За дверима стояли дві дівчинки.
— Здрастуйте, — сказали вони хором. — Ми з першого класу. Візьміть для Аліси.
Вони простягли мені два однакових гаманці і майнули. В одному гаманці лежали чотири золоті монети, старовинні золоті монети з чиєїсь колекції. У другому — три чайні ложки. Ложки, виявилися, правда, не золотими, а платиновими, але догнати дівчаток я не зміг. Ще один самородок рука невідомого доброзичливця підкинула в поштову скриньку. Потім приходив Льова Званський і намагався упхати мені маленьку шкатулку з алмазами. За ним прийшов один старшокласник і приніс відразу три самородки.
— Я в дитинстві каміння збирав, — сказав він.
Аліса повернулася ввечері. Від дверей вона мовила врочисто:
— Тату, не журися, все владналося. Ми з тобою летимо в експедицію.
— Чому така переміна? — спитав я.
— Тому що я знайшла самородок.
— Де?
Аліса ледве витягла з сумки самородок. На вигляд у ньому було кілограмів шість-сім.
— Я поїхала до Полоскова. До нашого капітана. Він усіх своїх знайомих обдзвонив, коли дізнався, в чому річ. І ще нагодував мене обідом, отож я не голодна.
Тут Аліса побачила розкладені на столі самородки та інші золоті речі, що назбиралися за день у нашому домі.
— Ой-ой-ой! — вигукнула вона. — Наш музей розбагатіє.
— Послухай, злочиннице, — сказав я тоді, — я б тебе ні за що не взяв у експедицію, якби не твої друзі.
— А до чого тут мої друзі?
— Та до того, що вони навряд чи стали б бігати по Москві й шукати золоті речі для дуже поганої людини.
— Не така вже я погана людина, — мовила Аліса без зайвої скромності.
Я насупився, та в цю мить у стіні дзвякнув приймальний пристрій пневматичної пошти. Я відкрив люк і дістав пакет із самородком з Мінералогічного музею. Фрідман виконав свою обіцянку.
— Це від мене, — сказав я.
— От бачиш, — зраділа Аліса. — Отже, ти теж мій друг.
— Виходить, так, — відповів я. — Але попрошу не зазнаватися.
Наступного ранку мені довелося провести Алісу до школи, бо загальна вага золотого запасу в нашій квартирі сягнула вісімнадцяти кілограмів.
Передаючи їй сумку біля входу до школи, я промовив:
— Зовсім забув про покарання.
— Про яке?
— Доведеться тобі в неділю взяти із зоопарку синебарса і піти з ним у Мінералогічний музей.
— Із синебарсом — у музей? Він же дурний.
— Так, він там лякатиме мишей, а ти подивишся, щоб він іще кого-небудь не злякав.
— Домовилися, — сказала Аліса. — Але в експедицію ми все-таки летимо.
— Летимо.
Розділ 2
СОРОК ТРИ ЗАЙЦІ
Останні два тижні перед відльотом минули в поспіху, хвилюваннях і не завжди необхідній біганині. Аліси я майже не бачив.
По-перше, треба було приготувати, перевірити, перевезти і розмістити в "Пегасі" клітки, пастки, ультразвукові приманки, капкани, сіті, силові установки і ще тисячу речей, які потрібні для ловіння звірів. По-друге, треба було запастися ліками, харчами, фільмами, чистою плівкою, апаратами, диктофонами, софітами, мікроскопами, гербарними папками, записниками, гумовими чобітьми, лічильно-обчислювальними машинами, парасольками від сонця і дощу, лимонадом, плащами, панамами, сухим морозивом, автольотами і ще мільйоном речей, які можуть знадобитися, а можуть і не знадобитися в експедиції. По-третє, раз ми вже дорогою опускатимемося на наукових базах, станціях і різних планетах, треба взяти з собою вантажі й посилки: апельсини для астрономів на Марсі, оселедці в банках для розвідників Малого Арктура, вишневий сік, туш і гумовий клей для археологів у системі 2-БЦ, парчеві халати й електрокардіографи для жителів планети Фікс, гарнітур горіхового дерева, який виграв житель планети Самора у вікторині "Чи знаєте ви Сонячну систему?", айвове варення (вітамінізоване) для ліценіанців і ще безліч подарунків і посилок, що їх нам приносили до останньої хвилини бабусі, дідусі, брати, сестри, батьки, матері, діти й онуки тих людей та інопланетників, з якими нам доведеться побачитись. Урешті-решт наш "Пегас" став схожий на ноїв ковчег, на плавучий ярмарок, на магазин "Універсам" і навіть на склад торговельної бази. Я схуд за два тижні на шість кілограмів, а капітан "Пегаса", відомий космонавт Полосков, постарів на шість років.
Оскільки "Пегас" — невелике судно, то й екіпаж на ньому маленький. На Землі та інших планетах командую експедицією я, професор Селезньов із Московського зоопарку. Те, що я професор, зовсім не означає, що я вже старий, сивий і поважний чоловік. Так сталося, що я змалку люблю всяких тварин і ніколи не міняв їх на каміння, марки, радіоприймачі та інші цікаві речі. Коли мені минуло десять років, я прийшов у гурток юннатів у зоопарку, потім закінчив школу і пішов в університет учитися на біолога. А поки вчився, й далі кожен вільний день проводив у зоопарку та біологічних лабораторіях. Коли я закінчив університет, то знав про тварин стільки, що зміг написати про них свою першу книжку. Тоді ще не було швидкісних кораблів, які літають у будь-який кінець Галактики, і тому було мало космічних зоологів. Я став одним із перших. Відтоді минуло двадцять років, і космічних зоологів стало дуже багато. Та я виявився одним із перших. Я облетів безліч планет і зірок і непомітно для себе самого став професором.
Коли "Пегас" відривається від земної тверді, то господарем на ньому і головним начальником над усіма нами стає Геннадій Полосков, відомий космонавт і командир корабля. Ми з ним зустрічалися й раніше, на далеких планетах і наукових базах. Він часто буває у нас дома й особливо дружить з Алісою. Полосков зовсім не схожий на відважного космонавта, і коли він скидає форму капітана-зорельотчика, то стає схожим на вихователя в дитячому садку або бібліотекаря. Полосков невисокий на зріст, білявенький, мовчазний і дуже делікатний. Та коли він сидить у своєму кріслі на містку космічного корабля, він міняється — і голос стає іншим, і навіть обличчя набуває твердості й рішучості. Полосков ніколи не втрачає самовладання, і його вельми поважають у космофлоті. Мені ледве вдалося умовити його полетіти капітаном на "Пегасі", бо Джек О'Коннол пропонував йому прийняти новий пасажирський лайнер на лінії Земля — Фікс. І якби не Аліса, ніколи б мені Полоскова не вмовити. Третій член екіпажу "Пегаса" механік Зелений. Це високий на зріст чоловік, з пишною рудою бородою. Він хороший механік і разів п'ять літав із Полосковим на інших кораблях. Найбільше для нього задоволення — копирсатися у двигуні й що-небудь лагодити в машинному відділенні. Це загалом чудова якість, та іноді Зелений захоплюється, і тоді якась дуже важлива машина або прилад виявляються розібраними саме в той момент, коли вони дуже потрібні. І ще Зелений — великий песиміст. Він думає, що "це" добром не кінчиться. Що "це"? Та все. Наприклад, він бороду запустив, бо прочитав у якійсь старовинній книзі, що один купець порізався бритвою і помер від зараження крові. Хоч тепер на всій Землі не знайти такої бритви, щоб порізатися і всі чоловіки змащують уранці обличчя пастою, замість того щоб голитися, він про всяк випадок запустив бороду. Коли ми потрапляємо на невідому планету, він одразу радить нам летіти звідси, бо звірів тут усе одно нема, а якщо є, то такі, що зоопарку не потрібні, а якщо потрібні, то нам усе одно їх не довезти до Землі, і так далі. Але ми всі звикли до Зеленого і на його бурчання не зважаємо. А він на нас не ображається.
Четвертим членом нашого екіпажу, якщо не рахувати кухонного робота, який вічно ламається, і всюдиходів-автоматів, була Аліса. Вона, як відомо, моя донька, закінчила другий клас, з нею завжди що-небудь трапляється, але всі її пригоди поки що кінчалися щасливо. Аліса корисна в експедиції людина — вона вміє доглядати за звірами і майже нічого не боїться.
Вночі перед відльотом я спав погано: мені здавалося, що хтось ходить по дому і грюкає дверима. Коли я встав, Аліса була вже одягнена, ніби й не лягала спати. Ми спустилися до автольота. Речей у нас не було, якщо не рахувати моєї чорної теки й Алісиної сумки через плече, до якої були прив'язані ласти і гарпун для підводного полювання.
Ранок був холодний і свіжий. Метеорологи обіцяли дати дощ після обіду, але, як завжди, трохи помилились, і їхній дощ вилився ще вночі. На вулицях було порожньо, ми попрощалися з нашими рідними і обіцяли писати листи з усіх планет.
Автоліт неквапливо піднявся над вулицею і легко полетів на захід, до космодрому. Я передав керування Алісі, а сам витяг довгі списки, тисячу разів виправлені й перекреслені, і заходився їх вивчати, бо капітан Полосков поклявся мені, що, коли не викинути принаймні три тонни вантажу, ми ніколи не зможемо відірватися від Землі.
Я не помітив, як ми долетіли до космодрому. Аліса була зосереджена і нібито про щось не переставала думати. Вона так замислилася, що опустила автоліт біля чужого корабля, який вантажив поросят на Венеру.
Побачивши машину, що опускається з неба, поросята розсипались урізнобіч, приставлені до них роботи кинулися їх ловити, а начальник вантаження вилаяв мене за те, що я доручаю посадку маленькій дитині.
— Вона не така маленька, — відповів я начальникові. — Вона другий клас закінчила.
— Тим паче соромно, — сказав начальник, притискаючи до грудей щойно спіймане порося. — Ми їх тепер до вечора не зберемо!
Я докірливо глянув на Алісу, взяв кермо і перегнав машину до білого "Пегаса".
"Пегас" у дні своєї корабельної молодості був швидкісним поштовим судном. Потім, коли з'явилися кораблі швидші й місткіші, "Пегас" переробили для експедицій. У ньому були просторі трюми, і він уже послужив і геологам, і археологам, а тепер пригодився й зоопарку. Полосков чекав нас, і не встигли ми привітатися, як він спитав:
— Придумали, куди три тонни діти?
— Дещо придумав, — мовив я.
— Розповідай!
Цієї миті до нас підійшла скромна бабуся в синій шалі й запитала:
— Ви не візьмете з собою маленької посилочки моєму синові на Альдебаран?
— Ну от, — махнув рукою Полосков, — цього ще бракувало!
— Зовсім малесеньку, — сказала бабуся. — Грамів на двісті, не більше. Ви уявляєте, як йому буде не одержати ніякого подарунка до дня народження?
Ми не уявляли.
— А що в посилці? — запитав делікатний Полосков, здаючись на милість переможниці.
— Нічого такого. Тортик. Коля так любить тортики! І стереоплівочка, на якій зображено, як його синок, а мій онучок учиться ходити.
— Несіть, — мовив понуро Полосков.
Я подивився, де Аліса.