Але ж – раптом сьогодні буде дуже гарна погода і ніякий Слонопотам не потрапить у пастку, а він, Паць, цілісінький ранок без діла вилежуватиметься в ліжку? Що ж робити?.."
І тут Пацеві сяйнула блискуча думка. Зараз він піде тихесенько до Шести Сосен, обережно-обережно зазирне в Пастку й погляне: є там Слонопотам чи немає? Якщо Слонопотам є, то він, Паць, повернеться додому й ляже у ліжко, а якщо Слонопотама немає, то він, Паць, звісно, не лягатиме!..
І Паць пішов.
Спершу він думав, що ніякого Слонопотама там не буде; далі завагався: ні, мабуть-таки, буде; а коли наблизився до Пастки, то вже зовсім упевнився, що Слонопотам таки попався, бо на власні вуха почув, як той щосили слонопотамить.
– Ой мамо, ой ріднесенька! – сказав Паць.
Йому закортіло швидше втекти. Але він не міг. Коли він уже підійшов так близько, то треба хоч краєчком ока глянути на живого Слонопотама. І от Паць обережно-обережно підповз до Ями і зиркнув униз...
А Вінні-Пух, вилизавши мед, увесь цей час тільки те й робив, що намагався витягти голову з глека – і ніяк не міг! Що дужче він трусив головою, то глек міцніше на неї налазив.
Пух кричав "Мамо!", кричав "Тату!", кричав "Ой рятуйте!" і навіть просто: "Ой, ой, ой!", та це не допомагало, тільки голос його гув, як із порожньої бочки.
Він спробував бемцнути глеком об що-небудь, та оскільки не бачив, об що треба бемцати, то це не допомагало. Він намагався вилізти з Ями, але оскільки не бачив нічого, крім пітьми в глекові, то й із цього нічого не виходило.
Нарешті, вкрай змучившись, він задер голову разом із глеком до неба і жалібно заволав...
І саме цієї миті Паць зазирнув у Яму!
– Ґвалт! Рятуйте! – зарепетував Паць.– Слонопотам, страшний Слонопотам!
І він так чкурнув, аж замиготіли його п'яти. На бігу він усе кричав та кричав:
– Рятуйте! Ґвалт! Слонастий Страшнопотам!.. Ґвалтастий Рятупотам!.. Рятастий Ґвалтопотам!
Так він кричав і миготів п'ятами, аж поки добіг до будиночка Крістофера Робіна.
– Що там скоїлося, Пацю? – спитав Крістофер Робін, який щойно прокинувся і саме збирався вставати з ліжка...
– Рят!.. Ґлавт! – сказав Паць, який так захекався, що ледве міг вимовити слово.– Рятам... Ґвалтам... Слонопотам!
–Де?
– Отам,– сказав Паць, махнувши лапкою.
– Який же він?
– Стр-р-р-рашний! З Отакенною Головою! Ти такої ніколи не бачив, Крістофере Робіне... Ну, така велика, така велика, як... як не знаю що!.. Ну, як, приміром... приміром... як глек!
– Гаразд,– сказав Крістофер Робін, узуваючи чоботи.– Я мушу на нього подивитися. Ходімо.
Певна річ, із Крістофером Робіном Паць нічого не боявся. І вони пішли...
– Чуєш, чуєш? Це він! – наполохано прошепотів Паць, коли вони наблизились до Ями.
– Та щось нібито чую,– сказав Крістофер Робін.
Вони чули стукіт. То бідолашний Вінні натрапив, зрештою, на якийсь корінь і силкувався розбити глека.
– Он! Он! – прошепотів Паць.– Ой, як страшно! – і він міцно вчепився Крістоферові Робіну за руку.
Та що це?! Крістофер Робін раптом голосно засміявся. Він сміявся, аж за живіт брався... сміявся, аж по землі качався.
І доки він сміявся, Слонопотамова голова добряче луснулася об корінь.
Трах! – глек розлетівся на черепки.
Бах! – і з'явилася голова Вінні-Пуха!
І лише тоді Паць зрозумів, який же він був смішний. І йому стало так соромно, що він чкурнув навпрошки додому й ліг у ліжко, бо в нього й справді заболіла голова.
А Крістофер Робін та Вінні-Пух пішли разом поснідати.
– Ох ти, дурненький мій ведмедику! – сказав Крістофер Робін.– Як же я тебе люблю!
– А я тебе! – сказав Вінні-Пух.
ПРИГОДА ШОСТА,
У якій Іа-Іа на день свого народження одержує два подарунки
Іа-Іа – підстаркуватий сірий ослик – стояв одного разу на березі струмка й понуро дивився у воду на своє віддзеркалення.
– Трагічна картина,– сказав він нарешті.– Ось як це зветься: трагічна картина.
Він обернувся й ліниво почвалав берегом струмка вниз за течією. Пройшовши метрів із двадцять, він перебрів струмок і так само ліниво почвалав назад протилежним берегом проти течії. Навпроти того місця, де він стояв раніше, Іа-Іа зупинився і знов подивився у воду.
– Я так і знав,– зітхнув він.– Із цього боку анітрохи не краще. Та всім байдуже. Нікому немає діла. Трагічна картина – ось як це зветься.
Нараз у заростях папороті щось затріщало і звідти вигулькнув Пух.
– Доброго ранку, Іа,– сказав Пух.
– Доброго ранку, ведмедику Пуше,– невесело сказав Іа.– Якщо він, цей ранок, і справді добрий. А я в цьому сумніваюся,– додав він.
– Чого? Що трапилося?
– Нічого, ведмедику Пуше. Усі ж не можуть. А декому й не доводиться. Тут нічого не вдієш.
– Чого всі не можуть? – перепитав Пух, потерши кінчик носа.
– Веселитися, співати-танцювати й таке інше... Під вербою, під рясною...
– А-а, ясно! – сказав Пух. Він надовго задумався, потім спитав:– Під якою вербою?
– Під тією, на якій груші ростуть,– невесело мовив Іа-Іа.– Танки-співанки й таке інше. Я не жаліюся, але так воно і є.
Пух умостився на великому камені й спробував що-небудь зрозуміти. Виходило щось, на зразок загадки, а Пух не вважав себе добрим відгадувачем, бо в голові в нього, що не кажіть, була тирса.
І через те він про всяк випадок заспівав загадкову пісеньку:
Різні на світі бувають дива,
Часом аж обертом йде голова.
Щойно я бачив: написано – РИС.
Вліво читаю – СИР об'явивсь!
Звідки той СИР і навіщо той РИС?
Спробуй у цьому ти сам розберись.
От я й кажу геть усім наперед:
Кращого в світі немає, як МЕД!
Це був перший куплет пісеньки. І коли Пух його проспівав, Іа-Іа не мовив ні слівця, чи сподобалася йому пісня, чи ні. Тому Пух заспівав ще й другий куплет:
Мешкає в дереві наша Сова,
Чув я від неї кумедні слова:
"ЗАМОК замкнула я свій на ЗАМОК.
Дощик пішов – і ЗАМОК мій ЗАМОК.
ЗАМОК не втраплю – заржавів ЗАМОК,
Він-бо під дощиком дуже ЗАМОК".
От я й кажу геть усім наперед:
Кращого в світі немає, як МЕД!
Іа-Іа й цього разу мовчав, наче набрав у рот води, тому Пух перейшов до третього куплета:
Муха літає. Ластівка – теж.
Пташкою ж муху ти не назвеш.
Є такий кінь, називається МУЛ,
Він, коли схоче, то ляже у МУЛ.
Все це аж надто великі дива —
Їх не вміщає моя голова.
От я й кажу геть усім наперед:
Кращого в світі немає, як МЕД!
– Правильно. Ото ж бо і є,– сказав ІаІа.– Співай-траляляй! Ой гоп, жа-жа-жа. Веселися, ведмежа!
– Я й веселюся,– сказав Пух.
– Дехто може,– сказав Іа-Іа.
– Та що трапилося, скажи?
– А хіба щось трапилося?
– Ні, але в тебе такий сумний вигляд, Іа.
– Сумний? Чого б мені бути сумним? Адже сьогодні мій день народження. Найщасливіший день року!
– Твій день народження? – перепитав Пух, страшенно здивований.
– Атож. Хіба не бачиш? Поглянь на всі ці подарунки.– Він помахав передньою ногою, ніби справді на щось показував.– Поглянь на іменинний пиріг! На цукерки й тістечка!
Пух поглянув – спершу праворуч, тоді ліворуч.
– Подарунки? – спитав він.– Іменинний пиріг? Цукерки? Де?
– Хіба ти їх не бачиш?
– Ні,– сказав Пух.
– Я теж,– сказав Іа.– Це жарт,– пояснив він.– Ха-ха!
Пух почухав потилицю, зовсім збитий з пантелику.
– А сьогодні справді твій день народження? – спитав він.
– Справді.
– Ой! Ну, щиро вітаю тебе і зичу тобі багато-багато щастя в цей день.
– І я щиро вітаю тебе і зичу тобі багатобагато щастя в цей день, ведмедику Пуше.
– Але ж сьогодні не мій день народження.
– Ні, не твій, а мій.
– А ти ж кажеш: "Зичу тобі щастя в цей день".
– То й що? Хіба ти хочеш бути нещасним у мій день народження?
– Ага, зрозумів,– сказав Пух.
– Досить уже того,– сказав Іа-Іа, ледве не плачучи, – досить уже того, що я сам такий нещасний: ні дарунків, ні іменинного пирога, ні цукерків, і взагалі – всі мене покинули й забули.... А коли й інші будуть нещасні...
Цього Вінні-Пух стерпіти вже не міг:
– Постій тут! – гукнув він осликові й щодуху помчав додому.
Пух відчув, що мусить негайно подарувати бідолашному Іа хоча б що-небудь, а опісля він матиме час подумати про Справжній Дарунок.
Біля своєї хатки він застав Паця, який підстрибував перед дверима, силкуючись дотягтися до дзвоника.
– Привіт, Пацю,– сказав Пух.
– Доброго здоров'ячка, дорогий Пуше,– сказав Паць.
– Що ти там робиш?
– Та намагаюся подзвонити,– сказав Паць.– Я оце йшов повз твою...
– Дай-но я тобі допоможу,– люб'язно запропонував Пух.
Він підійшов до дверей і натиснув на кнопку.
– А я оце щойно зустрів Іа-Іа,– повідомив Пух.– Бідолашний ослик дуже засмучений, бо в нього сьогодні день народження, а всі про нього забули, і він так зажурився, так зажурився, – ти ж знаєш, як він уміє... Ну от, він стоїть такий похнюплений, а я...
– Слухай, чого нам так довго не відчиняють? Невже тут живуть такі сплюхи? – дещо роздратовано сказав Пух і знову подзвонив.
– Пуше,– сказав Паць,– та це ж твій власний дім.
– Еге,– сказав Пух.– А й справді. Тим краще: прошу заходити!
Вони зайшли до кімнати. Пух відразу шаснув до буфета, аби впевнитися, чи стоїть там невеличкий горщик із медом – саме такий, якого йому треба. Горщик стояв на місці, і Пух зняв його з полиці.
– Я віднесу його Іа,– пояснив він.– А що ти збираєшся йому подарувати?
– Можна, щоб і я подарував йому горщика? – спитав Паць.– Буцімто від нас обох?
– Ні,– сказав Пух.– Це ти погано придумав.
– Ну, гаразд. Тоді я подарую Іа повітряну кульку. У мене зосталася одна від мого свята. Я зараз збігаю по неї, добре?
– Добре. Оце ти чудово придумав! Бо Іа-Іа треба розвеселити. А з повітряною кулькою кожен звеселиться. Ніхто не буде журитися, коли в нього є повітряна кулька!
Отож Паць хутенько подріботів додому, а Пух із горщиком меду завернув до струмка.
В повітрі стояла спека, а йти було досить далеко. Не встиг Пух здолати й половину шляху, як раптом відчув у всьому тілі дивне лоскотання. Спершу йому залоскотало в носі, далі в горлі, далі засмоктало під грудьми, а далі опустилося аж до самісіньких п'ят. Так, ніби хтось у ньому всередині шепотів: "Знаєш, Пуше, зараз саме час чого-небудь трішечки..."
– Ого-го! – сказав Пух.– Я й не знав, що вже так пізно!
Він сів на землю і зняв з горщика накривку.
– Добре, що я прихопив його з собою,– сказав Пух.– А більшість ведмедів у таку спеку навіть і не подумали б прихопити з собою те, чим можна трохи підкріпитися!
І він припав до меду.
– А тепер подумаємо,– сказав Пух, востаннe лизнувши денце горщика,– подумаємо, куди ж це я збирався йти.