Тоді я беру праворуч, глибше в ліс, думаю відпочити хоч трохи на м'якенькій лісовій землі. Зовсім зібрався вже сісти, як чую голос, здається, його голос. З самої середини лісу — його напівспівучий голос. Іду потихеньку я на той голос. І бачу його здалеку: стоїть він і читає щось, молиться. Прислухаюсь: читає він "Пісню пісень". Приглядаюсь пильніше і бачу, що те дерево, під яким стоїть він та читає, не подібне до инших дерев. Всі дерева ще голі й безлисті, а це зеленіє й цвіте і сяє, як сонце, і простягає своє розквітле віття в різника над головою, ніби яку шаху. І зграї пташок, стрибаючи по гіллях, підспівують його "Пісні пісень". І стою я, вражений, переляканий, з широко розплющеними очима, розкритим ротом і не рухаюсь з місця.
Кінчає він свою "Пісню пісень", і потухає дерево, щезають пташки. І обертається він до мене й говорить так щиро, од серця:
— Слухай-но, Юделе! (Юделе — це мені так на ймення). Маю про щось тебе просити!
— О, прошу! — одповідаю я з радістю. І думаю собі: напевне, він захоче, щоб я приніс йому їсти. І я вже мрію, як побіжу і використаю материні запаси для суботи.
А він і каже:
— Слухай-но: що ти бачив, нехай усе зостанеться при тобі.
Згасла моя радість, але я поважно й щиросердно обіцяю мовчати.
— Ось послухай, Юделе. Ти підеш,— каже він,— в довгу, дуже довгу і далеку путь.
Дивуюсь я: і звідки там візьметься в мене далека путь? А він і каже:
— Науку учителеву виб'ють тобі з голови, батька й матір ти забудеш — гляди ж, зостанься при своєму найменню! Юделе тебе звати — юдеєм, то й зостанься ж юдеєм!
Злякався, але з самого серця виривається:
— Зостанусь! Щоб я такий живий був! А на думці в мене своє:
— Ну, а їсти ж ви хочете?
Але не встиг я кінчити, як він щез мені з очей...
А на другий тиждень нашу хату оточили і мене одвели в кантоністи.
І минув час, і я, справді, все призабув... Все мені вибили з голови.
В глибині Росії служив я, серед снігів і страшних морозів. Єврея і в очі не бачив. Може, там тайкома і жили євреї, але я про них не знав. Про суботи і свята, про пости я не знав, все призабув я. А проте віри своєї не зрадив!
І що більше я забував, то дужче було в мене бажання позбутися мук і терпіння — разом всьому край покласти. Та тільки недобра ця думка спадала мені в голову, він виразно ставав перед моїми очима, і я виразно чув його голос: "Зостанься при найменню твоїм. Будь євреєм!"
Що це не привид, я знав напевно. Я бачив його щораз старішим і старішим. Борода й пейси все більші, обличчя — все блідіше. Тільки очі давні, ті самі добрі, щирі очі й голос той самий, так, ніби скрипка грає...
Одного разу сікли мене; так він стояв коло мене, обтирав холодний піт з мого чола і по обличчю гладив мене та стиха говорив мені: "Не кричи! Це варто перетерпіть. Зоставайся євреєм!" І я витримав без жодного звуку, без жодного стогону,— так ніби не мене бито.
Одного разу, вже в останній рік служби, довелося мені ставати на варті, коло цейхгауза, за містом. Було надвечір. Мело. Вітер підхоплював цілі гори снігу, розбивав їх на голки, розпорошував на куряву; і снігова курява, і снігові голки носилися в повітрі, били й кололи обличчя. Ні очей не розплющиш, ні дихання не переведеш. Раптом почув я: ніби то люде проходять десь недалеко, і хтось говорить по-єврейськи: — "Сьогодні перша пейсахова вечеря!" Чи то був небесний голос, а чи то й, справді, люде проходили,— я не знаю й досі. Але ці слова впали мені до серця, як олово. Ледве дійшов я до цейхгауза та став ходити взад і вперед, огорнула мене якась чужа туга, такий смуток, що й пером не списати. І хочеться мені прочитати пейсахову молитву, а я хоч би слово пригадав. І почуваю, що десь глибоко-глибоко в моєму серці лежить вона, ця молитва (колись я знав її напам'ять!), і здається мені, що коли б мені згадати одно тільки слово, одно-єдине слово згадати б,— то і всі инші виявляються, потягнуться з мене, як ключ заспаних птахів з-під снігу. Але я ніяк не можу здумати першого слова. "Владарю небесний! — озвався я з глибини серця,— одно слово, одно тільки слово!" І молитва моя пролунала, видно, в добрий час. Мені пригадалося: "Рабами були ми",— так ніби з неба кинули мені ці слова. І я виповнився радощів. Почуваю, що радощі затопили мене, що вона виливається з мене, ця радість, промінем б'є від мене, з мого серця. Ходжу я взад і вперед, з рушницею на плечах, читаю й співаю білому, запорошеному снігом, снами повитому світові — пейсахову молитву... І молитва ллється з моїх грудей, ллється і тягнеться, як золота нитка, як низка перлів... Ах, ви цього й зрозуміть не можете, ви й уявити цього не годні... Для цього раніш треба було б вас туди послати!
А вітер тим часом упав, хуртовина ущухла, і з'явилось ясне, яскраве небо,— білий, брильянтами осяяний світ... Тихо навкруги, далина — без краю і без краю — білість! Тиха, мирна, люба, безмежно далека білість! А понад тихою без міри далекою білістю показується раптом щось іще біліше, ще світліше, ще яскравіше. І воно йде, наближається з тої неокраяної далини... В білому убранні й молитовному накриттю. Накриття на плечах, над накриттям спереду тремтить довга срібна борода, вище — двоє променистих очей, над ними полум'яний вінець: обшивка того накриття — з срібними й золотими узорами. І от воно все більше, все ближче... І проходить повз мене, і як порівнюється зо мною, говорить:
— Гаразд!
Як скрипка заграла... І щезло.
Але ті самі очі і голос той самий,...
Вертаючись додому, я проходив повз Шполу. І я завітав до "Старого".
Я його пізнав, він пізнав мене...
Скарб
Спати в місяці червні в одній кімнатці, в чотирі аршини на квадрат, з жінкою і вісімкою дітей — втіха невелика, навіть на передодні суботи. І Шмерель-дроворуб справді-таки й прокинувся опівночі од тяжкої млості й задухи. Нашвидку помив руки, накинув на себе халат і босоніж вийшов з сухого пекла. Виходить він на вулицю — тихо, всі віконниці зачинені, а над сонним містечком розгортається високе, тихе, зоряне небо. Здається йому, що тепер він віч-на-віч з Господом Богом — да благословиться Його ім'я! — і говорить він, обернувшися до неба: "Ну, Господи, ниньки настав час, щоб ти вчув мене і благословив скарбом від скарбів Твоїх". Ледве проказав ці слова, коли гляне: біжить поперед нього вогник, прямує геть із містечка. Зрозумів він, що це воно й єсть. Хоче він побігти слідком, але згадує, що сьогодні субота і бігти не можна — пішов потихеньку. І як він пішов помалу, так помалу починає іти й вогник, віддалення між ним і вогником не збільшується, та й не зменшується. Отако іде він... Коли-не-коли в його серці озивається: "Ей, Шмерель, не будь дурний, скинь халата, підскоч та й накрий вогничок". Але Шмерель знає, що це спокусник говорить в його душі. Халатика скинув, він ніби ладен накрити вогничок, а сам на зло починає йти ще повільніше і з задоволенням помічає, що як він зменшив кроки, то й вогник так само іде ще повільніше.
От іде він так за вогником, йде та й іде; виходить помалу з містечка! Дорога в'ється змією серед полів і левад. А вогник все на тому ж віддаленні — не далі і не ближче. Хай би Шмерель і кинув свого халата, вогника він не накриє. А тим часом в голові його заходили думки: "Ех, якби піймати йому цей скарб — не довелося б тоді на старости літ дрова рубати: у нього й сили тієї що давніше немає. Купив би він жінці місце в жіночому відділі синагоги, щоб вона не турбувалася по суботах на святах: не говорила б, що нема їй де приткнутися; на Новий рік та в Судний день у неї, в бідолахи, ноги вгинаються: діти всі сили з неї вибрали. Він би їй і нову сукню б справив, дві низки перлів купив би... Дітей найкращим меламедам в науку віддав би; для старшої дочки жениха наглядів би. А то тягне, бідна, за матір'ю кошики з ягодами, ніколи й волосся їй причесати; а коси в неї довгі-довгі, і очі, як у сарни...
— Добре діло було б скарб піймати!
— Знову спокусник,— думав він: коли не судилося, то й не треба! — В будень, то він знав би, що йому робити. А коли його Янкель був тута, він би не втримався... Ех, теперішні діти! Та й менший не кращий: з учителя сміється. Учитель хоче вдарити, а він його за бороду. А в кого то є час, щоб доглянути за ними? Цілий день — рубай та пиляй!..
Зітхає Шмерель, а сам іде далі й далі. Коли-не-коли підводить очі на небо: "Владико Небесний! Кого бажаєш випробувать? Шмереля-дроворуба? Хочеш дати, то давай!" І здається йому, що скарб пішов ще повільніше. Але на ту ж хвилинку він почув: забрехали собаки. Пізнає він ту гавкотню: це з Високого,— перше село за містом. І він уже бачить, як захиталися в холоднуватому передранішньому повітрі білі плями — селянські хати Високого. І тут одразу ж згадує, що він, мабуть, дійшов уже до межі суботнього ходіння. І він спиняється.
"Так! Тут уже край..." — думає він і каже, сам не знає кому: "Ти мене з пуття не зведеш! Се діло не Боже! Бог з людей глузувати не буде. Це діло нечистого!" Шмерель навіть трохи сердитий на нечистого і повертає назад до містечка: іде прудко-прудко; думає про себе: "Дома то й не згадаю про це... По-перше, вони не повірять... А як і повірять, то будуть сміятися з мене... Та й пощо мені хвалитись. Сотворитель знає, то й доволі з мене. А жінка, чого доброго, ще стане й сердитись. Хіба я знаю? А діти — так ті напевно: голі й босі, бідолахи... На що ж маю доводити їх до гріха, щоб батька не шанували?"
Ні! Він і слова не скаже. Він навіть Господеві ніколи про це нагадувать не стане.
Коли він зробив щось доброго — Господь і сам пам'ятатиме...
І нараз він відчуває якийсь чудний, ясний спокій; по всьому тілу розливається тиха радість. Гроші все-таки не більше, як порох і тлінь! Багацтво може навіть з праведної путі звести. І йому хочеться дякувати Богові, що не довів його до спокуси. Йому хочеться заспівати... "Царю небесний!" — згадує він пісню молодих літ. Але йому соромно стає перед собою, і він уриває... Хочеться йому згадати якийсь спів, щось синагогальне... але раптом він помічає, як вогничок, що його полишив він ззаду, знову опинився попереду і йде перед ним, йде поволі — до міста, до міста! І віддалення між ним і вогником знову не збільшується і не зменшується: ніби вогник і він, обидва проходжуються, так трошки, ради суботи.