Виявляється, двірник поринув у спогади про колишнього власника будинку:
— Поліцмейстер під козирок йому брав… Приходиш до нього, приміром, буду говорити, на Новий рік з привітанням — трояка дає… На Великдень, приміром, буду говорити, іще трояк. Та, приміром, у день янгола їхнього поздоровляєш… Ну, от самих поздоровних за рік карбованців п'ятнадцять і набіжить… Медаль навіть обіцявсь мені виклопотати. "Я, — каже, — хочу, щоб двірник у мене з медаллю був". Так і говорив: "Ти, Тихоне, вважай, що ти вже з медаллю…"
— Ну і що, дали?
— Та ти зажди… "Мені, — каже, — двірника без медалі не треба". В Санкт-Петербург поїхав по медаль. Ну, за першим разом, буду говорити, не вийшло. Панове чиновники не захотіли. "Цар, — кажуть, — за кордон поїхав, зараз ніяк не можна". Наказав мені пан дожидати. "Ти, — каже, — Тихоне, дожидай, без медалі не будеш".
— А твого пана що, коцнули? — несподівано запитав
Остап.
— Ніхто не коцав. Сам поїхав. Чого йому тут було із солдатнею сидіти… А тепер медалі за двірницьку службу дають?
— Дають. Можу тобі виклопотати.
Двірник з повагою подивився на Бендера:
— Мені без медалі не можна. У мене служба така.
— Куди ж твій пан поїхав?
— А хто його зна! Люди казали, до Парижа поїхав.
— А!.. Білої акації, квіти еміграції… Він, значить, емігрант
— Сам ти емігрант… У Париж, люди кажуть, поїхав. А будинок під баб старих забрали. Їх хоч щодня поздоровляй — гривеника не дадуть!.. Ех! Пан був!..
У цей момент над дверима засмикавсь іржавий дзвінок. Двірник, покректуючи, поплентавсь до дверей, одчинив їх і у великому сум'ятті одступив.
На верхній приступці стояв Іполит Матвійович Вороб'янінов, чорновусий і чорноволосий. Очі йому сяяли під пенсне довоєнним блиском.
— Пан! — з почуттям промимрив Тихін. — Із Парижа!
Іполит Матвійович, збентежений присутністю в двірницькій стороннього, голі фіолетові ступні якого тільки тепер побачив з-за краю стола, знітився і хотів був тікати, але Остап Бендер жваво зірвався на ноги і низько схилився перед Іполитом Матвійовичем.
— У нас хоч і не Париж, але просимо до нашого куреня.
— Здрастуй, Тихоне, — змушений був сказати Іполит Матвійович, — я зовсім не з Парижа. Що це тобі в голову вдарило!
Але Остап Бендер, чий довгий благородний ніс виразно чув запах печеного, не дав двірникові й писнути.
— Чудово, — сказав він, скосивши око, — ви не з Парижа. Звичайно, ви приїхали з Кологрива провідати свою небіжчицю бабусю.
Кажучи так, він ніжно обняв очманілого двірника і вигнав його, перш ніж той зрозумів, що сталося, а коли отямився, то міг зміркувати тільки те, що з Парижа приїхав пан, що його, Тихона, вигнали з двірницької і що в лівій руці йому затиснутий паперовий карбованець.
Старанно зачинивши за двірником двері, Бендер обернувся до Вороб'янінова, що все ще стояв посеред кімнати, і сказав:
— Спокій, все гаразд. Моє прізвище Бендер! Може, чували?
— Не чув, — нервово відказав Іполит Матвійович.
— Ну, звичайно, звідки ж у Парижі може бути відоме ім'я Остапа Бендера? Тепло тепер у Парижі? Гарне місто. У мене там двоюрідна сестра замужем. Недавно прислала мені шовкову хустку в рекомендованім листі..
— Що за нісенітниця! — скрикнув Іполит Матвійович. — Які хустки? Я приїхав не з Парижа, а…
— Чудово, чудово! З Моршанська.
Іполит Матвійович ніколи ще не мав діла з таким темпераментним молодим чоловіком, як Бендер, і відчув себе недобре.
— Ну, знаєте, я піду, — сказав він.
— Куди ж ви підете? Вам нікуди квапитись. ДПУ до вас само прийде.
Іполит Матвійович не знайшов, що відказати, розстебнув пальто з потертим оксамитовим коміром і сів на лаву, недоброзичливо поглядаючи на Бендера.
— Я вас не розумію, — сказав він ледве чутним голосом.
— Це не страшно. Зараз зрозумієте. Одну хвилиночку.
Остап озув на голі ноги апельсинні штиблети, пройшовся по кімнаті і почав:
— Ви через який кордон? Польський? Фінляндський? Румунський? Дорога, мабуть, штука. Один мій знайомий переходив недавно кордон, він живе в Славуті, по наш бік, а батьки його дружини — по той бік. У родинній справі розсварився він із жінкою, а вона з амбітної фамілії. Плюнула йому в пику і втекла через кордон до батьків. Цей знайомий посидів днів зо три сам і бачить — справа кепська: обіду нема, в кімнаті бруд, і вирішив помиритися. Вийшов уночі і пішов через кордон до тестя. Тут його прикордонники і взяли, пришили діло, посадовили на шість місяців, а потім виключили з профспілки. Тепер, кажуть, жінка прибігла назад, дурепа, а чоловік у бупрі сидить. Вона йому передачу носить… А ви теж через польський кордон переходили?
— Слово честі, — мовив Іполит Матвійович, відчуваючи несподівану залежність від балакучого молодика, що став йому на дорозі до діамантів, — слово честі, я підданий РРФСР. Врешті-решт я можу вам показати паспорт…
— За сучасного розвитку друкарської справи на Заході надрукувати радянський паспорт — це така дурниця, що про це смішно говорити… Один мій знайомий доходив до того, що друкував навіть долари. А ви знаєте, як важко підробити американські долари? Там папір з такими, знаєте, різнобарвними волосинками. Треба дуже добре взнати техніку. Він вдало спускав їх на московській чорній біржі; згодом виявилось, що дід його, відомий валютник, купував їх у Києві і звівся нінащо, бо долари були все-таки фальшиві Отже, із своїм паспортом ви теж можете прогадати.
Іполит Матвійович, розгніваний тим, що замість енергійно шукати діаманти він сидить у смердючій двірницькій і слухає теревені молодого нахаби про темні справи його знайомих, ніяк, проте, не наважувався піти. Він відчував неймовірний страх на саму згадку про те, що невідомий молодий чоловік рознесе по цілому місту, що приїхав колишній предводитель дворянства. Тоді— всьому край, а може, іще і посадять.
— Ви все-таки нікому не кажіть, що мене бачили, — благально сказав Іполит Матвійович, — можуть і справді подумати, що я емігрант.
— От! От! Це конгеніально! Насамперед актив: є емігрант, що повернув до рідного міста. Пасив: він боїться, що його заберуть у ДПУ.
— Я ж вам тисячу разів казав, що я не емігрант.
— А хто ви такий? Чому ви сюди приїхали?
— Ну, приїхав з міста N у справі.
— У якій справі?
— Ну, в особистій справі.
— І після цього ви кажете, що ви не емігрант?.. Один мій знайомий так само приїхав…
Тут Іполит Матвійович, доведений до розпачу історіями про знайомих Бендера і бачачи, що його не зіб'єш з пантелику, скорився.
— Добре, — сказав він, — я вам все поясню. "Врешті-решт без помічника важко, — подумав Іполит Матвійович, — а пройдисвіт він, здається, неабиякий. Такий може стати в пригоді".
Розділ VI
Діамантовий дим
Іполит Матвійович зняв з голови заплямований касторовий капелюх, розчесав вуса, з яких від дотику гребінця вилітав дружний табунець електричних іскор, і, рішуче одкашлявшись, розказав Остапові Бендеру, першому на його життєвому шляху пройдисвітові, все, що йому було відомо про діаманти зі слів померлої тещі.
Протягом оповідання Остап кілька разів зривався на ноги і, звертаючись до залізної грубки, захоплено скрикував:
— Крига скресла, панове присяжні засідателі! Крига скресла.
А вже через годину обидва сиділи за хитким столиком і, упираючись головами, читали довгий список коштовностей, що прикрашали колись тещині пальці, шию, вуха, груди й волосся. Іполит Матвійович, щохвилини поправляючи на косі хитливе пенсне, з притиском говорив:
— Три низки перлів… Добре пам'ятаю. Дві по сорок перлин, а одна велика — на сто десять. Діамантовий кулон… Клавдія Іванівна казала, що чотири тисячі коштує, старовинної роботи…
Далі йшли персні: не шлюбні обручки, грубі, безглузді і дешеві, а тонкі, легкі, із впаяними в них чистими, умитими діамантами; важкі, сліпучі підвіски, що випромінюють на маленьке жіноче вухо райдужний вогонь; браслети у формі зміїв із смарагдовою лускою; фермуар, на який пішов урожай з п'ятисот десятин; перлове кольє, яке було б до снаги тільки славетній оперетковій примадонні; вінцем всьому була сорокатисячна діадема.
Іполіт Матвійович оглянувся. По темних кутках зачумленої двірницької спалахувало і тремтіло смарагдове весняне світло. Діамантовий дим держався під стелею. Перлини котилися по столу і стрибали на підлозі. Дорогоцінний міраж потрясав кімнату.
Схвильований Іполіт Матвійович отямився тільки від голосу Остапа.
— Вибір не поганий. Каміння, я бачу, добрано зі смаком. Скільки вся ця музика коштувала?
— Тисяч сімдесят — сімдесят п'ять.
— Мгу… Тепер, мабуть, коштує півтораста тисяч.
— Невже так багато? — зрадів Вороб'янінов.
— Не менше. Тільки ви, дорогий товаришу з Парижа, плюньте на все це.
— Як плюнути?
— Слиною, — відказав Остап, — як плювали до епохи історичного матеріалізму. Нічого не вийде.
— Як же так?
— А от як. Скільки було стільців?
— Дванадцять. Гарнітур до вітальні.
— Давно, мабуть, згорів ваш гарнітур у печах.
Вороб'янінов так перелякався, що навіть скочив з місця.
— Спокій, спокій. За справу берусь я. Засідання триває далі. До речі, нам з вами треба скласти невеличку угоду.
Іполит Матвійович, важко дихаючи, на знак згоди кивнув головою. Тоді Остап Бендер почав виробляти умови.
— На випадок реалізації скарбів я, як безпосередній учасник концесії і технічний керівник справи, дістаю шістдесят процентів, а соцстрах можете за мене не платити. Це мені байдуже.
Іполит Матвійович посірів:
— Це грабунок серед білого дня.
— А скільки ж ви думали мені запропонувати?
— Н-н-ну, п'ять процентів, ну, десять, нарешті. Ви зрозумійте, адже це п'ятнадцять тисяч карбованців!
— Більше ви нічого не хочете?
— Н-ні.
— А може, ви хочете, щоб я працював дурно, та ще дав вам ключ од квартири, де гроші лежать?
— У такому разі пробачте, — сказав Вороб'янінов у ніс. — У мене є всі підстави думати, що я і сам доведу до кінця свою справу.
— Ага! У такому разі даруйте, — заперечив чудесний Остап, — у мене є не менше підстав, як казав Енді Таккер, гадати, що і я сам доведу до кінця вашу справу.
— Шахрай! — закричав Іполит Матвійович, затремтівши.
Остап був незворушний:
— Слухайте, пане з Парижа, а чи знаєте ви, що ваші діаманти майже у мене в кишені! І ви мене цікавите остільки, оскільки я хочу забезпечити вашу старість.
Тут тільки Іполит Матвійович зрозумів, які залізні лапи схопили його за горло.
— Двадцять процентів, — сказав він понуро.
— І мої харчі? — глузливо запитав Остап.
— Двадцять п'ять.
— І ключ від квартири?
— Але ж це тридцять сім з половиною тисячі
— Навіщо така точність? Ну, гаразд — п'ятдесят процентів.