– Чому мене викликали?
Рішучим жестом Пуаро запросив його сісти. Сівши, він продовжив балаканину:
– Чому мене викликали? – Згодом, дещо заспокоївшись, він продовжив: – Щось із потягом? Чи ще щось сталося? – він споглядав то на одного, то на іншого чоловіка.
– Так. Дещо сталося, – кинув Пуаро. – Приготуйтеся. Ваш бос, містер Ретчетт, мертвий.
МакКвінн практично ніяк не висловив своє здивування, окрім того, що його очей, які вирячилися на Пуаро.
– Все-таки вони його дістали, – промовив він.
– Що ви маєте на увазі під цими словами?
МакКвінн засоромився.
– Ви такі впевнені, – запитав Пуаро, – що його вбили?
– Хіба ні? – У цей момент МакКвінн здивувався. – Хоча, – продовжив він, – це перше, що мені спало на думку. Ви хочете сказати, що він помер під час сну? Він був немолодий, але доволі міцний чоловік… – він посміхнувся.
– Ні, ні, – перебив його Пуаро. – Ваше припущення було абсолютно правильним. Містера Ретчетта вбили. Закололи. Але мені цікаво, чому ви спершу вирішили, що це вбивство.
– Я не хочу цього казати, – він знітився, – та й узагалі, хто ви такий і звідки?
– Я представляю компанію залізничних вагонів. – Пуаро зупинився, а потім додав: – Я детектив. Моє ім'я – Еркюль Пуаро.
Як він і очікував, це не спричинило жодного ефекту. МакКвінн лише сказав: "А, так" і піднявся, щоб вийти.
– Ви знаєте це ім'я?
– Не вважайте за образу, але я завжди вважав, що це ім'я виробника жіночого одягу.
Пуаро поглянув на нього з відразою. "Це нечувано!"
– Що нечувано?
– Нічого. Давайте повернемося до суті. Я хочу, щоб ви мені розповіли, МакКвінн, усе. Що вам відомо про покійника. Які у вас були стосунки?
– Ніяких. Я був лише його секретарем.
– Як довго ви були на цій посаді?
– Близько року.
– Кажіть усе, що вам відомо.
– Добре, я зустрів містера Ретчетта десь рік тому в Персії…
– Що ви там робили? – перебив Пуаро.
– Я туди приїхав з Нью-Йорка оглянути нафтові родовища. Не думаю, що ви хотіли б це чути. Ми з друзями жили у тому ж готелі, що й містер Ретчетт. Він саме шукав собі секретаря. Запропонував мені роботу і я погодився. У мене майже не було грошей і я вирішив не відмовлятися від такої високооплачуваної роботи.
– Що було потім?
– Ми подорожували. Містер Ретчетт хотів побачити світ. Йому дуже важко давалися мови, тому я був також і перекладачем. Це було непогане життя.
– Тепер розкажіть мені усе, що ви знаєте про нього.
Молодик знизав плечима.
– Це не так просто.
– Яке було його повне ім'я?
– Самуель Едвард Ретчетт.
– Він був громадянином США?
– Так.
– З якої частини США він був?
– Я не знаю.
– Добре, розкажіть, що ви знаєте.
– Насправді, містер Пуаро, я нічого не знаю. Містер Ретчетт нічого не говорив про своє проживання в Америці.
– Як ви думаєте, чому?
– Не знаю. Думаю, що йому було соромно за власне минуле. Є й такі люди.
– І це вас зовсім не вразило?
– Чесно кажучи, ні.
– Чи були у нього родичі?
– Він ніколи ні про кого не згадував.
Пуаро запитав напряму:
– Але ж у вас повинна була виникнути якась теорія про вашого роботодавця, містере МакКвінн?
– Авжеж. Зрештою, я не думаю, що Ретчетт – це його справжнє ім'я. Як на мене, він залишив Америку щоб втекти від когось або від чогось. І йому це вдавалося, до останнього часу.
– А потім?
– Він почав отримувати листи – листи з погрозами.
– Ви їх бачили?
– Так. Це був мій обов'язок – працювати з кореспонденцією. Перший лист прийшов два тижні тому.
– Листи були знищені?
– Ні. Думаю, що в мене декілька з них збереглося – один Ретчетт розірвав у пориві гніву. Принести їх?
– Це було би дуже добре.
МакКвінн залишив купе. Повернувшись за декілька хвилин, він поклав два шматки брудного поштового паперу перед Пуаро. У першому листі було написано:
"Думаєш, що ти обдурив нас і втік, так? Не у цьому житті. Ми все зробимо, щоб дістатися до тебе, Ретчетт – і ми тебе дістанемо!". Він був без підпису.
Без жодних коментарів, окрім поруху бровами. Пуаро узяв другого листа:
"Ми дістанемо тебе під час поїздки, Ретчетт. Вже скоро. Ми тебе дістанемо – розумієш?"
Пуаро поклав лист. "Стиль дуже нудний", – сказав він. "Більшу цікавість являє почерк".
МакКвінн вирячився.
– Можливо, ви не помітили, – люб'язно вів розмову Пуаро, – Потрібне натреноване око, щоб помітити такі речі. Цього листа писала не одна людина, МакКвінн. Двоє або й більше осіб – кожен із них писав по літері. Шрифт літер друкований – зроблено для того, щоб важче було ідентифікувати авторів. – Він зупинився та додав, –– Ви знали, що Ретчетт звертався до мене по допомогу?
– До вас?
Вражений цією новиною, МакКвінн сказав, що не знав про це. Детектив кивнув: "Так, він був збентежений. Розкажіть, якими були його дії після одержання першого листа".
– Важко сказати. Спочатку він зі сміхом кинув і забув про нього. Проте згодом, – він затремтів і продовжив, – я відчув, що він бажає сховатися від усього.
– МакКвінн, скажіть мені чесно, ви були задоволені вашим роботодавцем? Він вам подобався?
Гектор МакКвінн замислився на декілька секунд і промовив:
– Ні, зовсім ні.
– Чому?
– Не можу точно сказати. Він завжди був елегантний і ввічливий. – Зупинившись, він продовжив: – Скажу вам правду. Мені він не подобався і ставився я до нього з недовірою. Думаю, що він був жорстокою та неприємною особою. Також, мушу зазначити, жодних підстав змінити власну думку в мене не було.
– Дякую, містере МакКвінн. Ще одне запитання: коли ви востаннє бачили Ретчетта живим?
– Вчора близько… – він замислився – десятої вечора. Я пішов до себе виконувати його наказ.
– Який?
– Про деякі черепки та глиняний антикваріат, який він придбав у Персії. Він хотів пересвідчитися, чи його не ошукали. Вже йшла довга, неприємна тяганина з цього приводу.
– Це було востаннє, коли ви бачили його живим?
– Так.
– Ви знаєте, коли Ретчетт одержав останнього листа з погрозами?
– Вранці того дня, коли ми виїхали з Константинополя.
– І ще одне запитання до вас: у вас були хороші відносини з вашим роботодавцем?
– Я аж увесь покрився мурашками від вашого запитання. Насправді, як кажуть: "Ти для мене ніхто". Загалом, ми з Ретчеттом були в хороших стосунках.
– Добре, містере МакКвінн, скажіть мені своє повне ім'я та адресу в Америці.
МакКвінн сказав – Гектор Віллард МакКвінн і дав свою адресу в Нью-Йорку.
Пуаро сів зручніше й продовжив:
– На даний момент усе. Я буду дуже вдячний, якщо ви будете тримати смерть Ретчетта в таємниці принаймні на невеликий час.
– Його камердинер, Мастерман, повинен знати.
– Думаю, він уже знає, – сухо відповів Пуаро. – Якщо так, то попросіть його припнути язика.
– Це буде нескладно. Він британець і дуже замкнений в собі. У нього стримане ставлення до американців і абсолютно ніякого до представників інших націй.
– Дякую вам, містере МакКвінн.
Молодик покинув купе.
– Отже? – підсумував мсьє Бук. – Ви вірите словам цього молодого чоловіка?
– Він виглядає чесним і прямолінійним. У нього немає жодних претензій до роботодавця, і він, напевно, не був посвячений у його справи. Те, що містер Ретчетт не розповідав йому про мої послуги – правда, проте не вважаю це підозрілою обставиною. Сподіваюся, що Ретчетт був джентльменом, який зберігає всі свої особисті рішення при собі.
– Тобто, принаймні одна людина є невинною?
Пуаро поглянув на мсьє Бука з певним докором.
– Я завжди підозрюю кожного аж до останньої хвилини, – сказав він. – З іншого боку, мушу зазначити, що я не бачу в цьому розсудливому, поміркованому МакКвінні особу, яка втратила контроль і нанесла своїй жертві дванадцять чи чотирнадцять ножових поранень. Це не вкладається в його образ – ось і все.
– Ні, – задумливо відповів мсьє Бук. – Це був акт насильства, керований неймовірною, скаженою люттю – що характерно для латиноамериканців. З іншого боку, як уже зазначав начальник поїзда – для жінки.
7. Тіло
Йдучи за лікарем Константином, Пуаро пішов до наступного вагона, в купе, яке займав покійник. Провідник його відкрив своїм власним ключем.
Обоє чоловіків увійшли в купе. Пуаро запитав у свого колеги:
– Що було зміщено вами?
– Нічого. Оглядаючи тіло, я був дуже обережний.
Пуаро оглянув купе. Перше враження, яке воно на нього справило – тут дуже холодно. Вікно було підняте на максимально можливу висоту, а штори були складені. "Брр", – відзначив Пуаро. "Я його не зачиняв", – посміхаючись, відповів лікар. Пуаро ретельно роздивився вікно.
– Ви праві, – підсумував він. Ніхто не міг покинути купе цим шляхом. Можливо, вікно було відчинене для того, щоб змусити нас так подумати; але замет повністю зруйнував його задум.
Він кристально оглянув віконну раму. Діставши в кишені, він дмухнув у бік рами дрібний порошок.
– Жодних відбитків. Це значить, що їх хтось витер. Усе одно, якби там були відбитки, вони нам розповіли б небагато. Вони, більше за все, належали б містерові Ретчетту, камердинеру чи провіднику. У наші часи злочинці не роблять таких помилок. І тому, – він бадьоро додав, – ми можемо закрити вікно. Таке враження, що ми в холодильнику!
Він виконав своє намагання і його увага нарешті була прикута до нерухомого тіла, що лежало на ліжку.
Ретчетт лежав на спині. Його піжама, вкрита іржавими плямами, була розстебнута та відкинута в різні боки.
– Я змушений був оглянути природу цих поранень, – пояснив лікар.
Пуаро нахилився над тілом. Згодом він випростався з незначною гримасою.
– Дуже неприємно, – сказав він. – Хтось мусив стояти тут і наносити удари один за одним. Скільки ран ви нарахували?
– Дванадцять. Одна чи дві зовсім неглибокі – як подряпини. З іншого боку – щонайменше три є смертельно небезпечними.
Щось було надзвичайно цікаве у тоні лікаря для Пуаро. Він кристально на нього подивився. Маленький грек стояв над тілом, задумливо дивлячись на нього.
– Щось вас дивує? – ґречно запитав він. Говоріть, друже. Щось вас зацікавило?
– Ви праві, – відповів інший.
– Що саме?
– Бачите ось ці дві рани – тут і тут, – він показав. – Вони є глибокими. Кожен удар повинен був залишити по собі великі рвані рани. Кожна з них повинна була б призвести до великої втрати крові. Але цього немає.
– І яке у вас є пояснення цьому?
– Що чоловік був мертвий до того, як ці удари були нанесені. Але це виглядає абсурдно.
– Схоже, що так, – задумливо відповів Пуаро.