Пісня була проста. Кожні два рядки повторювалися:
Скакал он садиком зеленым, кольцо блестело на руке... Скакал он садиком зеленым, кольцо блестело на руке...
Чонкін помовчав і прислухався. Знову нікого й нічого! Хоч співай, хоч лусни, нікому ти не потрібен. Йому раптом стало сумніше, ніж досі, і він відчув нагальну потребу погомоніти хоча б з кимось, хоча б про щось.
Озирнувшись, побачив воза, який пилюжив по шляху в напрямку села. Чонкін приклав долоню козирком, придивився: у возі жінок чоловік десять, сидять, звісивши ноги з полудрабка, а одна, в червоному платті, стоячи, кіньми править. Побачивши це, Чонкін відчув неймовірне хвилювання, яке ставало тим більшим, чим ближче під'їжджав віз. Коли він зовсім наблизився, Чонкін і геть заметушився, застебнув комір і рвонув до шляху.
— Гей, дівки! — загукав він.— Давай сюди!
Дівки загомоніли, засміялися, а та, котра правила кіньми, прокричала у відповідь:
— Усім одразу чи через одну?
— Давай усім гамузом, тоді розберемося! — махнув рукою Чонкін.
Дівки загомоніли ще голосніше й замахали руками, наче припрошуючи Чонкіна до себе на воза, а та, що стояла, гукнула таке, що Чонкін навіть сторопів.
— Е-ех, жіночки-и! — від надміру почуттів вискнув він, але його ніхто вже не міг почути. В'їхавши в село, віз зник за поворотом, і тільки біла пилюка ще довго висіла в нагрітому повітрі.
Усе це подіяло на Чонкіна найприємнішим чином. Він зіперся на гвинтівку, і зовсім не дозволені статутом думки відносно жіночої статі почали оволодівати ним. Він так само все позирав довкола себе, але тепер уже не просто так, не зовсім без мети, тепер він шукав щось цілком певне.
І знайшов.
У найближчому городі він угледів Нюру Бєляшову, котра після денного відпочинку знову вийшла підгортати картоплю. Вона розмірено змахувала сапкою, і Чонкін бачив її з усіх боків. Він придивився і належно оцінив її опуклі форми.
Чонкіна одразу потягло до неї, але він поглянув на літак і лише зітхнув. І знову став ходити навколо літака. Декілька кроків туди, декілька кроків назад. Але "туди" кроків чомусь виходило все більше, а звідтіля все менше, і врешті-решт він ткнувся грудьми в тин з довгих кривих во-рин. Це сталося для нього самого настільки несподівано, що, зустрівшись із запитальним Нюриним поглядом, Чонкін зрозумів, що мусить якось пояснити свій вчинок, і пояснив його так:
— Пити хочеться,— сказав він і для переконливості тицьнув себе пальцем у живіт.
— Це можна,— сказала Нюра,— тільки вода в мене тепла.
— Аби яка,— погодився Чонкін.
Нюра покинула сапку в борозні, пішла в хату й одразу повернулася з ківшиком із чорного заліза. Вода й справді була теплою, несмачною, вона пахла дерев'яною діжкою. Чонкін відпив трохи, а решту, нахилившись, вихлюпнув собі на голову.
— Й-ех, добре! — сказав він з перебільшеною бадьорістю.— Так я кажу?
— Ківшик на сучок повісьте,— відповіла Нюра, знову беручись за сапку.
Зустріч з Чонкіним її теж схвилювала, але вона не подала виду і стала працювати, чекаючи, що він піде. А йому йти не хотілося. Він постояв ще, помовчав і задав запитання одразу по суті:
— Сама живете чи з чоловіком?
— А вам нащо знати? — запитала Нюра.
— З інтересу,— відповів Чонкін.
— Сама чи не сама, вас це не обходить.
Ця відповідь задовольнила Чонкіна. Вона означала, що Нюра живе сама, але дівоча гордість не дозволяє їй відповідати прямо на такі запитання.
— Може, допомогти? — запропонував Іван.
— Не треба,— сказала Нюра,— я вже сама.
Але Чонкін уже перекинув через тин гвинтівку і сам проліз поміж воринами. Нюра попервах повідмовлялася задля годиться, та потім віддала Чонкіну свою сапку, а сама принесла з хліва другу. Удвох робити було веселіше. Чонкін працював легко і швидко, відчувалося, що цією справою займається він не вперше. Нюра спочатку пробувала його наздогнати, але, зрозумівши, що ці намагання марні, безнадійно відстала. Коли вони зупинилися для перекуру, вона зауважила йому з цікавістю:
— Самі, видно, сільські.
— Невже помітно? — здивувався Чонкін.
— Як не помітити,— сказала Нюра, ніяково похнюпившись.— У нас тут городяни були, допомагати приїздили. Так часом соромно дивитися. Сапку в руках тримати не вміють. Цікаво, чому їх там у містах вчать?
— Відомо — чому,— здогадався Чонкін.— Сало сільське жерти.
— Ото й воно,— погодилась Нюра. Чонкін поплював на долоні і взявся знову до роботи. Нюра, йдучи слідом, час від часу позирала крадькома на нового свого знайомого. Вона, звичайно, одразу помітила, що й зростом він не дуже-то вдався, і обличчя не з вродливих, але їй при її задавненій самотині і такий підходив. А Чонкін, вона помітила, хлопець кмітливий і меткий, для господарства, одразу видно, годящий. І він подобався їй все більше й більше, і в душі її навіть^ зажевріло щось схоже на надію.
7
Нюра була зовсім самотня. Самотнішої жінки не було в усьому селі, не рахуючи баби Дуні, але в тої життя вже наближалося до кінця, а Нюрі ледве виповнилося двадцять чотири роки. Життя саме в розквіті, але для заміжжя вік, мабуть, і завеликий. Ті, хто моторніший, постаралися вискочити до двадцяти та вже й дітей понароджували (в Нюриної ровесниці Тайки Горшкової взимку п'ятий хлопчик народився). 1 не було б образливо, якби була гірша за інших, так ні. Ні обличчям, ні станом Бог не зобидив, красунею, може, й не була, зате й почварою ніхто не вважав. І що та Нінка Курзова, яка зроду мала гандж — пляму на пів-обличчя, а й та знайшла своє щастя, вийшла заміж за Кольку і зараз ходила на четвертому чи п'ятому місяці.
Не одна Нюра, звичайно, в дівках сиділа, але в інших хоч були чи батьки, чи брати й сестри, чи ще хтось, а в неї — нікого. Були два брати старших — вона їх не пам'ятала. Один у три роки під час пожежі згорів, другий, трохи старший, від сипняка сконав.
Мати Нюрина померла чотири роки тому. До цього два роки скаржилася на поперек — усе її щось ламало та горбило, чи то від простуди, чи то від важкої праці — хтозна. Може, їй полежати треба було, перепочити, та як полежиш, коли бригадир щоранку мало не силоміць на вулицю витягає — треба працювати. І своє господарство теж, велике чи мале, а робота знайдеться. До фельдшера малася б сходити, а він за сім верстов у Долгові. Сім верстов туди та сім назад. А лікування у нього одне: на ніч ноги в гарячій воді попар і під ватяну ковдру. До ранку, мовляв, пройде. Звільнення, якщо температури немає, не доб'єшся. Коли, мовляв, усім звільнення давати, то хто ж працюватиме?
Коли матері зовсім кепсько стало і вона почала криком кричати, батько пішов до голови (тоді ще інший був, не Го-лубєв) коня просити, а той йому каже: "Тобі самому дати не можу, а як буде попутній — будь ласка". Коли попутній трапився, він уже був ні до чого. Цвинтар Красновський був поряд, за городами, і покійницю однесли туди на руках.
Батько Нюрин пожив ще рік в Красному, а потім, якимось побитом отримавши паспорт, подався до міста на заробітки. Працював там різноробочим на будівництві електростанції, далі перейшов до міліції, і односельці, котрі возили прода вати колгоспні овочі, багато разів бачили його на ринку — ходив у формі з револьвером, ганяв спекулянтів. Спершу він Нюрі бодай зрідка писав листи, а потім одружився, в нього народилася дитина, став писати все рідше, а згодом і зовсім перестав, тільки час від часу передавав привіти через знайомих.
З заміжжям у неї нічого не вийшло, можливо, ще й тому, що мала зроду боязкий характер, не могла собою захопити, чи що, і один залицяльник кинув її через те, що була мовчазна, мовляв, ні про що навіть погомоніти; інший добивався від неї, аби згодилася на те, чого хотів, до заміжжя, і образився, що вона йому не вірить; третьому повірила, але він теж покинув — через те, що надто легко погодилася. А женихів і спочатку було негусто, а що далі, то менше їх ставало, танули, як сніг на долоні. Хто одружився, хто пішов в армію і не повернувся, а для тих, які підростали, своїх дівчат вистачало. Так ось і сталося, що Нюра лишилася сама.
Самотність наклала особливий відбиток на її життя. Взяти хоча б її стосунки з худобою. В інших, скажімо, корова — це корова. її годують, доять, вигонять до череди, та й годі. А Нюра за своєю коровою гляділа, чистила її, вибирала зі шкури шпичаки. І розмовляла з нею ласкаво, мов з людиною, і ділилася, як було щось смачне (коли шматочок цукру дасть, коли пиріжок), тому й корова до неї ставилася, ніби людина до людини. Череду в село приженуть, вона від череди одірветься і притьмом додому — скучила, значить. І грається з господинею. То її рогом підштрикне, начебто всерйоз, а насправді легенько, жартома. Але коли помітить, що хтось хоче Нюру образити, то тут уже не до гри, а очі кров'ю наллє, голову опустить і суне на кривдника — побережись!
А кабан Борко — той взагалі бігав за Нюркою, мов собака. Нюра років два тому взяла його в колгоспі маленьким триденним поросятком, маючи намір з часом зарізати. А поросятко трапилося слабеньке, багато хворіло. Нюра його також гляділа, як дитинча. Годувала з соски молоком, клала на живіт грілку, купала в кориті з милом, пов'язувала хустинкою і клала з собою в ліжко. Виходила, а коли він підріс, не зважилась зарізати. Так він і жив у неї замість собаки, худий, брудний, літав подвір'ям, ганяв курей, проводжав Нюру, коли вона йшла на пошту, і зустрічав, коли поверталась. А вже вищання було і радості при її поверненні — на всеньке село.
Навіть кури були в неї не такі, як в інших. Сяде Нюра на ґаночку, а вони вже й тут. Яка на плече вилізе, яка на голову, і сидять, мов на сідалі, не здригнуться. І Нюра не ворушиться, боїться злякати. В селі через це з Нюри багато хто підсміювався, а вона не ображалась, проте думала, коли б трапився їй якийсь чоловік, хай і негарний, і не надто розумний, лише 6 добрий і до неї 6 добре ставився, а вже вона теж не зосталася 6 у боргу, розкрилася 6 перед ним усією душею. І ось зараз поперед неї йшов борозною, змахуючи сапкою, маленького зросту чоловік у військовій формі з червоними вухами, що стирчали з-під пілотки. Хто він, цей чоловік, чого хоче? Може, тільки час згаяти з нудьги, а може, й ні, хто його зна? Одразу не вгадаєш.
Літній день хоч який довгий, а й той наблизився до кінця.