Коли він дізнається, він виправить усі свої хиби. А розкрити йому очі — це місія церкви.
Ернест засміявся — відверто глумливо; і я стала на захист епіскопа.
— Не забувайте, — сказала я йому, — що ви бачите справу лише з одного боку. І в нас є багато гарного, хоч ви того й не хочете визнати. Єпіскоп Моргауз правду каже. Всі страхіття в нашому суспільстві можливі лише через те, що панівний клас нічого про них не знає. А причина та, що класи надто відмежувались один від одного.
— Коли хочете знати, навіть дикі індіяни не такі жорстокі й кровожерні, як ваші капіталісти, — відказав Ернест, і в ту мить я майже зненавиділа його.
— Ви нас не знаєте. Ми не жорстокі й не кровожерні.
— Доведіть, — кинув він мені виклик.
— Як можу я довести де… вам? — Мене вже брала злість.
Він уважно подивився на мене.
— Я не прошу вас довести це мені. Доведіть це самі собі.
— А я й так знаю.
— Нічого ви не знаєте, — гостро відповів він.
— Тихо, тихо, дітки, — заспокійливо озвавсь тато.
— Яке мені діло… — почала я обурено, але Ернест перебив мене:
— Скільки мені відомо, ви — чи ваш батько, це те саме — маєте акції Сьєррських заводів.
— Ну й що з того? — відрубала я.
— Та нічого, — мовив Ернест повільно, — коли тільки не зважати на те, що сукня, яку ви носите, заплямована кров'ю. Страва, яку ви їсте, присмачена кров'ю. Кров малих дітей і дужих чоловіків крапає з вашого даху. Досить мені заплющити очі, і я чую, як вона крапає: кап, кап, кап — кругом мене.
Ніби прислухаючись до того крапоту, він заплющив очі і відхилився на бильце крісла. Сльози бризнули мені з очей від такої образи. Ще ніколи ніхто так брутально зі мною не поводився. Єпіскоп і тато, збентежені й уражені, спробували звести розмову на спокійніші теми, але Ернест розплющив очі, подивився на мене і порухом руки спинив їх. Губи його були суворо стиснуті, а в очах уже не світилась усмішка. Але я так і не дізналася, що він хотів сказати, яку нову кару готував мені, бо в ту саму мить до нас на веранду зазирнув якийсь чоловік, що йшов повз наш будинок вулицею. Був той чоловік високий, бідно вдягнений і ніс на спині цілу гору плетених столиків, стільців та ширм. Він дивився на наш будинок, ніби міркуючи, чи не спробувати продати нам щось із свого краму.
— Його звуть Джексон, — промовив Ернест.
— Такий здоровенний чолов'яга мав би працювати, а не ходити з крамом по хатах{22},— сказала я.
— Подивіться на його лівий рукав, — тихо відповів Ернест.
Я глянула й побачила, що рукав порожній.
— Та кров, що крапає з вашого даху, як мені вчувалося, витекла і з його руки, — вів далі Ернест. — Джексон утратив руку на Сьєррських заводах. А ви тоді покинули його на життєвому шляху здихати з голоду, як скалічілу коняку. Кажучи "ви", я маю на увазі адміністрацію та правління компанії, що їм ви й інші акціонери платите гроші за керування вашими заводами. З Джексоном стався нещасливий випадок. Стався тому, що Джексон намагався вберегти для компанії кілька доларів. Побачивши між зубцями барабана тіпальної машини камінець, він простяг руку, щоб його вихопити, бо той камінець вибив би на барабані два ряди зубців. Але руку захопило барабаном і розтрощило аж до плеча. Це сталося вночі. Завод тоді працював день і ніч, бо ринок вимагав продукції, а акціонери хотіли жирніших дивідендів. Простоявши біля машини багато годин, Джексон стомився, рухи його стали мляві, тому він не зміг вчасно вихопити руку, і машина затягла її. А в нього жінка й троє дітей.
— І що зробила компанія для нього? — спитала я.
— Нічого. А втім, дещо зробила — вона виграла позов, коли Джексон подав у суд на відшкодування непрацездатності, вийшовши з лікарні. Адже в компанії, знаєте, дуже вправні адвокати…
— Ви не все розповіли, — сказала я переконано. — А може, ви й самі всього не знаєте. Може, цей Джексон зухвало повівся.
— Зухвало! Ха-ха! — засміявся Ернест сардонічно. — Боже мій! Зухвало повівся! З відірваною рукою! Ні, Джексон дуже плохий, покірливий чоловік, і ні про яке зухвальство мови не було.
— Але ви самі кажете, Джексон програв свій позов, — наполягала я. — Якби то була вся правда, що ви розповіли, цього не могло б статися.
— Судові справи компанії веде полковник Інгрем. А він дуже спритний адвокат.
Ернест пильно подивився на мене, а потім додав:
— Ось що я пораджу вам, міс Канінгем. Поцікавтеся справою Джексона.
— Я вже сама так вирішила, — відповіла я холодно.
— От і гаразд, — промовив Ернест добродушно. — Я розкажу вам, де його знайти. Але повірте, мені стає страшно, як подумаю про все, що вам розкриє його рука.
Отак сталося, що ми обоє, епіскоп і я, прийняли Ернестів виклик. Коли епіскоп і Ернест пішли, мене ще довго пекла образа — і за себе, і за весь свій клас. "Це якась потвора", — думала я про Ернеста. В ту хвилю я ненавиділа його і втішала себе одною думкою: а якої ще поведінки можна чекати від колишнього робітника?
Розділ III
ДЖЕКСОНОВА РУКА
Чи гадала я тоді, яку фатальну роль відіграє у моєму житті рука Джексона! Сам він не справив на мене великого враження, коли я розшукала його. Знайшла я його в старенькому перехнябленому бараці{23} на околиці, поблизу затоки, край болота. Довкола стояли калюжі гнилої води, вкритої зеленим баговинням, і отруювали повітря нестерпним смородом.
Джексон видався мені саме такий, як описував його Ернест, — плохий і покірливий. Він щось плів із комишу, не кидаючи роботи й тоді, коли я розмовляла з ним. Проте, попри всю його лагідність та сумирність, мені вчулася в його голосі прикра нотка, коли він сказав:
— Вони могли б узяти мене бодай за сторожа…{24}
Випитала я в Джексона небагато. Я вже подумала була, що він просто тупий, коли мені впало в вічі, як спритно працює він однією рукою. Ні, на тупість те не виглядало… Мені набігла ще одна думка.
— Як же це гак сталося, що ваша рука попала в машину? — спитала я.
Він глянув на мене замислено, тоді повільно покивав головою.
— А хто його зна… Сталося — і квит.
— З необережності? — підказала я.
— Ні,— відповів він. — Я б того не сказав. Просто дуже довга зміна була, і я, либонь, утомився. За сімнадцять років, що я відробив на тому заводі, набачивсь я таких пригод силу. Тож можу сказати, що здебільша стаються вони якраз перед гудком{25}. Закладаюся, що за останню годину зміни більше людей калічиться, ніж за цілий день. Як попоробиш кільканадцять годин уряд, то неповороткий стаєш. О, я надивився на тих пошматованих та скалічілих, то вже знаю.
— І багато таких? — спитала я.
— Сотні. І діти теж.
Опріч кількох жахливих подробиць, Джексон розповів мені про своє нещастя лиш те, що я вже знала від Ернеста. Коли я спитала його, чи не порушив він якихось правил роботи на машині, він похитав головою.
— Я штовхнув пас правою рукою, а лівою сягнув по камінця, не глянувши, чи таки скинув паса. Я гадав, що права рука те зробила, — аж воно ні. Я його похапцем штовхнув, і він не злетів зі шківа зовсім. Отак мені й прихопило руку.
— Мабуть, боляче було? — спитала я співчутливо.
— Та вже ж не солодко, як кістки трощить… — відповів він.
Джексон не дуже втямив того, що відбулося на суді. Йому було ясно тільки одне — відшкодування на непрацездатність він не одержав. Він уважав, що причиною несправедливого вироку були криві свідчення майстрів та директора фабрики. "Не по правді вони посвідчили", — так він і сказав. І я вирішила піти до майстрів та до директора.
Одне побачила я добре: що Джексон у тяжкій скруті. Його жінка весь час хорувала, а заробітку від продажу плетених виробів не ставало, щоб прогодувати сім'ю. Він заборгував комірне, і його старший син, хлопчик одинадцяти років, уже мусив іти працювати на завод.
— Еге ж, бодай за сторожа могли мене взяти, — ще пробурмотів він, як я прощалась.
Потім я побачилася з адвокатом, що вів Джексонову справу, і з двома майстрами та директором, що свідчили на суді. І помалу мені стало здаватися, що якась правда в Ернестовому звинуваченні таки е.
Адвокат був миршавий, якийсь жалюгідний на вигляд. Дивлячись на нього, я вже не дивувалася, що Джексон програв свій позов. Спершу в мене майнула думка, що він сам винен, коли вибрав собі такого адвоката. Але ту ж мить мені в голові блиснули дві Ернестові репліки: "В компанії, знаєте, дуже вправні адвокати", — і ще: "Полковник Інгрем дуже спритний адвокат". Я швидко зробила висновки. Мені стало зрозуміло, що компанія, звісно, має змогу найняти кращих юристів, ніж звичайний робітник. Але й це лишень другорядні деталі. Я була певна, що існує якась поважніша причина, з якої Джексонові не пощастило на суді.
— Чому ви програли позов? — запитала я адвоката.
Він так розгубився й знітився, що мені аж шкода стало небораку. Потім почав нарікати. Видно, й натурою був такий скиглій, змалечку прибитий долею. Зараз він нарікав на свідків. Вони, мовляв, давали свідчення, корисні тільки для компанії. Він не міг добитися від них жодного слова на користь Джексона. Вони добре знали, чий хліб їдять. Джексон — дурень. Полковник Інгрем відразу заплутав його й збив з пантелику. О, то великий майстер перехресного допиту, він примусив Джексона давати відповіді, які йому ж і шкодили.
— Як же могли Джексонові відповіді зашкодити йому, коли його була правда?
— Ет, до чого тут правда? — своєю чергою спитав адвокат. — Бачите ось оці книжки? — Він обвів рукою ряди полиць по стінах своєї малюсінької конторки. — Читаючи та вивчаючи їх, я тільки й пересвідчився, що закон — це одне, а правда — це щось зовсім інше. Та спитайте будь-якого юриста, він вам скаже те саме. Що таке правда, ви почуєте в недільній школі. А ці книжки розкажуть вам, що таке… закон.
— Ви хочете сказати, що правда була Джексонова, і все ж він програв позов? — обережно спитала я. — Ви хочете сказати, що суддя Колдуел судить несправедливо?
Адвокатик пильно дивився на мене з хвилину; тоді войовничий вираз на його обличчі погас.
— Де мені було з ними змагатися, — знову забідкався він. — Вони пошили в дурні і Джексона, й мене. На що я міг сподіватися? Полковник Інгрем — видатний адвокат. Якби він не був такий, йому б не доручили вести юридичні справи Сьєррських заводів, Бретонського земельного синдикату, Берклійського акційного товариства і трьох електричних фірм Окленда, Сан-Леандро і Плезентона.