Всі взялися допомагати, але виявилося, що це заняття потребує надто багато часу, і Гордон наказав припинити, коли вони вкрила обличчя і плечі.
— Ангели-могильники довершать за нас! — промовив
він.
І вони рушили далі — на зустріч з генералом МартІ-ном.
РОЗДІЛ IV
Генерал Мартін був вольовий сивоволосий служака. який вірив у необхідність дисциплінувати людський розум і навіть стримувати розвиток його, бо, на думку генера..<>, неконтрольований розум може призвести людину до зр; ди власних принципів і до загибелі. Однак, це уперед ження не заважало генералові ставитися з повагою до гя тслекту і з насолодою вкушати його плодів. Генерал буя начитаною людиною: він прочитав більше книжок і здобув з цих книжок більше користі, ніж інші генерали. Ще на початку своєї кар'єри Мартін зробив ратний ПОДРИГ, заслуживши цим славу героя — у 1915 році він переплив Геллеспонт, щоб засвітити сигнальні вогні перед однією з невдалих нічних атак. За свій подвиг генерал одержаіз хрест ордена Вікторії і легке поранення, яке пошкодило йому повіки, тому часом очі його витріщались і наче застигали в довгому нерухомому погляді.
Після того, як з турками було покінчено, Мартін залишився в Аравії, і в період між двома світовими війнами іноді займався військовими справами, але частіше вихчо-нував обов'язки радника, добре обізнаного з місцевими проблемами. Коли почалася друга світова війна, начальство визнало, що він найбільш підходить для Єгииетсьго-го театру воєнних дій, і надіслало його в Західну пустиню. Але якщо не враховувати кількох малозначних сутичок з Вафеллем, Мартін не зробив тут нічого видатного, і його повернули в Аравію для забезпечення порядку в Іраку і Трансіорданії.
Тепер, після війни, він знову служив радником і експертом і був дуже задоволений своєю службою, бо любив Аравію, любив пустиню і любив свою роль у грі, спрямованій на збереження "рівноваги сил" у цьому районі. І певно, одне лише не подобалося йому — атрибути* цієї гри: нафта, політика і гроші.
Генерал ще ніколи не зустрічався з Гордоном, хоч їм часто траплялося бувати недалеко один від одного. У перші роки після війни, коли присутність Гордона у дедалі більш неспокійній пустині ставала все відчутнішою, Мартін спитав у місіс Спрай — останнього свідка часів Доуті і Лоуренса, як вона розцінює Гордона та його фанатичну діяльність.
— Серед англійців завжди знаходяться люди, яких арабські справи роблять фанатиками, — відповіла місіс Спрай. Вона й сама була тихою фанатичкою, як і місіс Белл, Філбі та інші, як і сам генерал.— Особливо коли ці справи стосуються кочових племен. Визвольні війни племен захоплювали таких англійців, як Лоуренс і капітан Шейкспір, насамперед тому, що кожний кочовик веде життя вільне і незалежне. Житель пустині в своїх вчинках абсолютно самостійний — однаково, чи він принц, чи пастух — і саме тому араби такі великодушні, віддані і щирі люди. Щоправда, іноді вони бувають віроломними і жорстокими — це так, але в серці своєму вони народ благородний і вільний. Аххх!—і поетичний! Англійці приїздять сюди, сподіваючись знайти лише благородство і волю, а знаходять ще і поезію — і намагаються перейняти в арабі!: цілісність і твердість натури, запозичити в них моральну чистоту, яку ми, на Заході, давним-давно загубили. Але одному лише Доуті вдалося таке перевтілення, тільки він один став справжнім арабом — і це тому, що віїг був справжньою людиною...
— А Гордон?
Жовте, старече лице місіс Спрай зморщилося у гримасі, що виражала замислення і захоплення — чи, може, жаль і роздратування.
— Гордон такий одержимий і такий завзятий, що він може перевершити усіх нас. А втім, ні, не те я кажу. Я його мало знаю, щоб таке казати. На мою думку, Гордон ось чим небезпечний: він може зайти надто далеко у своєму прагненні перетворитися на араба — і через це забути, що він англієць і мусить зберігати англійський склад думок і ставлення до дійсності, відданість англійським ідеалам. Він може зайти надто далеко — і, сам того не відаючи, зрадити самого себе, звести нанівець справу своїх рук. У поведінці Гордона є якась безрозсудність. І так чи інакше, а накладе він головою — ось побачите, генерал. Я вже цього не побачу, бо мені самій скоро час вмирати...
Місіс Спрай померла кілька років тому, і ось зараз генерал з побоюванням чекав на "безрозсудного* Гордона. Мартін заздалегідь відчував неприязнь до свого співвітчизника. Власне кажучи, причиною цьому була оцінка, яку дала колись Гордону місіс Спрай. Тепер було цілком очевидно, що Гордон заблудився в хаосі помилок, в який ввергнув його власний інтелект. Досі все, що він робив, свідчило про це. Так, він виявив себе одним з спритних "поборників свободи". З ним, мабуть, важко буде мати справу. Важко, але конче треба...
Гордон побачив Мартіна біля дерев'яної хвіртки, що вела до зеленого будинку насосної станції. Холодне сонце освітлювало широкоплечу, приземкувату, по-військовому струнку постать генерала, одягненого в добре пошитий цивільний костюм. Станція була відтворенням стандартних котеджів, якими забудовано лондонське передмістя. Мабуть, і Сміт в Англії мешкав в одному з таких котеджів...
— Боже!— вголос поскаржився Гордон.— Як цим смі-там любе тихесеньке, паскудненьке животіння! Вони висиджують свої звички вдома, а потім таскають їх за собою, куди б не поїхали! А ось і сам вояк-напівфілософ з Ліверпуля — витрішкуватий Мартін! Ну-ну, подивимося, що він за один...
Броньовик зупинився біля входу в коридор з колючого дроту, що вів до частоколу. Гордон плигнув з башти, розгорнувши руки у польоті, і його бурнус розпростерся, мов крила. Якусь мить він був у повітрі — вільний, безмежно щасливий, поки дотик до землі не зупинив його легкого тіла і не протверезив буйну голову. Він гукнув до своїх супутників по-арабськи—як завжди, багатослівно:
— Не дозволяйте нікому торкатися машини, не дозволяйте нікому підходити до себе. На випадок чого — стріляйте і кличте нас. В разі на вас нападуть — убивайте, ріжте, робіть, що хочете!
Безперечно, бахразці могли б влаштувати засаду в будь-якому місці вздовж нафтопроводу, але Гордон знав, що сьогодні нема чого побоюватися нападу. Біля Мартіна стояв лише один і єдиний солдат-бахразець, отетерілий, переляканий появою повстанців, і йому, певна річ, наказали поводитися смирно. З-за спини генерала виглядали ще якийсь англієць, механік, певно сірієць, і три-чотири робітники-араби. Однак усі вони були надто зацікавлені і надто незахищені від куль, щоб замишляти яку-небудь каверзу.
— Чи не занадто ви обережні?— спитав Сміт, насовуючи на очі головний убір і ховаючи кругле, напружене обличчя за складками тканини.— Навряд чи генерал умишляє щось лихе.
— Не будьте дурнем!— кинув через плече Гордон. Він пішов швидше, залишивши високого Сміта десь позаду...
— Ах, генерал! Усе ще чекаєте? Шкодую, що ми не могли поспіти до вас раніше. Я був по той бік Джаммар-ської височини, і вашу записку одержав лише вчора. Вітаю вас!— Гордон торкнувся серця, лоба і губ і потиснув генералові руку.
Гордон мимовільно привітався по-арабськи, але в рукостисканні він хотів відчути настрій Мартіна.
— Вітаю вас! — відповів генерал і з легкою іронією нахилив свою сиву голову. Проте голос у нього був рівний, стриманий: генерал додержував правил пристойності.— Зайдемо у будинок, містер Гордон?
— Авжеж! Дозвольте представити вам Сміта. Це — Сміт. Сміт був колись лейтенантом у вашій середньосхід-ній армії. Тепер він, можна сказати, генерал. Генерал Повстання племен. Будьте знайомі — генерал Мартін — генерал Сміт.
Це був недотепний жарт, і він не сподобався ні Мар-тіну, ні Сміту. До того ж, всупереч сподіванням Гордона, цей жарт не вразив генерала — Мартін просто замовк. Він так само спокійно і ввічливо потиснув руку зніяковілому і здивованому Сміту і повів їх до середини будинку...
— Познайомтесь з містером Уіллісом. Містер Уілліс лю-б язно віддав у моє розпорядження свою квартиру.—Гене-
3. Д. Олдрідж
33
рал представив англійця, який увійшов у будинок слідом за ними. Уілліс був такий же незграбний, як Сміт, з таким же дитячим виразом обличчя. Гордон знав, що цей англієць—інженер-експлуатаційник, який доглядає за першими двомастами миль нафтопроводу. Гордону був також відомий кожний крок, що його робив Уілліс у супроводі патруля вздовж нафтопроводу. І дії Уілліса завжди цікавили Гордона більше, ніж сама особа інженера. Генерал, очевидно, ставився до Уілліса з такою ж однобокою цікавістю, бо він майже одразу відіслав господаря будинку, промовивши своїм ввічливим голосом:
— Ви не могли б приготувати для нас кофе? Будьте ласкаві! А я покличу вас...
У кімнаті було так тепло і так чцсто, що Гордон раптом відчув, як глибоко в'ївся бруд у його руки, в неголене, спітніле обличчя, червоне від загару, заросле золотавим волоссям, в одяг і, особливо, в його тендітні запорошені ноги.
— Не дивно, що коли Христос прийшов з пустині, йому перш за все взялися мити ноги. По ногах видно, хто їх господар, — промовив він і вигукнув: — Уілліс! Принесіть мені, будь ласка, миску з водою!
Однак самовпевненість Гордона знову-таки не справила враження на генерала.
— Я вибрав цю станцію місцем для зустрічі з вами,— спокійно сказав він, — тому що будинки, які належать нафтовій компанії, є більш-менш нейтральними зонами між повстанцями і Бахразьким урядом. На жаль, я не міг поставити свій власний намет де-небудь в іншому місці. Сідайте.
Гордон труснув плечима, розправляючи бурнус, підняв, як спідницю, поділ і сів.
— Я відчуватиму себе у безпеці тільки на протязі тридцяти хвилин;—сказав він.—Тому давайте почнемо з діла, а потім займемося кофе.
У генерала від роздратування витріщилися очі.
— Ви тут у цілковитій безпеці, запевняю вас...
— О. звичайно" звичайно, генерале. Але за годину нам буде небезпечно їхати через пустиню. Сміт нещодавно украв новісінького броньовика, і я зовсім не хочу, щоб його розтрощили бахразькі літаки, які незабаром, певна річ, пустяться вистежувати нас. Тому давайте почнемо.
Уілліс поспішно ввійшов у кімнату, несучи емальовану
миску з водою, і поки він ставив її на підлогу, Гордон скинув сандалі.
— Та-ак! — блаженно протяг він, сунувши ноги у воду. — Що привело генерала Мартіна у пустиню до кочовиків? Ви представляєте уряд Бахразу?
— Якщо вже називати це представництвом, то я представляю англійський уряд, — відповів Мартін.