До 17 серпня шлях було розчищено, і німці рушили далі через Бельгію. Перед себе германські армії гнали хвилю біженців. Вони загромадили дороги возами, завантаженими тим, що вдалося врятувати з особистого майна — перший струмок нескінченної багатостраждальної повені зірваних з кореня людей; повені , властивої решті воєн до самого кінця століття. Ті, хто лишися, зазнали суворого ставлення загабників, що мало наміром попередити "народну війну" саботажу та замахів, яку французи розгорнули проти нападників у 1870 році. Саботажники та francs–tireurs ввижалися німцям за кожним рогом, тож германські війська арештували та розстріляли близько 5000 цивільних бельгійців та безладно підпалювали будинки, серед них і середньовічний університет у Лувейні. Сильно перебільшені повідомлення про звірства поширилися в Британії, покріпивши суспільну підтримку війни, що хутко почала виглядати, як хрестовий похід проти варварського германського мілітаризму — погляд, що досягнув впливових рівнів у Сполучених Штатах. Якби навіть самого вторгнення виявилося недостатньо, щоб спровокувати Британію, способи, якими німецькі сили впроваджували окупаційний порядок, створили б майже необорний тиск втрутитися.
Битва на Марні
Тимчасом генерал Жозеф Жоффре, французький головнокомандуючий, почав власний наступ далі на підень — попервах в Ельзас–Лотарінгію, в немалому щоб задовольнити суспільні настрої, а за тим на північ у фланг германського нападу. Всюди французькі сили було відбито з тяжкими втратами, головним чином у сутичках з наступаючими німцями, чия важка артилерія части знищувала французькі підрозділи, задовго до того, як ті могли налаштувати свої легші гармати. Французькі армії таким чином уже почали відступати, коли німецький фланговий маневр почав набувати сили. Праве крило німецьких сил, Перша армія генерала фон Клюка, пройшла через Брюссель 20 серпня, та двома днями пізніше зустріла лівий край Союзників під промисловим містом Монс. Тут два корпуси Британського експедиційного загону під командуванням фельмаршала сера Джона Френча притьма було введено в дію, і вони ледве встигли зайняти позиції, як їх було атаковано. Разом з французькими союзниками праворуч, їх було змушего до відступу, що тривав два спечних тижні поки нарешті, на початку вересня, план Шліффена розклеївся. Союзники контратакували; і вся німецька стратегія розвалилась.
Історію так названої битви на Марні переповідали безліч різів, і кожен з учасників перебирав на себе левину частку впливу та значення. Можливо, найбільш зв'язна розповідь належить Жоффре: він пізніше сказав, що не відає, хто виграв битву, але точно знає, кого б звинуватили, якби її було програно. Коротко кажучи, сталося от що. Клюк отримав наказ вийти до рубежа на південному заході од Парижа з ціллю оточити й завершити знищення французьких армій. Але 30 серпня він вирішив, що замість проведення цієї грандіозно амбітної операції йому радше треба надати переваги утриманню контакту з армією генерала фон Бюлова на своєму лівому флангу, який було вповільнено французькими контратаками. Зі схвалення Мольтке він тож відхилився в наступі від напрямку на південний схід од Парижа. Тимчасом Жоффре використовував залізничну сітку, аби перекинути сили зі свого правого крила під Париж, де вони тепер ставали загрозою незахищеному правому флангу Клюка. 4 вересня Жоффре зупинив відступ своїх головних сил та водночас кинув цю нову армію проти Клюка. Коли Клюк розгорнув лави на зустріч, виник розрив між його лівим флангом та правим Бюлова, куди почали проникати британські та французькі сили. Фон Мольтке, на 150 миль позаду фронту в Люксембурзі отримуючи тільки уривчасті звіти від армійських командирів, стривожився. Він уже ослабив свої сили, надіславши два корпуси на Східний фронт, де становище, здавалося, складалося вкрай погане. 8 вересня він виправив голову розвідки полковника Хентша з'ясувати обстановку та наділив того необмеженими повноваженнями на втручання. Хентш знайшов обидва армійсьйські штаби у безладі й замішанні та погодився на їхні наміри відступити. Вся германська лінія відкотилася до Ени, французи та англійці обережно йшли слідом. Там німці закріпилися на позиціях, які надалі успішно захищали наступні чотири роки.
Перша битва на Іпрі
Мольтке, хистка натура і в найкращі часи, тепер геть занепав духом. Його зняли з командування німецькими арміями та замінили воєнним міністром Еріхом фон Фалькенгайном. Фалькенгайн розумів не гірше за інших, як важливо досягти перемоги, поки не стало зовсім зимно. Він спішно кинув усі приступні підрозділи на порятунок плану Шліффена, наказавши обійти фланг Союзників з півночі. Жоффре відповів подібно ж, поставивши північну ділянку фронту під оруду найталановитішого з своїх підлеглих , генерала Фердинанда Фоха. Узбережжя утримували залишки бельгійської армії, які недовго чинила опір під Антверпеном за галантною хоч і несуттєвою підтримкою допоміжного англійського загону, поки 6 жовтня були змушені відступити. Британський експедиційний загін, тепер уже складаючи три корпуси, ледве встиг зайняти позиції праворуч од бельгійців на Іпрі, коли, 30 жовтня, німці пішли в наступ.
Обидві сторони знали, що се може бути вирішальна битва війни. Англійці задіяли практично всю свою стару регулярну армію, чиі навички більш ніж компенсували її невеличкий розмір. Фалькенгайн атакував чотирьма новоствореними армійськими корпусами, деякі підрозділи складені здебільшого з нетренованих студентів допризовного віку. Вони атакували з війдчайдушною хоробрістю, тисячі було викошено вогнем англійських рушниць та кулеметів під селищем Лангемарк. В Німеччині це отримало ім'я Kindermord, "Побиття немовлят". Але британська лінія ледве та втрималась, і 11 листопада було відбито останній німецький наступ.
У Першій битві на Іпрі, як її відтоді назвали, настав кінець старої британської армії. Так само скінчилася й рухома війна на Західному фронті. Траншеї, спішно викопані у болотистих землях під Івром, стали часткою лінії від Пінічного моря до швейцарського кордону, якій судилося, як ми бачили, лишатися суттєво незмінною ще на протязі чотирьої страшних літ.
Східний фронт у 1914 році
На Східному фронті становище було значно заплутанішим. Політична логіка мала би напучити австрійців зосередити атаку на Сербії, першонагоді до війни, а росіян — просуватися якомога швидше на південь, аби врятувати сербів. Не так сталося, як ладналося. Обидва уряди малі різнобічні цілі. Російський уряд, звичайно, відчував сильний тиск надійти напоміч сербам, головним чином з боку націоналістів–панславістів, які п'ятдесят минулих років становили рушійну силу російської експансії на Балканах. Але наявний був і не слабший тиск на допомогу французам від ліберальної буржуазії, чиї зв'язки з Заходом було зцементовано французькими позиками та інвестиціями. Існувала також значна про–германська фракція, особливо серед дворової аристократії, яка тимчасово примовкла, але набувала дедалі більшого впливу з тим, як війна тривала. Верховне командування було розколоте політичним і фаховим суперництвом, яке цар намагався залагодити, створивши дві зовсім окремішні групи армій під умовним командуванням свого дядька Великого князя Ніколая. Кожна група мали вести свою окрему війну: одна на північному заході Польщі та у Східній Прусії, друга на півдні Галіції проти Австро–Угорщини.
З самого 1911 року, коли почалося велике збільшення лав німецької армії, французьке Верховне командування роз'яснювало росіянам необхідність швидкого наступу, аби відтягнути якомога більше німецьких сил від офензиви на заході. Північна російська армія зробила все, що могла. 15 серпня, поки укріплення Льєжа все ще утримували германські сили на заході, Перша російська армія генерала Рененкампфа загналася в Східну Прусію зі сходу та через п'ять днів завдала німцям дошкульної поразки при Гамбіннені. В той же день Друга армія генерала Самсонова пішла в наступ з півдня, загрожуючи німецькому правому флангу. Німецьке зосередження проти Франції залишало тільки одну армію на захист східних кордонів. Її командир, генерал фон Пріттвіц, запанікував та наказав до загального відступу за Віслу.
Але Східну Прусію, історичну батьківщину пруської монархії, не можна було так легко покинути. Пріттвіца змістили, висунувши назамін грізну пару з Пауля фон Гінденбурга та Еріха Людендорфа. Гінденбург, сутий зразок питомих пруських чеснот, служив у війгах 1866 та 1870 рр та був прикликаний з відставки у 66 літ. Людендорф, його голова штабу, професійний військовик з середніх суспільних верств, виявився шалено здібним і в незчислимих бюрократичних битвах щодо збільшення війська перед війною, і вражаючими діями на її початку, коли він проїхав у захопленому авті між зовнішніми фортами у самий Льєж, задурив голову властям та змусив їх до здачі центральної цитаделі. Прибувши до місця ті двоє прийняли план уже розроблений головою Пріттвіцевого штабу, не менш вправним полковником Максом Гоффманом: малося залишити рідку кавалерійську запону на вповільнення наступу Ренненкампфа зі сходу, а масу німецьких сил зосередити проти Самсонова. Успіх цього маневру немалим завдячував тому, що німці наперед знали плани росіян, прослуховуючи радіоперемовини тих, ведені en clair (відкритим текстом), а ще більше — ініціативі німецького командира корпусу генерала фон Франсуа, щоо зневажив накази триматися в обороні та рішучо виступив, аби відрізати Самсонову відхід на південь. Триденна битва під Танненбергом (27–30 серпня) призвела до 50 000 росіян убитими чи пораненими, а 90 000 потрапили в полон. Це була одна з найбільших воєнних перемог усіх часів та з тої пори її вивчають у воєнних коледжах, але вплив її на результати війни був ніякий. Єдиним тривким її результатом стало те, що в Германії Гіндебурга з Людендорфом стали вважати напівбогами. У наступних боях на Мазурських озерах німці полонили ще 30 000, але втратили 100 000 своїх солдат.
Далі на південь австрійці, як і росіяни, добивалися ріжного водночас. Конрад фон Готцендорф, їхній командуючий, найбільше й найперше волів раз і назавжди розправитися з непевними сербами, але чотири російські армії насувалися на нього на кордонах Галіції, а з Берліну він щодня отримував послання, що спонукали стати до бою з росіянами і тим полекшити тиск на німецьку армію.