Ти був на Кургольменні? Візьмемо з собою два кошики вина, й цього разу з нами будуть пані зі священикової садиби. Батько вже дав мені вино. Ти більше не дивитимешся на мою товаришку, правда ж? Що? Дивитимешся? Тоді я її не запрошу.
Вона замовкла, рвучко кинулася мені на шию і, важко дихаючи, впилася своїми очима в моє лице. Погляд її аж почорнів.
Я шпарко підхопився на ноги й спантеличено мовив:
— Виходить, твій батько їде в Росію?
— Чого ти так швидко схопився?— спитала вона.
— Бо вже дуже пізно, Едвардо,— сказав я.— Он стуляють свої пелюстки білі квіти, сходить сонце, займається день.
Я провів її через ліс, став і довго-довго дивився їй услід: вона озирнулась аж здалеку й стишеним голосом гукнула: "Добраніч!" А тоді зникла. Тієї ж миті відчинились двері ковалевого дому, надвір вийшов якийсь чоловік у білій сорочці з маніжкою, роззирнувся навколо, насунув капелюха низько на лоб та й подався в бік Сірілунна.
У моїх вухах ще відлунювало Едвардине "добраніч".
ХIV
Радість п’янить. Я стріляю зі своєї рушниці, а незрадлива луна передає звук пострілу з однієї гори до другої, пропливає понад морем і тріщить у вухах невсипучого стерничого. З чого мені радіти? З якоїсь набіглої думки, якогось спогаду, шуму в лісі? Радіти якійсь людині. Я думаю про неї, заплющую очі, завмираю, стоячи на дорозі, й думаю про неї, я лічу хвилини.
Мені хочеться пити і я п’ю з потоку; тоді відмірюю сто кроків уперед і сто кроків назад. "Вона забарилась," — думаю я.
Може, щось сталося? Минув місяць, а місяць — хіба то багато? Нічого не сталось! Бог знає, що цей місяць збіг, як один день. Але ночі здебільшого тягнулись до безкраю, і я придумав намочувати у потоці свого кашкета, а тоді знов його сушити,— це щоб чекання не видавалось мені таким довгим.
Ночами я лічив годину за годиною. Інколи надходила ніч, а Едварда не з’являлась. Якось її не було дві ночі вряд. Дві ночі! Нічого не сталось, але мені тоді здалося, що моє щастя, мабуть, досягло своєї вершини.
А хіба не так?
— Чуєш, Едвардо, як неспокійно цієї ночі в лісі? Щось безперестанку шурхотить на узгірках і тремтить лапате листя. Може, природа бунтує? Але я не це хотів би сказати. Я чую, як високо в горах виспівує пташка, всього-навсього якась синичка: протягом двох ночей вона сиділа на тому самому місці й підманювала другу. Чуєш, цінькає, мов заведена?
— Так, чую. Навіщо ти мене про це питаєш?
— Просто так. Вона сиділа там дві ночі. Тільки це я й хотів сказати… Дякую, дякую тобі за те, що прийшла сьогодні кохана! Я сидів і чекав тебе сьогодні або завтра ввечері, ти прийшла і принесла мені радість.
— І я чекала. Я думаю про тебе, я зібрала й сховала скалки того келиха, що ти колись перевернув, пам’ятаєш? Батько поїхав цієї ночі, тож я і не прийшла, бо стільки всього збирала в дорогу, ще й постійно щось йому нагадувала. Я знала, що ти чекав мене в лісі й плакала, збираючи батька.
"Але ж відтоді минуло дві ночі,— подумав я,— що ж ти робила першої ночі? І чому тепер у твоїх очах не стільки радості, як раніше?"
Минула якась година. Синичка в горах замовкла, ліс наче вимер. Ні-ні, нічого не сталося; все, як і було; вона дала мені на прощання руку й глянула закоханим поглядом.
— Завтра?— спитав я.
— Ні, не завтра,— відповіла вона.
Я не розпитував.
— Завтра ж у нас буде свято,— засміялась вона.— Просто мені хотілося заскочити тебе зненацька, та глянула на твій нещасний вигляд і виклала, як є. Я збиралась запросити тебе письмово.
О, як мені відлягло від серця!
Вона пішла, кивнувши на прощання головою.
— Ще одне,— мовив я, не зрушивши з місця.— Чи давно ти зібрала й сховала скалки келиха?
— Чи давно?
— Так. Може, тиждень тому? Чи два?
— Ну, либонь, тиждень тому. Та чого ти про це питаєш? Ні, скажу тобі по правді: я це зробила вчора.
Вона це зробила вчора,— не давніше, як учора, вона думала про мене! Тоді все гаразд.
ХV
Ми посідали у два човни, що були спущені на воду. Співали й гомоніли. Кургольменн лежав за островами, тож пливти туди мали ми досить довго, перемовляючись між собою з човнів. Лікар так само, як і дами, вирядився в білу одіж; я ніколи ще не бачив його таким веселим: він і своїх слів докладав до наших балачок — не був більше за мовчазного слухача. У мене склалося враження, що він напідпитку, через те й веселий. Коли ми зійшли на берег, він, на якусь мить привернувши до себе увагу товариства, привітав нас усіх словами: "Ласкаво просимо!" Я подумав: "Ти ба, Едварда вибрала його розпорядником!"
Лікар дуже мило розважав дам. З Едвардою він вівся чемно і лагідно, часто, як не раз бувало раніше, з батьківською прискіпливістю та напучуванням. Розказуючи про якусь дату, вона між іншим сказала:
— Я народилась тридцять восьмого року.
А він поправив:
— Напевно, ви хочете сказати тисяча вісімсот тридцять восьмого?
А коли б вона відповіла: "Ні, тисяча дев’ятсот тридцять восьмого," — він би аніскілечки не збентежився, хіба знов би її поправив:
— Звичайно ж, це не так.
А коли я щось казав, лікар чемно й уважно вислуховував, не гордуючи мною.
До мене підійшла молода дівчина й привіталась. Я не впізнав її, не міг пригадати, хто вона, тож бовкнув щось не те, й вона пирснула сміхом. То була одна з пробстових дочок. Ми разом плавали на острів, де в’ялять рибу, і я запрошував її до себе в хатину. Ми з нею трішки побазікали.
Минає година чи дві. З нудьги я п’ю вино, яким мене частують, скрізь соваю свого носа й з усіма теревеню. Я знов кілька разів пошиваюсь у дурні, земля піді мною мовби захиталась, і тепер я не знаю, як відповідати на приязнь: то верзу щось несусвітне, то навіть німію, і це мене прикро вражає. Онде біля великого каменю, що править нам за стіл, сидить лікар і махає руками.
— Душа! А що таке душа?— питав він.
Священникова дочка назвала його вільнодумцем.
— Ну, а хіба не можна давати думкам волю? Он пекло уявляли собі схожим на якийсь підземний будинок, а диявола — урядовцем. Ні, монархом,— лікареві кортіло побалакати про запрестольний образ у парафіяльній церкві.— Постать Христа, кілька юдеїв та юдейок, перетворення води на вино — це добре. Але в Христа навкруг голови — німб. Що то за німб? Жовтий обід, що тримається на трьох волосинах.
Дві дами сплеснули в долоні й вжахнулися. Проте лікар на свій рятунок відбувся жартом:
— Правда, страшно слухати? Я це визнаю. Та коли проказати таке про себе разів кілька — сім чи вісім — і трішки подумати, то воно вже не дуже й лякатиме… Матиму за честь випити разом із дамами.
І він перед обома дамами впав навколішки в траву, зняв капелюха та не поклав його додолу, а лівою рукою підняв високо над собою і, відкинувши голову назад, спорожнив келих. Мене самого запалила його тверда впевненість, і я з ним залюбки випив би, якби він уже не вихилив свого келиха.
Едварда не зводила з нього очей. Я підступив до неї ближче й спитав:
— А сьогодні ми побавимося в молодого й молоду?
Вона ледь помітно здригнулась і підвелася.
— Не забувай, що зараз ми з тобою не на ти,— прошепотіла вона.
А я і не сказав ти. Я знов відійшов.
Минає ще година. День тягнувся цілу вічність; я давно вже поплив би додому сам, коли б мав третього човна. Езоп був прив’язаний у хатині, може, він думав про мене. Едварда, напевно, своїми гадками витала десь далеко від мене.
— Яке то щастя поїхати кудись далеко, в інші краї,— казала вона, щоки її пашіли, й вона навіть неправильно висловилась: — Ніхто в світі не буде більш щасливіший за мене того дня…
— Більш щасливіший,— уриває її лікар.
— Що?— питає вона.
— Більш щасливіший.
— Не розумію.
— Ви сказали "більш щасливіший, і все.
— Невже я таке сказала? Вибачте. Ніхто в світі не буде щасливіший за мене того дня, як я зійду на борт корабля. Іноді мене пориває в дорогу, і сама не знаю куди.
Її поривало світ за очі, про мене вона не пам’ятала. Я по її обличчю бачив, що вона про мене забула. Ет, про що говорити, я ж сам це бачив по її обличчю. І хвилини тягнулися нестерпно довго. Я багатьох перепитав, чи не пора пливти додому.
— Вже пізно,— сказав я,— а Езоп прив’язаний у хатині.
Але нікому не хотілося додому.
Я втретє підійшов до пробстової дочки. "Це вона казала, що в мене звіриний погляд," — подумав я. Ми вдвох випили. Її очі блукали, ні на чім не зупиняючись, і вона то зиркала на мене, то одвертала погляд.
— А скажіть мені, панно, чи вам не здається, що тутешні люди схожі на своє коротке літо?— спитав я.— Вони мінливі й чарівні, як воно.
Я говорив голосно, надто голосно, й робив це навмисне. Не стишуючи голосу, я знов попросив панну навідатися до мене й подивитись мою хатину.
— Бог вам за це віддячить,— наполягав я, а подумки прикинув, чи знайду для неї якийсь подарунок, коли вона прийде. Навряд чи я щось мав, крім своєї порохівниці.
І панна пообіцяла прийти.
Едварда сиділа, відвернувшись, і давала мені наговоритись досхочу. Одначе вона слухала обома вухами й коли-не-коли вставляла якесь слово. Лікар ворожив юним дамам по руці й молотив язиком; у нього самого були тендітні маленькі руки, а на одному пальці поблискував перстень. Я відчув себе зайвим і довгенько сидів собі оддалік на камені.. Вже геть смеркло. "Сиджу я зараз сам, як палець, отут, на камені,— думав я,— і єдиній людині, яка могла б мене звідси забрати, до мене байдужки. Ну й нехай!"
Мене заполонило гнітюче відчуття самотності. Розмова за моєю спиною відлунювала в моїх вухах, я почув Едвардин сміх. Під той сміх я схопився на ноги й підійшов до гурту. Я був збуджений до краю.
— Хвилиночку,— мовив я,— поки я там сидів, мені спало на думку, що, може, вам хотілося б побачити мою колекцію мух,— і я вийняв коробочку. Пробачте, що я не згадав про це раніше. Коли ваша ласка, то перегляньте її, я буду радий. Дивіться на все, там є червоні й жовті мухи.— Я говорив, тримаючи в руках кашкет. А коли помітив, що сам його зняв і що це було по-дурному, відразу ж надів його на голову.
На кілька хвилин запала глибока тиша й ніхто не потягнувся до коробочки. Зрештою лікар простягнув руку й чемно сказав:
— О, дякую, дозвольте нам оглянути ці штуковини. Для мене завжди було загадкою, як робляться такі мухи.
— Я сам їх роблю,— відповів я з почуттям вдячності до лікаря та й заходився пояснювати, як я їх робив.— Дуже просто, накупив пір’їн та гачків, вийшло не надто гарно, та це ж тільки для себе.