Досі я думав, що працювати — це означає копати землю, рубати дрова, обтісувати камінь; іншої роботи я не міг собі уявити.
— П'єса, яку ми поставимо, називається "Слуга генерала Серденька". Ось її зміст: до нинішнього дня Серденько мав слугу Капі, яким був дуже задоволений. Але Капі постарів, і генерал забажав найняти нового слугу. Капі знайшов йому сільського хлопчика на ім'я Ремі.
— Такого, як я?
— Ні, не такого, як ти, а тебе самого. Ти прийшов із села, щоб стати слугою в генерала Серденька.
— У мавп не буває слуг.
— У комедіях вони бувають. Отже, ти приходиш до Серденька, але йому здається, що ти недотепа!
— Мені це не подобається.
— Чи тобі не все одно? Адже це робиться для сміху. Зрештою, уяви собі, що ти й справді найнявся слугою до якогось пана і він тобі велить, наприклад, накрити стіл. Ось тобі стіл, який служитиме нам і під час вистави. Підійди до нього й накрий до обіду.
На столі були тарілки, склянка, ніж, виделка й біла серветка.
Як же все це треба розставити?
Питаючи себе так, я став на місці, простягти вперед руки й роззявивши рота, не знаючи, з чого почати. Віталіс заплескав у долоні й голосно засміявся.
— Браво, браво! — закричав він.— Краще бути не може. Хлопець, який був у мене до тебе, хитрувато усміхався і всім своїм виглядом промовляв: "Зараз ви побачите, якого я покажу дурня". А ти нічого не хочеш зображати, лишаєшся самим собою, і твоя наївність чудова.
— Я просто не знаю, що мені робити.
— Тим ти й чудовий. Завтра чи за кілька днів ти добре знатимеш, що маєш робити. І тоді тобі вже доведеться пригадувати розгубленість, яку ти відчуваєш зараз, і вдавати те, чого ти більше не зазнаєш. Якщо ти зможеш віднайти цей вираз обличчя і цю поставу, я провіщаю тобі великий успіх. Кого ти зображаєш у моїй комедії? Молодого селюка, який нічого в житті не бачив і ніде не бував. Ти наймаєшся до мавпи, і, виявляється, ти менше знаєш і вмієш, ніж вона. Твоя роль полягає в тому, що ти повинен бути дурніший від Серденька. Щоб досконало зіграти цю роль, тобі слід лишитись таким, який ти є тепер.
"Слуга генерала Серденька" була невелика комедія; вся вистава тривала не більш ніж двадцять хвилин. Але наша репетиція затяглася до трьох годин, бо Віталіс примушував мене й собак по кілька разів починати все спочатку. Мене дуже здивували терпіння й лагідність господаря. Віталіс протягом усієї довгої репетиції не тільки ні разу не розсердився, а навіть не лайнувся.
— Почнемо спочатку,— казав він суворо, коли не виходило те, чого він хотів.— Капі, це погано! Серденько, ти неуважний, я на тебе розгніваюсь!
І все. Цього було досить.
— Ну, як ти гадаєш, зможеш грати у виставі? — спитав він мене, коли репетиція скінчилася.
— Не знаю.
— Тобі не набридло?
— Ні, мені дуже сподобалось.
— Значить, усе гаразд. Ти кмітливий і, що ще цінніше, уважний. Якщо ти й надалі будеш уважний і слухняний, ти багато досягнеш. Глянь на собак і порівняй їх із Серденьком. У Серденька більше розуму й жвавості, але послуху в нього немає. Він легко схоплює все, що йому показують, але зразу ж усе й забуває. До того ж, він не завжди охоче виконує те, що від нього вимагають. Він любить бунтувати, чинити наперекір. Така в нього вдача, я на нього не серджусь. Будь уважний і слухняний, мій хлопчику. Роби якнайкраще все, що маєш робити. В житті це найважливіше!
Тоді я наважився сказати Віталісові, що під час репетиції мене найбільше здивувало його безмежне терпіння.
У відповідь він лагідно усміхнувся:
— Очевидно, ти досі не жив серед людей, які жорстоко поводилися з тваринами.
— Ні, матінка Барберен ніколи не била нашої Рудої,— зауважив я.
— Певно, матінка Барберен — дуже добра жінка. Вона розуміла, що від тварин грубістю нічого не доб'єшся. Я багато чого навчив своїх тварин тільки тому, що ніколи на них не сердився. Якби я їх бив, вони стали б лякливими, а страх паралізує розум. Зрештою, якби я дратувався, то не був би такий терплячий, як тепер, бо, виховуючи інших, виховуєшся сам. Мої вихованці дали мені не менше уроків, ніж я їм. Я розвинув їхній розум, вони — мій характер
Це здалося мені таким дивним, що я засміявся.
— Тобі здається дивним, що собака може чогось навчити людину? А проте це так. Уяви собі, що я, навчаючи Капі, почав би гарячкувати й сердитись, яким би тоді став Капі? Він теж зробився б злий, дратівливий, тобто, наслідуючи мене, зіпсувався б. У стриманого й лагідного господаря собака завжди вихований і лагідний.
Мої нові друзі — собаки й мавпа — були призвичаєні виступати перед глядачами й тому могли не боятись завтрашнього дня. Вони-бо робитимуть, що робили вже багато разів, а я ж виступатиму вперше. Тому я дуже хвилювався, коли наступного дня вранці ми йшли на міську площу, де мала відбутись наша вистава.
Попереду йшов Віталіс. Високо піднявши голову й випнувши груди, він грав на флейті, відбиваючи такт ногами. За ним біг Капі, на спині в якого пиховито розсівся Серденько, вдягнений у мундир англійського генерала; на ньому були сурдут і штани червоного кольору, облямовані золотим галуном, і капелюх, прикрашений великим пером. На відстані кількох кроків од нього дріботіли поруч Зербіно й Дольче. Я йшов позад усіх. Отак наша процесія розтяглася по вулиці.
Жителі Юсселя виходили на вулиці, щоб подивитися на нас; на всіх вікнах швидко піднімалися завіски. Діти бігли за нами, до них приєднувалися зачудовані городяни, і поки ми прийшли на площу, позаду і довкола нас зібрався цілий натовп. Ми швидко спорудили сцену. Обмотавши вірьовкою чотири дерева, ми відгородили чотирикутник, посеред якого й розташувалися.
В першій частині нашої вистави собаки показували різні фокуси. Але тепер я не міг би сказати, що то були за фокуси, бо весь час повторював роль; я був до краю схвильований і тільки й думав, що про свій виступ. Пригадую, що Віталіс облишив свою флейту і взявся за скрипку, на якій він пригравав собакам, виконуючи то танцювальні, то якісь ніжні, тихі мелодії. Людей збиралося дедалі більше, і я бачив багато блискучих очей, спрямованих на мене.
Коли перша частина вистави скінчилась, Капі взяв у зуби дерев'яну чашечку і, ставши на задні лапи, почав обходити "шановну публіку". Коли хто-небудь не кидав монети в чашку, Капі зупинявся, відносив чашку вбік, а тоді клав свої передні лапи на скупого глядача й кілька разів бив його лапою по кишені.
Тоді юрба починала гукати, весело жартувати, сміятися:
— Хитрий пудель! Знає, в кого гаманець тріщить.
— Ну ж бо, розщедрюйся!
— Цей не дасть!
— Не бійся, покриєш збитки дядьковою спадщиною! І врешті-решт монети все-таки скидалися в чашечку.
Віталіс мовчки дивився, як Капі збирає гроші, й награвав на скрипці веселі мелодії.
Невдовзі Капі вернувся до господаря, гордо несучи в зубах повну чашечку.
Настала пора мені й Серденьку виходити на сцену.
— Шановні громадяни! — звернувся до глядачів Віталіс.— Ми продовжуємо нашу виставу. Зараз ви побачите цікаву комедію, яка називається "Слуга пана Серденька". Я не така людина, щоб зарані хвалити свою п'єсу, своїх акторів. Скажу вам тільки одне: ширше розкривайте очі, наставляйте вуха, готуйте ваші руки для оплесків.
Те, що він назвав "цікавою комедією", насправді було пантомімою, тобто п'єсою, де грають жестами, а не словами. Інакше й не могло бути з тієї простої причини, що двоє головних акторів — Серденько й Капі — не вміли говорити, а третій, тобто я, був неспроможний мовити два слова! Та щоб зробити гру акторів зрозумілою, Віталіс супроводжував п'єсу поясненнями. Так, тихо награючи військовий марш, він оголосив вихід англійського генерала Серденька, який заслужив чини й добув багатство під час війни з Індією. До цього дня генерал Серденько мав тільки одного слугу — Капі, але тепер він забажав узяти слугу-людину. Тварини надто довго були рабами людей — віднині хай буде навпаки. Чекаючи на нового слугу, генерал Серденько походжав туди-сюди, курячи сигару. Треба було бачити, як він пускав дим просто в обличчя глядачам!
Та ось генерал утратив терпець; він почав сердито закочувати очі, кусати губи й тупотіти ногами. В цю мить на сцені з'явився я в супроводі Капі. Якби я забув про вихід, Капі нагадав би мені про нього. Він простяг мені лапку й підвів мене до генерала. Побачивши мене, генерал розчаровано розвів руками. Лишенько! Так це той слуга, якого йому пропонують? Глянувши мені прямо в обличчя, він обійшов довкола мене, знизуючи плечима. Його личко було таке кумедне, що глядачі аж лягали з реготу. Вони зрозуміли, що генерал має мене за несосвітенного дурня, та й самі вони так думали.
П'єса була якраз так і побудована, щоб показати мою глупоту з усіх боків. У кожній сцені я повинен був зробити якусь нову дурницю, а Серденько, навпаки, щоразу виявляв свій розум і вправність.
Після довгих оглядин генерал нарешті змилувався наді мною і вирішив дати мені поснідати.
— Генерал думає, що, попоївши, хлопчина порозумнішає,— сказав Віталіс.— Подивимось!
Я сів за столик. На тарілці переді мною лежала серветка.
Що робити з серветкою?
Я цього на знав і надумав висякатися в неї.
Генерал мало не захлинувся від сміху, а Капі перекинувся на спину, задерши лапи догори, неначе його приголомшила моя глупота. Зрозумівши, що я зробив дурницю, я знову заходився коло серветки. Нарешті мені сяйнула думка. Я зав'язав серветку на шиї, як краватку. Знову сміється генерал, знову Капі обурений. Так тривало й далі, поки "генерал", втративши будь-яку надію, прогнав мене зі стільця, сам сів на моє місце і з'їв сніданок, призначений для мене.
Ах, як вправно користувався серветкою цей генерал! З якою грацією заткнув її за петельку свого мундира й простелив на колінах! Як елегантно ламав хліб і пив із склянки! Та він викликав справжню бурю захвату, коли, поснідавши, попросив зубочистку й почав копирсатися нею в зубах.
З усіх боків залунали оплески, і вистава закінчилася. Яка розумна мавпа й який дурний слуга!
Коли ми верталися до заїзду, Віталіс саме так і сказав, але я вже настільки почував себе актором, що мені ці слова прозвучали похвалою.
РОЗДІЛ VII. Я ВЧУСЯ ЧИТАТИ
Хоч артисти синьйора Віталіса були дуже талановиті, але їхній репертуар був досить одноманітний, і після трьох-чотирьох вистав доводилося повторювати все спочатку.