Е-ех, хлопці, дружина, мабуть, зачекалася, адже вже цілих десять місяців минуло.
Я перехиляюся через стіл і розмовляю з Валентином Лаером; він холодно та зверхньо оглядає дівчат. Поруч із ним сидить блондинка, але він удає, що не помічає її. Коли я нахиляюся над столом, щось у моїй куртці стукає об стіл. Я обмацую кишеню. Це годинник Весслінґа. Як давно це було!
Юпп підчепив найтовстішу дівчину. Він танцює з нею, зігнувшись, наче знак питання. Його величезна лапа зручно вмостилася на кремезному стегні дівчини і грає на ньому, як на роялі. Вона вологим ротом сміється йому просто в обличчя, і Юпп з кожною хвилиною сміливішає. Нарешті зникає разом зі своєю дамою за дверима.
Через кілька хвилин я виходжу в сад і шукаю тихе місце. Знаходжу одне, але там уже стоїть спітнілий унтер-офіцер із якоюсь дівчиною. Я блукаю по всьому саду й щойно збираюся прилаштуватися в іншому місці, як чую за спиною жахливий тріск. Обертаюся і бачу, як Юпп зі своєю товстезною кралею борюкаються на землі. Вони зламали стіл і разом із ним перекинулися. Побачивши мене, дівчина пирскає зо сміху й показує язик. Юпп шипить від злості. Я поспіхом тікаю в кущі й наступаю комусь на руку. Диявольська ніч!
– Ти що, осліп, віслюк нещасний? – гарчить чийсь бас.
– А я звідки знаю, що ти розлігся тут, баран чортів, – огризаюся я з досадою. Нарешті знаходжу спокійне місце.
Прохолодний вітерець приємно освіжає після чаду шинку, я оглядаю темні схили дахів, крони дерев, насолоджуюсь тишею та ідилічним дзюрчанням власної сечі. Підходить Альберт і стає поруч. Світить місяць. Цівки нашої сечі поблискують, як чисте срібло.
– Як добре, скажи, Ернсте? – звертається до мене Альберт.
Я мовчки киваю. Ми ще довго стоїмо й дивимося на місяць.
– Подумай тільки, Альберте, весь цей жах уже позаду!
– Так, Ернсте!
За нами чується хрускіт і тріскотіння. З кущів долинає приглушено-радісне пищання дівчат. Ніч як гроза, заряджена життям, яке нестримно й гаряче проривається назовні й запалюється одне об одне.
Хтось стогне в саду. У відповідь лунає смішок. Із сінника спускаються дві тіні. На сходах стоять двоє. Чоловік, ніби скажений, заривається обличчям у спідницю дівчини й щось белькоче. Вона хрипко сміється, і сміх її немов щіткою дряпає по нервах. Мурашки пробігають у мене по спині. Як це близько одне до іншого: вчора й сьогодні, смерть і життя.
З темряви саду з'являється Тьяден. Він обливається потом, а обличчя його сяє від радості.
– Як же добре, хлопці, – каже він, застібаючи куртку. – Знову відчуваєш, що живий.
Ми обходимо будинок і натикаємося на Віллі Гомеєра. Він розвів на капустяних грядках велике багаття і кинув у нього кілька повних жмень картоплі, свої трофеї. Мирно й замріяно сидить він на самоті перед вогнем і чекає, поки спечеться картопля. Біля нього кілька відкритих коробок американських м'ясних консервів. Собака лежить поруч і уважно стежить за ним.
Язики полум'я відсвічують міддю на рудому волоссі Віллі. Знизу, з лугів, піднімається туман. Мерехтять зорі. Ми сідаємо до нього й дістаємо з вогню картоплини. Лушпиння обгоріло, зате м'якоть золотисто-жовта й пахуча. Ми хапаємо м'ясо обома руками та їмо його, мотаючи головами з боку в бік, немов граємо на губній гармоніці. Відгвинчуємо від фляжок алюмінієві корки й наливаємо горілку.
Яка смачна картопля! Чи правда, що земля крутиться? Де ми? Може, ми знову юні хлопці й сидимо на полі, а цілий день вибирали з землі, яка так інтенсивно пахне, картоплю, відчуваючи за своїми спинами червонощоких дівчат у вицвілих блакитних сукнях і з кошиками в руках? О, багаття нашої юності! Білі клуби диму тяглися над полем, потріскувало полум'я, а кругом – тиша. Картопля достигала останньою, до того часу вже все було зібрано, залишалася лише земля, чисте повітря, гіркий білий чудовий дим, остання осінь. Гіркий дим, гіркий запах осені, багаття нашої юності – клуби диму пливуть, пливуть і тануть. Обличчя товаришів, ми всі в дорозі, війна закінчилася, так дивно розтануло все, і ось – знову багаття, і печена в попелі картопля, і знову осінь, і знову життя.
– Ох, Віллі, Віллі…
– Що, непогано я придумав? – питає він, піднімаючи очі. В обох руках у нього повно м'яса й картоплі.
Ах ти, голова бараняча, адже я зовсім не про те.
Багаття догоріло. Віллі обтирає руки об штани і складає ножик. У селі тихо, тільки гавкають собаки. Не чути ні вибуху снарядів, ні деренчання артилерійських возів, ні навіть обережного поскрипування санітарних машин. Цієї ночі помре набагато менше людей, ніж будь-якої ночі за всі ці чотири роки.
Ми повертаємося до шинку. Веселощі вже притихли. Валентин скинув куртку й зробив кілька стійок на руках. Дівчата плескають у долоні, але Валентин незадоволений. Він із сумом говорить Козоле:
– Колись, Фердинанде, я був непоганим акробатом. Ну, а тепер і в ярмарковий цирк хтозна чи взяли б! "Акробат Валентіні" – це був атракціон! А зараз кому я потрібен зі своїм ревматизмом? Кістки вже не ті.
– Та ти радій, що вони цілі, – каже Козоле і стукає кулаком по столі. – Віллі, музику!
Гомеєр з готовністю починає бити в барабан і бубни. Настрій знову покращується. Я питаю Юппа, як йому сподобалася товстенька. Він зневажливо махає рукою.
– Ну і ну! – кажу я, ошелешений. – Швидко це в тебе.
Юпп скривився:
– Розумієш, я думав, що вона мене любить. А вона? Стала вимагати гроші. А до того ж я собі коліно розбив об цей чортів стіл, ще й так сильно, що ледь ходжу.
Людвіґ Бреєр сидить біля столу блідий і мовчазний. Власне кажучи, йому давно слід було б спати, але він чомусь не хоче йти звідси. Рука його заживає добре, і з дизентерією теж набагато легше. Але він, як і раніше, замкнутий і невеселий.
– Людвіґу, – каже Тьяден захмелілим голосом, – іди в сад. Це від усього допомагає.
Людвіґ заперечно мотає головою і раптом сильно блідне. Я підсідаю до нього.
– Ти хіба не радий, Людвіґу, що ми скоро будемо вдома? – питаю я.
Він встає і йде. Я більше не розумію його. Трохи згодом виходжу за ним у сад. Він сам. Я більше його ні про що не питаю. Ми мовчки повертаємося назад.
У дверях стикаємося з Леддергозе. Він збирається втекти в товаристві товстулі. Юпп зловтішно посміхається:
– Зараз вона його здивує!
– Не вона його, а він її, – каже Віллі. – Невже ти віриш у те, що з Артура можна витиснути хоч копійку?
Вино ллється по столі, лампа чадить, спідниці дівчат розвіваються. Якась тепла втома заколисує мене, предмети набувають розпливчастих обрисів, як це іноді буває зі світловими ракетами в тумані; голова повільно опускається на стіл. Ніч, як чарівний експрес, м'яко мчить нас на батьківщину: скоро ми будемо вдома.
III
Востаннє ми шикуємося на подвір'ї казарми. Дехто з нашої роти живе поблизу. Цих відпускають. Решті пропонується на свій страх і ризик добиратися далі. Потяги ходять настільки нерегулярно, що групами нас перевозити не можуть. Настав час розлучатися.
Просторий сірий двір занадто великий для нас. Його замітає похмурий листопадовий вітер, що пахне розлукою і смертю. Ми вишикувалися між їдальнею і будкою вартового. Більше місця нам не потрібно. Широкий порожній простір будить важкі спогади. Там, у глибині, невидимі, стоять численні ряди мерців.
Геель обходить роту. За ним безшелесним строєм ідуть тіні його попередників. Першим – Бертінк, з його горла струменить кров, у нього відірване підборіддя і сумні очі; півтора року він був ротним командиром, учитель, одружений, четверо дітей; за ним – Мьоллер, із зеленим землистим обличчям, дев'ятнадцять років, отруєний газами через три дні після того як прийняв командування; наступний – Редеккер, лісничий, через два тижні після Мьоллера підірвався на снаряді й був живцем заритий у землю. А там – уже блідіші, віддаленіші, Бюттнер, капітан, убитий під час атаки пострілом у серце з кулемета; ще далі – майже безіменні примари, настільки вони вже далекі – усі решта: сім ротних командирів за два роки. І понад п'ятсот солдатів. У дворі казарми стоять тридцять двоє.
Геель намагається сказати на прощання кілька слів. Але у нього нічого не виходить, і він замовкає. Немає у людській мові слів, які були б варті того, аби прозвучати в цьому напівпорожньому дворі казарми, де мовчки стоять поріділі ряди уцілілих солдатів, згадують полеглих товаришів і мерзнуть у своїх подертих і стоптаних чоботях.
Геель обходить всіх по черзі й кожному потискає руку. Підійшовши до Макса Вайля, він, підібгавши губи, каже:
– Ну от, Вайлю, ви й дочекалися свого часу.
– Що ж, він не буде таким кривавим, – спокійно відповідає Макс.
– І не таким героїчним, – додає Геель.
– Це не найважливіше в житті, – каже Вайль.
– Але найпрекрасніше, – відповідає Геель. – Бо що ж тоді ще буває прекрасним?
Вайль хвилину мовчить. Потім каже:
– Те, що сьогодні, можливо, звучить дико: добро й любов. У цьому теж є свій героїзм, пане обер-лейтенанте.
– Ні, – швидко відповідає Геель, наче він уже не раз про це думав, і чоло його натужно морщиться. – Ні, тут одне тільки мучеництво, а це зовсім інше. Героїзм починається там, де розум не дає собі ради: коли життя більше не цінуєш надто високо. Героїзм тримається на безглуздості, сп'янінні, на ризиках – запам'ятайте це. Але не на роздумах. Роздуми – це ваша стихія. "Чому? Навіщо? Для чого?" Хто ставить такі питання, той нічого не знає про героїзм.
Він говорить із таким запалом, ніби намагається переконати самого себе. Його висохле обличчя нервово сіпається. За кілька днів він якось відразу постарів, став буркотуном. Але так само швидко змінився і Вайль: раніше він тримався непомітно, і у нас ніхто його не розумів, а тепер він відразу висунувся і день у день тримається все рішучіше. Ніхто й не припускав, що він уміє так говорити. Що більше нервується Геель, то спокійнішим стає Макс. Тихо, але твердо він вимовляє:
– Платити стражданнями мільйонів за героїзм небагатьох – занадто дорога ціна.
– Занадто дорога… ціна… платити… Ось ваші слова. Подивимося, чого ви досягнете з ними.
Вайль оглядає солдатську куртку, яку все ще не зняв Геель:
– А чого ви домоглися своїми?
Геель червоніє.
– Спогадів, – кидає він різко. – Хоча б спогадів про такі речі, які за гроші не купиш.
Вайль замовкає.
– Так! Спогадів! – каже він, обводячи поглядом порожній двір і наші поріділі ряди. – І страшної відповідальності.
Ми мало що зрозуміли з усієї цієї розмови.