Хоче книжку? Може, він хоче пити? Вікна теж позачиняємо...
Котта був чемний гість. Мерзлякувато зіщулившись, він нишком сидів у ще холодній кімнаті, — хоч у вогнищі вже й потріскували дрова, — потім, стримано кивнувши, прийняв од Піфагора цибулину та окраєць чорного хліба, повну карафку оцту й слухняно підвівся, коли старий нарешті взяв цю карафку в одну руку, а ліхтаря в другу, штовхнув ногою двері й кивнув римлянинові головою, щоб ішов за ним.
Довга смужка світла з Назонових дверей упала на торішній сніг у дворі й на мить вихопила з темряви шовковицю, з якої вітер пострушував ягоди і вони порозбігалися на цьому вічному снігу, немов чорні жуки. А потім пелена хмар розступилася, ніби настав час відкрити очам римського гостя те, що так часто мав змогу бачити Назон зі своїм слугою і що, певно, втішало вигнанця й воднораз нагадувало йому про його самотність: нічне небо над трахілськими руїнами, сузір'я Ліри, Дракона та Корони і порубцьований місяць, який викотився із-за гірського хребта й так освітив дві ялини на виступі високої скелі, що вони здавалися величезними ножицями.
— Місяць,— мовив Піфагор, не підводячи погляду від видовбаних у скелі східців, що збігали з двору в садок, до глухих заростей під Назоновими вікнами.
— Місяць,— повторив Котта так непевно, ніби оце щойно опанував перше слово з Піфагорової мови. — Luna.
Котта йшов, спотикаючись, услід за старим і відчував, як кущі все ближче підступають до стежки, як уже починають [27] хльоскати по обличчі — спершу листя, потім і гілки. Чи це, часом, не папороть, не оті здоровенні віяла, які він бачив у здичавілих оливкових гаях на Сіцілії та в Калабрії? Кінець кінцем зарості за ним і над ним зімкнулися. Слуга з ліхтарем був десь попереду.
— Чого став, ходімо! — почув Котта.
Пополудні він бачив тут із Назонових вікон лише густий садок, тільки зарості, такі собі невиразні темно-зелені куліси, за якими синє море в імлистій глибині позаду скоріше вгадувалося, ніж проступало насправді. Але тепер... Гущавина ніби проковтнула Назонів будинок, гори, навіть місячне сяйво і тепер, здавалось, неохоче розступається тільки перед слугою та світлом його ліхтаря.
Нарешті Піфагор спинився й неквапно повів ліхтарем у темряві довкола себе; вони завершили свій короткий шлях і тепер стояли посеред невеликої, майже суціль закритої вгорі заростями галявини, де всяка зелень наче позасихала. Кущі по краях цього темно-зеленого шатра зійшлися немовби зумисне для того, щоб заступити прохід. Котта стояв у світлі ліхтаря, навсібіч роззирався і бачив тільки власну тінь на живоплоті, але вже не міг угадати, звідки саме вони потрапили на цю галявину. Тим часом Піфагор виписав ліхтарем довкруг себе коло, і в тремкому світлі Котта уздрів камені, гранітні та сланцеві плити, менгіри, колони, а також здоровенні необроблені брили; одні з них стояли, інші попадали й уже повгрузали глибоко в землю, немовби їх висіяла на цій галявині чиясь могутня рука, і повкривалися лишайником та мохом,— одне слово, такий собі занедбаний сад скульптур чи цвинтар. Але ні, то був не лишайник і не мох, а сотні, тисячі невеличких слимаків, що поналазили один на одного, позлипалися, вкривши ці камені в багатьох місцях довгастими лискучими подушечками.
Піфагор походжав поміж кам'яних колон, ніби поміж людей чи могил, спинявся й бурмотів незрозумілі слова, на інший камінь лише кидав побіжний погляд, кивав головою якомусь монументові, а тоді поставив карафку з оцтом на землю, поклав руку на купу слимаків, згріб долонею те слизьке сплетіння й рушив далі. Котті вже підступала до горла нудота. Вони були в Назоновому садку. Згодом Піфагор ступив до одного з похмурих, вищих за людський зріст мегалітів і, ніби мимохідь, хлюпнув оцтом на клубок слимаків.
І ту ж мить тишу на галявині розітнув тоненький, багатоголосий милозвучний писк, що нагадував далеке, [28] ледве чутне бриніння Еолової арфи. І Котта збагнув, що це — голос жаху, болю й умирання слимаків... І він побачив, як у тому в'язкому, мокрому клубку з тілець та щупальців хапливо заворушилося життя, заворушилася смерть. Від пекучої кислоти слимаки корчилися, звивались і разом із передсмертним писком випускали цілі клубки піни — невеличкі лискучі бульбашки, що утворювали справжні грона. Потім умирущі слимаки почали опадати — вони осувалися, сповзали, хутко поспішали в обіймах один одного вниз, очищаючи камінь. І тоді на одному такому звільненому від життя п'ятачку проступило слово ВОГОНЬ. Котта збагнув, що на камені викарбувано якийсь напис, а слуга знай нищив слимаків далі. Тишу сповнював тихий, тоненький спів болю. Піфагор переходив з карафкою від каменя до каменя, виважено, мовби за планом, поливав оцтом скопища слимаків, і на оголених поверхнях з'являлися все нові й нові слова та речення. Декотрі з них було важко прочитати, окремі літери виявилися завтовшки як палець, а чи й рука, так наче їх довбав різьбяр-початківець.
Тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять обтесаних колон нарахував зрештою Котта й на кожній прочитував слова — то "вогонь", то "гнів", то "труд", то "ймення", то "залізо". Він уже здогадувався, що перед ним — викарбуваний на п'ятнадцятьох менгірах напис, якесь послання на граніті й базальті під покривалом із слимаків. А потім уже Піфагор мовчки стояв і дивився, як гість із Рима, взявши в нього ліхтаря, обходить камені, чимдалі поквапніше й нетерплячіше, намагаючись збагнути зміст слів і зв'язок між ними; і на кожнім камені був уривок речення.
Котта розшифровував і шепотів слова так, ніби вчився читати; потім заходився вже сам, власноруч розгрібати слимаків там, де, на його думку, мали стояти слова. Він сточував усе, що з'являлося перед його очима, знов і знов перевіряв зв'язки, міняв зміст і починав свою гру по-іншому, заново, поки йому кінець кінцем здалося, що всі можливості скласти й пов'язати окремі уривки в одне ціле вичерпано. І тоді Котта прочитав:
ОСЬ І ЗАВЕРШЕНО ТРУД
НІ ВОГОНЬ НІ ЗАЛІЗО
НІ ЗЛОБНА ДАВНІСТЬ
НЕ ВЛАДНІ НАД НИМ
АНІ ГНІВ РУЙНІВНИЙ ГРОМОВЕРЖЦЯ
ХАЙ НАДЛЕТИТЬ НЕМИНУЧИЙ
ТОЙ ДЕНЬ ЩО ЗА ПРАВОМ ОДВІЧНИМ
ТІЛО БЕРЕ ЗАКІНЧИТЬСЯ ЛИШ НИКЛЕ
МОЄ ІСНУВАННЯ В ДЕНЬ ЦЕЙ ЄСТВА СВОГО
КРАЩОЮ ЧАСТКОЮ ЗВИВШИСЬ НАД СВІТОМ
ЗЛИНУ ДО ЗІР І НІЩО НЕ СХИТНЕ НЕ ЗАТРЕ
МОГО ЙМЕННЯ*
* Тут і далі цитати з "Метаморфоз" подано в перекладі Андрія Содомори. Публій Овідій Назон. "Метаморфози". К., "Дніпро", 1985). [29]
Котта знав тільки одного чоловіка в світі, здатного на таке пророцтво, і все ж він гукнув у темряву до слуги:
— Хто це написав?
Піфагор стояв там, куди ще сягало світло ліхтаря, і зішкрібав сухою гіллячкою рештки слимаків із глибоко викарбуваного слова "ось". Сказав він те, що й мав сказати,— ім'я свого господаря.
Але де ж сам Назон? Чи він іще живий? Може, ховається десь у цій глушині?
— Немає,— тільки й відповів Піфагор. — Його немає. Що означало оте "немає"? "Немає" означало, що одного ранку Овідій Назон, як завжди, устав, одчинив вікно, а тоді вирубав сокирою у великому кам'яному жолобі в дворі кригу й набрав глек води; "немає" означало, що одного зимового ранку все було, як завжди,— Овідій Назон вирушив у гори, але назад не повернувся. Скільки ж часу минуло від того ранку, від тієї зими? Рік? Два? І чи його, Назона, хтось шукав? Але у відповідь на ці запитання Піфагор тільки стенав плечима й мовчав. А чистеньке "ось" уже проступило на менгірі, ніби щойно викарбуване. Задоволений Піфагор покинув гіллячку, відступив на крок і замилувався своєю роботою. "ОСЬ І ЗАВЕРШЕНО ТРУД". Завершено. У Римі були відомі тільки окремі уривки. Прагнучи тріумфу й слави, Назон вимагав од шанувальників уваги і схвалення не лише своїх закінчених творінь, а й намірів та ще не записаних фантазій. Отож у столичних літературних колах зрештою звикли до того, що в переповнених, задушливих залах поет принагідно читав усілякі проби зі своїх ще не дописаних "Перетворень", ніколи не розкриваючи їхнього загального задуму. Вслід за [30] цими читаннями щоразу, як і слід було сподіватися, зринали припущення, протести й інші ознаки зацікавленого, нетерплячого, ба навіть побожного очікування, і Назон, здавалося, тішився ними як особливою формою похвали. На публічних виступах він сидів, здебільшого низько схилившись над своїми помережаними дрібними каракулями аркушами, й говорив без жестів, без пафосу й так тихо, що слухачі мусили напружувати слух. А коли робив паузу, раптом западала глибока, німа тиша. В такій тиші наприкінці виступу Назон майже пошепки дякував слухачам і сходив з підвищення, ніколи не відповідаючи на запитання й не звертаючи на них уваги. Ця його неуважлива манера навдивовиж суперечила тій щирості й великодушності, з, якою він писав і читав про кохання, війну і навіть про творчі муки. Складалося враження, ніби все, що Овідій Назон був здатний сказати й написати, він помалу переніс у царину своєї поетичної творчості, у віршовану форму або в довершену прозу і якби раптом опинивсь у світі буденної мови, говірки, криків, кострубатих речень і фраз, то навіки замовкнув би.
Читаючи на своїх виступах уривки з "Метаморфоз", Назон щоразу зосереджував увагу на окремих персонажах і краєвидах, на людях, що перевтілювалися в тварин, і на тваринах, що оберталися в камінь, описував пустелі й праліси, літні парки й бойовища; але дуже рідко читав він перед слухачами завершені епізоди й цілі історії, хоч його творча уява здавалася невичерпною: в нього діяли видатні герої й кати, закуті в кайдани й принижені, люди жорстокі й лагідні, родоводи яких сягали крізь царства тварин,— вони говорили людською мовою і на щось ремствували, казкові істоти й забуті божества... Але отого величезного склепіння, в яке Назон один по одному вбирав свої уривки, слухачі не розуміли. Що ж писав Назон — роман, збірку малої прози, віршовану історію природи чи альбом міфів та легенд про перевтілення й сновидіння? Про це він мовчав і навіть не заперечував, не відкидав жодного припущення чи здогаду, ні на що не натякав і в такий спосіб підтримував дедалі більший ажіотаж навколо майбутньої своєї книжки, яку вже тоді називали головним його творінням, хоч ніхто ніколи не бачив більше, ніж кілька густо списаних аркушів, і не чув нічого, крім отих публічних читань.
Та коли балачки починали влягатись, Назон сам розворушував інтерес до своєї особи новим прилюдним виступом.