Скільки перестановок можна зробити з семи літер алфавіту, що складається з двадцяти п'яти літер, враховуючи також повторення, адже ніде не сказано, що пароль не може звучати cadabra? Мені десь траплялася ця формула, результат становить десь близько шести мільярдів із чимось. Навіть маючи гігантську обчислювальну машину, здатну робити мільярди перестановок, по мільйонові за секунду, все ж доведеться вводити їх одна за одною в Абулафію, щоб перевірити, а я знав, що Абулафії потрібно близько десяти секунд, щоб запитати, а потім перевірити пароль. Отже шістдесят мільярдів секунд. Якщо у році трохи більше тридцяти одного мільйона секунд, заокруглимо до тридцяти, то час, необхідний для цього, становитиме близько двох тисяч років. Непогано.
Треба і далі робити здогади. Яке слово могло спасти на думку Бельбо? Передовсім, чи це був пароль, який він встановив на самому початку, тільки-но почав застосовувати комп'ютер, чи він вигадав новий і замінив ним старий останніми днями, коли усвідомив, що дискети містять вибуховий матеріал і що, принаймні для нього, гра перестала бути грою? Це були б дві різні речі.
Краще зупинитись на другій гіпотезі. Бельбо почуває себе зацькованим Планом, починає ставитися до нього серйозно (адже саме це він дав мені зрозуміти по телефону), і тоді вигадує якесь слово, пов'язане з нашою історією.
А може, ні: слово, пов'язане з Традицією, могло б спасти на гадку також і їм. На мить я подумав, що хтозна, чи Вони не увійшли до помешкання раніше від мене, може, Вони скопіювали дискети і в цю хвилину випробовують всі можливі комбінації десь у віддаленій місцині. На верховному комп'ютері у якомусь карпатському замку.
Які дурниці, сказав я собі, це не ті люди, які б рахували, вони пробували б застосувати Нотарікон, Гематрію, Темуру, ставлячись до дискет, як до Тори. І це забрало б їм стільки часу, скільки минуло з часу написання Сефер Йєціри. Однак цей здогад не слід відкидати. Вони — якщо Вони існують — черпали б натхнення у кабалістиці, і якщо Бельбо переконався, що Вони існують, він теж пішов би по такому шляху.
Про всяк випадок я випробував десять сфірот: Кетер, Хохма, Біна, Хесед, Ґвура, Тіферет, Нецах, Ход, Єсод, Малхут, а на додачу спробував Шехіну... Звичайно, нічого не сталося, це було перше, що спало б на думку будь-кому.
І все ж пароль повинен бути чимось очевидним, що приходить у голову саме собою, адже коли працюєш над якимось текстом так одержимо, як працював, очевидно, Бельбо протягом останніх днів, неможливо втекти від теми, якою живеш. Зовсім не по-людському було б, якби він шаленів через План, а тут йому приходить у голову Лінкольн чи Момбаса або ще щось подібне. Це повинно бути щось пов'язане з Планом. Але що?
Я спробував залізти у шкуру Бельбо, який пишучи, судомно палив, і пив, і оглядався навколо. Я пішов до кухні, щоб налити собі останню краплю віскі в єдину чисту склянку, яку знайшов, повернувся до комп'ютера і, спираючись об спинку стільця, поклавши ноги на стіл, почав пити маленькими ковтками (хіба не так робив Сем Спейд — ні, мабуть ні, може, це був Марлов?), окидаючи поглядом кімнату. Книги були занадто далеко, і я не міг розібрати назв на їхніх корінцях.
Я востаннє ковтнув віскі, заплющив очі, знову розплющив їх. Переді мною красувалася гравюра XVII століття. То була типова розенкройцерська алегорія того періоду, багатого на закодовані послання в пошуках членів Братства. Очевидно, вона зображувала Храм Рози і Хреста, і було видно вежу з банею, відповідно до іконографічної моделі доби Відродження, християнської та єврейської, згідно з якою Єрусалимський Храм відтворювався на зразок мечеті Омара.
Краєвид навколо вежі був неспівмірний і неспівмірно залюднений, як це буває на ребусах, де видно палац, жабу на першому плані, нав'юченого мула та короля, який одержує від пажа дар. Тут унизу ліворуч був зображений вельможа, що з'являвся в отворі колодязя, висячи на колесі, вісь якого через якісь абсурдні корби, крізь кругле вікно була прикріплена до якоїсь точки всередині вежі. У центрі містився лицар і перехожий, праворуч — прочанин на колінах, який тримав великий якір, наче патерицю. З правого боку, майже навпроти вежі, височіла гора, круча, з якої падав якийсь персонаж зі шпагою, а з протилежного боку, в перспективі — Арарат, на вершині якого сів на мілину Ковчег. У верхніх кутах видніли дві хмари, кожна освітлена зіркою, що кидала на вежу розсіяні промені, вздовж них колихалися дві постаті — гола людина, оповита кільцями змія, і лебідь. У верхній частині, в центрі знаходився німб, над яким висіло слово oriens у переплетінні з єврейськими письменами, з яких виростала Божа рука, що підтримувала мотузкою вежу.
Вежа рухалася на колесах, її основа була квадратова, вона мала вікна, двері, з правого боку підйомний міст, тоді щось на кшталт галереї з чотирма спостережними баштами, на кожній з яких стояв озброєний воїн зі щитом (прикрашеним єврейськими літерами), який махав пальмовою гілкою. Але було видно лише трьох воїнів, про четвертого можна було здогадуватися — він був схований за масою восьмикутної бані, над якою височіла ще одна баня, теж восьмикутна, звідки стирчала пара великих крил. Вище зносилася нова баня, менша, з чотирикутною баштою, з відкритими арками, спертими на тонкі колони; всередині було видно дзвін. І нарешті остання невелика чотирисклепінчаста баня, до якої була прикріплена мотузка, підтримувана Божою рукою. Обабіч бані — слово Fa/ma, над банею — картуш Collegium Fraternitaоis.
Чудернацтва на цьому не закінчувались, бо з інших двох круглих вікон вежі виглядали: ліворуч — величезна, непропорційна щодо інших постатей рука, що тримала меч, здавалося, вона належала якійсь крилатій істоті, замкненій у вежі, а праворуч — велика сурма. І знову сурма...
Мене зацікавила кількість отворів у вежі: занадто вже правильно розміщені на банях, обабіч основи вони були розміщені абияк. Вежу було видно лише на дві чверті, у прямокутній перспективі, і можна було собі уявити, що задля симетрії двері, вікна та стрільниці, що видніли з одного боку, були відтворені у тому самому порядку і з протилежного боку. Отже, чотири арки бані зі дзвоном, вісім вікон у нижній бані, чотири башти, шість отворів між східним і західним фасадами, чотирнадцять між північним та південним фасадами. Я зробив додавання: тридцять шість отворів.
Тридцять шість. Це число переслідувало мене вже понад десять років. Як і сто двадцять. Розенкройцери. Сто двадцять поділити на тридцять шість буде — до шостого знаку — 3,333333. Занадто досконало, але, може, варто спробувати. Я спробував. Усе марно.
Мені спало на думку, що, помноживши це число на два, можна приблизно одержати число Звіра — 666. Але й це припущення виявилося занадто фантастичним.
Раптом мене вразила центральна хмара, Божий престол. Єврейські літери було добре видно навіть з мого крісла. Але Бельбо не міг писати на Абулафії єврейськими літерами. Я приглянувся краще: звичайно, я їх знав, справа наліво, йод, ге, вав, ге. Ягве, ім'я Бога.
5
І починай комбінувати цим ім'ям, тобто YHWH, спершу ним самим, і досліджувати всі його комбінації, і викручувати й крутити ним, наче колесом...
Abulafia, Hayye ha-Nefes, Ms. Muenchen, 408
Ім'я Бога... Але ж так. Я пригадав першу розмову між Бельбо та Діоталлеві того дня, коли Абулафію встановили в офісі.
Діоталлеві, підкреслено поблажливий, стояв у дверях своєї кімнати. Поблажливість Діоталлеві була завжди образливою, але Бельбо, здавалося, сприймав її теж поблажливо.
— Воно тобі зовсім ні до чого. Ти ж не захочеш переписувати на ньому рукописи, яких не читаєш?
— Воно потрібне, аби класифікувати, упорядковувати списки, оновлювати каталоги. І я б міг написати щось своє, а не чуже.
— Але ж ти присягався, що нічого свого не напишеш.
— Я присягався, що не засмучу світ ще одним рукописом. Я сказав, що оскільки мені стало ясно, що в мені нема задатків для головного героя...
— ... ти будеш проникливим глядачем. Це я знаю. І що?
— А те, що навіть проникливий глядач, повертаючися з концерту, може наспівувати собі фразу з музичного твору. Це ж не означає, що він хоче диригувати у "Карнегі Холі"...
— Значить ти пробуєш наспівувати літературу, щоб переконатись, що не повинен писати.
— Це було б чесно.
— Ви так вважаєте?
Діоталлеві та Бельбо обидва були вихідці з П'ємонта і часто бесідували на тему тої властивої добрим п'ємонтцям здатності, яка дозволяла їм чемно тебе вислухати, дивлячись тобі у вічі, і сказати: "Ви так вважаєте?" тоном, що мав би виражати ввічливий інтерес, але насправді давав тобі відчуття, що ти є об'єктом глибокого несхвалення. На їхню думку, я був варвар і ці тонкощі мені недоступні.
— Варвар? — заперечував я. — Я народився у Мілані, але моя родина походить з Валь д'Аоста...
— Дурниці, — казали вони, — п'ємонтця відразу пізнати по його скептицизмі.
— Я скептик.
— Ні. Ви лише недовірок, а це зовсім інше.
Я знав, чому Діоталлеві не довіряв Абулафії. Він чув, що можна змінити порядок літер, так що текст може породити свою протилежність, погрожуючи неясними пророкуваннями. Бельбо намагався пояснити йому.
— Це гра у перестановки, — твердив він, — хіба це не зветься Темурою? Хіба не так робить побожний равин, щоб піднятися до Дверей Сяйва?
— Любий друже, — казав йому Діоталлеві, — тобі ніколи нічого не збагнути. Це правда, що Тора — я маю на увазі видиму Тору — лише одна з можливих перестановок літер вічної Тори, яку Бог створив і передав Адамові. І, переставляючи протягом століть літери цієї книги, можна, нарешті,віднайти оригінальну Тору. Але не результат тут важливий. Важливий процес, вірність, із якою ти без кінця-краю крутиш молитовний і літературний млин, поступово відкриваючи істину. Якби ця машина відразу показала тобі істину, ти б її не впізнав, адже твоє серце не було б очищене тривалим запитуванням. І крім того, хіба це можливо тут, в офісі? Книгу слід шепотіти у крихітній хатині в гетто, де день за днем ти вчишся схилятися над нею і притискати руки до стегон так, щоб між рукою, яка тримає Книгу, і рукою, яка її гортає, майже не було вільного простору, а якщо ти слиниш палець, ти повинен підносити його до губ вертикально, наче кришачи прісний хліб, обережно, щоб не загубити й крихти.