Справу не роздувати, нікого не втягувати. Але щоб я прізвища Чонкін ніколи більше не чув, ніде.
Філіппов повернувся в Долгов на світанку невиспаний і злий. Йому хотілося дійсно покінчити з цим Чонкіним якомога швидше, а для цього одержати від нього потрібні свідчення. Але Чонкін явно над ним знущався і корчив дурня.
— Ну, що ж,— мовив лейтенант, наближаючись до Чонкіна,— усе більш-менш ясно. Неясно тільки одне, як ви, радянська людина з простої селянської сім'ї, докотилися до того, що тепер сидите в тюрмі, як це зрозуміти, га, Чонкін?
Чонкін стенув плечима і хотів сказати, що він і сам не розуміє, як же це справді сталося, але нічого не сказав, бо раптом побачив перед собою цівку спрямованого на нього револьвера.
— Застрелю-у-у! — завив лейтенант.
Чонкін інстинктивно смикнув головою і вдарився потилицею об стіну.
В кабінеті одразу стало ніби незатишно. Від револьвера йшов дух рушничного масла і смерті.
— Зараз, суко, падло, випущу в тебе всю обойму! — звірів на очах лейтенант.— Та я тебе... в рот, і в ніс, і в печінку!..
Тут автор вимушений зупинитися у повному безсиллі. Боячись образити моральні почуття читача, він і подальшу мову лейтенанта не може відтворити інакше, ніж крапками, а окремі прийнятні слова, що випадково в ній траплялися, наводити нема ніякого резону, бо, вирвані з контексту, вони не передають ні глибини, ні яскравості, ні навіть смислу вжитих у даному випадку висловів.
Сидячи на табуретці, Чонкін намагався ухилитися від револьвера. Він од кидав голову і вдарявся потилицею об стіну. Цівка револьвера плавала перед очима, двоїлася, троїлася і викликала в переніссі відчуття нестерпної сверблячки. Чонкін морщився. Верхня губа його при цьому мимоволі задиралася, повзла до носа, відкриваючи рідкі зуби, що ніколи не знали щітки.
Червоне од збудження обличчя лейтенанта то затуляло, то відкривало портрет Сталіна з дівчинкою на руках. Сталін посміхався дівчинці і одним оком співчутливо косував на Чонкіна, ніби кажучи йому: "Ти ж бачиш, що він психічно ненормальний, ти вже краще не сердь його, не впирайся, а кажи одразу, як є".
Чонкін і не впирався зовсім, але зо страху у нього запав язик і не міг виштовхнути зовні жодного слова. Лейтенант же сприймав мовчання підслідного як нечувану нахабну впертість. І хоч би чоловік був, а то так, незглеба якийсь, з котрим, аби не обставини, можна чинити все що завгодно: можна посадити, можна розстріляти, а можна й просто випустити в ліс, на свободу, нехай живе собі на дереві, як мавпа.
— Встати! Сісти! — волав Філіппов.— Встати! Сісти! Встати! Сісти!
Чонкін підвівся, сів, підвівся, сів,— діло звичне.
— Говоритимеш? Чонкін мовчав.
— Руки вгору! Обличчям до стіни! Ти відчуваєш, падло, суко, чим це пахне?
Дулом револьвера він почухав Чонкіну потилицю, а коліном уперся в зад.
Чонкін відчував, чим це пахне, йому було жах як неприємно. Він уткнувся носом у стіну. Хотілося влипнути в цю стіну і просочитися крізь неї, але він мовчав.
Відчинилися двері. Чонкін краєм ока побачив — увійшла секретарка Капа. Нітрохи не здивувавшись тому, що відбувається, Капа відкликала лейтенанта в куток і зашепотіла щось, але що саме, Чонкін не втямив. Він розчув тільки, як лейтенант запитав: "А що їй потрібно?" — та відповіді Капиної не розібрав.
— Отож,— голосно і невдоволено мовив Філіппов.— Не дають працювати. Ходять, ходять, ходять тут різні...
Як будь-яка людина, котра поважає себе, лейтенант був певен, що лише він зайнятий справжнім ділом, а решта тільки й думають, як би самим нічого не робити й інших одрива-ти від роботи.
— Опусти руки! — наказав він Чонкіну.— І не озирайся. Так і стій обличчям до стіни, доки я не повернуся.
З цими словами він вийшов.
Через певний проміжок часу, який можна вважати мізерним, лейтенант Філіппов з'явився на ґанку Установи і побачив Нюру, що стояла під деревом, на якому сиділа ворона. Тут між Нюрою і лейтенантом відбулася коротка розмова.
Повернувшись до свого кабінету, Філіппов застав Чонкіна так само, як і залишив, обличчям до стіни. Та навіть по стриженій потилиці підслідного було видно, що за час відсутності лейтенанта він багато встиг передумати.
— Повернись! — незлостиво наказав лейтенант, проходячи до свого столу.— Сядь! — кивнув він на табуретку.
Чонкін сів, шморгнув носом, а рукавом втерся.
— Ну то як, Чонкін, будемо зізнаватися у вчинених злочинах відверто і щиросердно чи будемо викручуватись, мовчати, брехати і намагатися обвести слідство круг пальця?
Чонкін ковтнув слину і промовчав.
— Чонкін! — підвищив голос лейтенант.— Я вас запитую. Чи визнаєте ви себе винним? — Він знову витяг нагана і злегка постукав по столу руків'ям.
— Визнаю,— ледве чутно сказав Чонкін і покірно кивнув головою.
— Так! — пожвавішав лейтенант і швидко записав щось до протоколу.— А в чому саме ви визнаєте себе винним?
— А іменно винним себе визнаю у всьому.
— Ну, що ж, тоді розпишіться ось тут.
І Чонкін розписався. Як умів. Довго виводив велике "ч", вмочив ручку в чорнило, написав "о", ще раз умочив, написав "н" — і так все прізвище через увесь аркуш. Лейтенант обережно взяв листок протоколу і довго дмухав на дорогоцінний автограф.
— От і молодець,— сказав він.— Хочеш яблучка?
— Давай,— мовив Чонкін, махнувши рукою.
5
Чонкіна потім запитували суворі люди: що ж ти, мовляв, так тебе й розтак, лопух ти такий, та як же ти одразу скис і під усім розписався?
— Перепудився дуже,— відповідав наш горе-герой і посміхався ніяково.
Йому казали:
— Та як же ж так, ти ж до цього проявив, можна сказати, чудеса героїзму.
— Свистів він усе,— мовив Штик.
— Хто? Я? — бив себе Чонкін кулаком у груди.— Та щоб мене... Ти запитай лейтенанта. Він же зна.
— Та кинь,— махнув рукою Штик.— Тепер усе зрозуміло. Прийшов, насвистів, з полком бився.
Чонкін страждав. Йому не так було досадно, що підписав він щось там, ображало те, що не вірили. Та й як після такого повірити? Хай би застосовували до нього якісь особливі покарання, заганяли б голки під нігті, прищемлювали дверима окремі тілесні органи, тут хоч дерев'яним будь, можеш не витримати. Але ж з ним нічого подібного не витворяли. Ну, тицьнули під носа револьвер, ну, хто ж заперечує, неприємно, звичайно, але терпіти все-таки можна.
А ось не витерпів, підписав, що під час відбування караульної служби не раз порушував статут, співав, пив, їв, палив, ходив до вітру, покинув пост, зійшовся з Ганною Бє-ляшовою, переніс об'єкт охорони, порушував форму одягу (з'являвся серед місцевого населення в самій білизні), пиячив, вів аморальний і навіть розбещений спосіб життя; дізнавшись про початок війни, не вжив ніяких заходів, аби з'явитися до місця служби, ухилившись таким чином від виконання свого військового обов'язку, що рівнозначно дезертирству.
Ось і розвіяно міф про легендарного героя Чонкіна. І розчарованого автора облягають сумніви, чи варто йому продовжувати життєпис цієї особистості. Автор знічений. Як бути і що діяти? Як звітувати перед суворим читачем? Адже він не тільки суворий, він довірливий. Ну, гаразд, змирився він. Хай цей Чонкін кривоногий та клаповухий, і голова завбільшки з кулачок, але ж недарма автор саме такого героя підсовує, мусить же він, оскільки героєм названий, подвиг якийсь значний звершити?
Так, мусить. Але боїться. Чим більший подвиг, тим страшніше його здійснювати.
6
Щоранку Нюра приходила на майдан перед Установою і стояла під тим самим деревом, верхівку якого бачив Чонкін з кабінету лейтенанта Філіппова. Вона приходила, стояла, крутила в руках свою поштарську сумку і розглядала вхідні двері, невідомо на що сподіваючись. Піднятися на ґанок і увійти у ці двері вона не наважувалась, а стояти просто так — навіщо ж?
Працівники Установи щоранку проходили повз Нюру і зникали за цими таємничими дверима. Дехто з них був знайомий Нюрі, але з'явилися й нові. Знайомим Нюра кивала головою і гукала здалеку: "Гей, здоров!> Одні здригалися, нерозуміюче дивились на Нюру і, буркнувши щось собі під носа, йшли далі. Інші ж проходили, навіть не здригнувшись, ніби коливання атмосфери ніяк не впливали на їхні барабанні перетинки. Нюра мимоволі ніяковіла, не зважувалась підступитися до цих поважних персон з такою дрібницею, як Чонкін.
Потупцювавши під деревом, ішла на пошту, наповнювала сумку листами, поверталась назад, знову тупцяла і лише надвечір добиралася до Красного. Розносила листи, годувала зголоднілу за день худобу, а сама їла чи ні — Бог відає. А потім була нескінченна ніч, і мокра від сліз подушка, і звичний шлях до міста Долгова, і безглузде вистоювання під деревом.
В її сумці лежав вузлик, а в ньому — два черствих пироги з картоплею, п'ятеро круто зварених яєць та наповнений махоркою кисет з написом, вишитим блідою заполоччю: "Вані від Нюри з привітом".
Одного разу їй пощастило. Вона так само стояла під деревом, аж тут до неї підійшла дамочка в чоботях і з цигаркою, запитала Нюру, кого вона чекає і навіщо, мовила "зараз" і зникла за дверима Установи. Нюра мала б уже бути на пошті, та не можна ж нехтувати таким випадком. Вона почекала, і незабаром у тих же дверях з'явився лейтенант Філіппов у новій формі й начищених до блиску чоботях. Він вийшов ніби так собі, поглянув на небо, потягнувся, опустив очі й побачив Нюру.
— Гей, здоров! — гукнула до нього Нюра і привітно усміхнулася.
— Ви до мене? — запитав лейтенант, дивлячись на Нюру, ніби на незнайому жінку.
— До тебе, кивнула Нюра і, осміліла, наблизилась до лейтенанта. Як він там?
— Це ж хто? — добродушно запитав лейтенант.
— Таж Ванько,— довірливо мовила Нюра, не зрозумівши гри.
— Який — Вайько?
— Таж Чонкін.
— Чонкін, Чонкін...— повторив лейтенант, нібито намагаючись пригадати. Добув з кишені цигарку, запалив.— Чонкін...— пробурмотів він, наморщивши лоба.— Щось таке ніби чув. А звати ж як?
— Іваном,— похнюплено сказала Нюра. Вона збагнула, що лейтенант жартує, але відповісти йому тим же не могла.
— Іван Чонкін! — голосно промовив лейтенант, ніби пробуючи це ім'я на смак.— Здається, є такий. А ви хто йому, власне кажучи, будете?
— Сам знаєш! — Нюра почала сердитись.
— Я не знаю,— посміхнувся лейтенант доброзичливо.— Можливо, він ваш чоловік?
— Чоловік,— похмуро кивнула Нюра.
— А де це зазначено?
— А ніде.