перше ніж санітари накрили тіло, він нахилився до нічного столика і взяв дерев'яну фігурку мадонни.
— Мені здається, що це ваша річ, — сказав він. — Візьмете?
— Ні.
Він простяг жінці фігурку. Вона не взяла її. Тоді він відчинив маленьку валізку й поклав фігурку туди.
Санітари накрили тіло й підняли иоші. Двері виявилися надто вузькими, й коридор також. Вони спробували протиснутись, але не змогли. Ноші не влазили.
— Доведеться його зняти, — мовив старший із санітарів. — Ми не розвернемося з ним.
Він запитально глянув на Равіка.
— Ходімо, — сказав Равік жінці.— Почекаємо внизу.
Жінка похитала головою.
— Добре, — сказав він санітарам. — Робіть що треба.
Вони взяли тіло за ноги та за плечі й поклали на підлогу.
Равік хотів щось сказати і глянув на жінку. Вона не рухалась, і він промовчав. Санітари винесли в тьмяно освітлений коридор ноші. Потім вернулися в темну кімнату й забрали тіло. Равік вийшов за ними. Щоб зійти сходами, їм доводилось дуже високо підіймати ноші з тілом. їхні обличчя почервоніли з натуги й спітніли. Мертвий важко ширяв над ними. Равік простежив за санітарами, аж поки вони опинилися внизу. Тоді вернувся до кімнати.
Жінка стояла біля вікна й дивилася на вулицю. На машину біля тротуару. Санітари засунули в неї ноші, як пекар засовує в піч хліб. Потім сіли в кабіну, мотор заревів, ніби з-під землі хтось зойкнув, і машина, рвучко крутнувшись, зникла за рогом.
Жінка обернулася.
— Вам треба було піти раніше, — мовив Равік. — Навіщо бачити все до кінця?
— Я не могла. Не могла піти швидше за нього. Не розумієте?
— Розумію. Ходіть сюди. Випийте ще чарку.
— Не хочу.
Коли прибули поліцаї й санітари, Вебер ввімкнув світло. І тепер, як тіло забрали, кімната при світлі здавалася більшою. Більшою і дивовижно мертвою, ніби тіло пішло з неї, а смерть лишилася.
— Ви й далі житимете в цьому готелі? Чи виберетесь?
— Виберусь.
— А ви маєте в Парижі знайомих?
— Ні. Не маю нікого.
— А знаєте якийсь готель, де б хотіли оселитися?
— Ні.
— Тут поблизу є один, схожий на цей. Невеличкий, чистий і цілком пристойний. Ви можете в ньому непогано влаштуватися. Готель "Мілан".
— А я не могла б перебратися в той готель, де… у ваш готель?
— В "Ентернасіональ"?
— Так. Я… бачите… я вже його трохи знаю… Все-таки краще, ніж щось зовсім незнайоме.
— То готель не для жінок, — сказав Равік.
Ще цього бракувало, подумав він. Мешкати в тому самому готелі! Я ж не нянька для хворих. І потім… може, вона гадає, що я вже маю якісь обов'язки перед нею? Таке буває.
— Я б вам не радив перебиратися в "Ентернасіональ", — сказав він гостріше, ніж хотів. — Він завжди переповнений. Утікачами. Краще йдіть у "Мілан". Якщо вам не сподобається там, ви зможете будь-коли переїхати.
Жінка подивилася на нього. Равік відчув, що вона прочитала його думки, і йому стало соромно. Та краще хай буде хвилину соромно, ніж потім весь час неспокійно.
— Добре, — мовила вона. — Ви правду кажете.
Равік звелів знести валізи в таксі. До готелю "Мілан" їхати було всього кілька хвилин. Він найняв номер і піднявся з жінкою нагору. То була кімната на третьому поверсі, обліплена шпалерами з вінками троянд. У ній стояло ліжко, шафа, стіл і два стільці.
— Влаштовує вас? — спитав він.
— Так. Дуже гарна.
Равік глянув на шпалери: вони були страхітливі.
— Принаймні тут ясно, — сказав він. — Ясно й чисто.
— Так.
Принесли валізи.
— Ну от, усе ваше тут.
— Так. Дякую. Дуже дякую.
Жінка сіла на ліжко. Обличчя її було бліде і змарніле.
— Лягайте спати. Ви зможете заснути?
— Спробую.
Равік витяг з кишені алюмінієву капсулу й витрусив із неї кілька таблеток.
— Ось вам ліки, щоб заснули. Запийте водою. Ковтнете зараз?
— Ні, згодом.
— Гаразд. Ну, то я піду. Найближчими днями навідаюся. Спробуйте якомога швидше заснути. Ось адреса похоронного бюро, часом би вам треба було ще щось від нього. Самі не йдіть. Думайте про себе. Я навідаюся до вас. — Равік на мить завагався, тоді спитав: —Як вас звати?
— Маду. Джоан Маду.
— Джоан Маду. Добре, я запам'ятаю.
Він знав, що не запам'ятає і не навідається. А тому, що знав це, то намагався вдати щире бажання прийти знов.
— Краще я все-таки запишу, — сказав він, витягаючи з кишені блокнот із рецептами. — Може, запишете самі? Ось тут. Так буде простіше.
Жінка взяла блокнот і записала своє ім'я та прізвище. Равік глянув на аркушик, видер його і сховав у бокову кишеню плаща.
— Негайно лягайте спати. А завтра видно буде. Це банальні, заяложені слова, але вони правдиві. Тепер вам найбільше потрібен сон і трохи часу, щоб оговтатись. Розумієте?
— Так, розумію.
— Ковтніть таблетки й лягайте.
— Добре. Дякую. Дякую за все… Я не знаю, що б я робила без вас. Справді, не знаю.
Жінка подала йому руку. Рука була холодна, але потиск міцний. Це добре, подумав Равік, уже знати, що людина зважилася на щось.
Він вийшов надвір і набрав у груди вологого, теплого вітру. Машини, перехожі, перші повії на розі вулиць, пивниці, бістро, дух тютюну, аперитиву й бензину — хистке, швидкоплинне життя. Равік глянув на фасад готелю. Кілька освітлених вікон. І за одним із них сидить жінка, непорушно втупивши очі в порожнечу поперед себе. Він витяг аркушик, де було написане її ім'я, розірвав його й викинув. Забути. Яке слово! В ньому і жах, і розрада, і моторошна нереальність. Хто б міг жити, не вміючи забувати? Але хто здатен забути все, чого не хочеш пам'ятати? Уламки спогадів, що роздирають серце. Аж коли втратиш усе, задля чого варто жити, стаєш вільний.
Равік подався в напрямку площі Етуаль. Вона була заповнена людьми. За Тріумфальною аркою стояли прожектори і освітлювали могилу Невідомого солдата. Над нею маяв на вітрі велетенський синьо-білий прапор. Святкували двадцяту річницю перемир'я 1918 року.
Небо було вкрите хмарами, і проміння прожекторів кидало на них нечітку розірвану тінь прапора. Здавалося, ніби якийсь подертий прапор тонув там у дедалі густішій темряві. Десь грав військовий оркестр. Мелодія губилася в пронизливому брязкоті. Ніхто не співав. Натовп мовчав.
— Перемир'я, — сказала якась жінка поряд із Равіком. — Мій чоловік загинув на останній війні. А тепер на черзі син. Перемир'я. Хтозна, що ще буде…
IV
Температурний аркуш над ліжком був новий і порожній. Стояло тільки прізвище й адреса.