Вони хочуть, щоб ти відчував себе не чоловіком, мабуть, тільки так вони відчувають себе чоловіками, не знаю. Я ходив по Нью-Йорку з Гаррієтиною телеграмою в кишені, наче то була атомна бомба і вони вбили б мене, якби знайшли ЇЇ. Розумієш, такі люди не зовсім нормальні. Але, слава богу, Гаррієта жила тут, і цей факт доводив, що світ набагато ширший за той, в якому вони змушували жити мене, і я повинен був повернутися сюди, де люди заклопотані собою, своїм приват— ним життям, і їм ніколи втручатися в моє життя, нівечити його.— Я дивлюся на Відаля. Від світла в кімнаті ніч надворі здається темно-синьою з золотом, великий прожектор на Ейфелевій вежі крутиться в небі.— Отакі справи в Америці, принаймні для мене.
Мені там завжди здається, що я існую не насправді, а тільки в чиїйсь, і то в брудній, уяві. Не знаю, чи ти це розумієш, але я розумію й не хочу, щоб усього цього зазнала Гаррієта і щоб там виростав Поль.
— Гаразд,— нарешті каже він,— кінець кінцем тебе ніхто не примушує залишатися в Америці назавжди, правда? Ти співати— меш в якомусь пристойному клубі, якого, мабуть, не відкриють без тебе, можливо, тобі запропонують зніматися в кіно, і буде просто нерозумно відмовитись. Ти одержиш багато грошей.
А потім одного чудового дня ти пригадаєш, що на світі є авіаційні й пароплавні компанії, що, хоч як це дивно, ще й досі існує Франція.
Відаль був прихильником де Голля, поки той не прийшов до влади. Але політичне піднесення де Голля й деголлівський режим викликали в нього велике занепокоєння. "Моп general' в цьому не винен,— інколи з сумом каже він.— Винна історія. Гадаю, історія завжди пред'являє цивілізації рахунок тоді, коли та зовсім не готова платити".
Він устає й виходить на балкон, немов бажає переконатися.
що Париж таки існує. Магалія співає "Що, не було дощу?".
Я виходжу теж і стаю поруч з ним.
— Ти чудовий хлопець, Чіко,— каже він. Я посміхаюсь,— Ти віриш у кохання. Ти ще не знаєш, де кохання безсиле, але,— він усміхається,— кохання навчить тебе й цього.
Після обіду ми йдемо в дискотеку 2 на лівому березі, де беруть скажені ціни тільки тому, що туди якось уночі заблукав Марлон 1 — Мій генерал {франц.}.
2 — Зібрання грампластинок.
Брандо. Зовсім випадково, запевняє Відаль. "Ти уявляєш, скільки людей у Парижі розбагатіє, не кажучи про тих, хто, к лихій матері, піде в старці, якщо Марлон Брандо заблукає сюди знов!" Сьогодні він, видно, не заблукав, але дискотека однаково пере— повнена дивними, безликими людьми, яких уночі повно в будь— якому великому місті; вони завжди приходять, спізнюючись на кілька годин, днів чи десятиліть, у ті місця, де колись відбулася значна подія, почалася нова течія в мистецтві чи збиралися відомі люди. Тут в американські юнаки, всі з бородами, щоб хоч чим— небудь бути схожими на Хемінгуея; є й американські дівчата, що залицяються до французів та екзистенціалізму, чекаючи, поки американські юнаки поголять свої бороди, є французькі худож— ники — гарячі прихильники революції в мистецтві, що закінчила— ся тридцять років тому; є й нахабні, розбещені молоді американ— ські arrivistes ', що пролізли в мистецтво лестощами, підлабуз— ництвом і тепер створюють картини такі самі пусті й нудні, як і самі. Побачиш тут хлопців і інших національностей, що мало чим відрізняються від звідників,— колись їм випало пройтися по сцені чи похизуватися перед кінокамерою. Є й дівчата, їхні кон— курентки, обличчя яких деколи можна побачити на рекламах,— за вечір хоч одна з них, а вчинить істерику.
Як завжди в кутку, як завжди оточена усміхненими молодика— ми, сидить п'яна блондинка, колишня коханка відомого, тепер уже покійного художника. Вона мас деякий вплив у світі мистец— тва, тому рідко коли платить сама за випивку й за коханців.
Старенький француз, колись відомий режисер, грає з касиркою в quatre ceut vingt-et-en 2. Він привітно киває головою мені й Віда— леві, але до нас не підходить, і я його за це поважаю. Нам з Відалем, певно, випало сьогодні зіграти вакантну роль Брандо:
наш прихід якоюсь мірою виправдує високі ціни, і всі нетерпляче чогось чекають. Приємно спостерігати за обличчям офіціанта, коли він підбігає до нас — усміхнений, поштивий, люб'язний, і не того, що ми вшанували його своєю присутністю, а того, що завдя— ки нам він віднайшов свою якість; шляхетність, ніби каже він, тяжіє до шляхетності. Ми замовляємо два віскі з содовою. Я знаю, чому Відаль іноді сюди заходить. Він самотній. Мабуть, він уже й не має надії знову покохати одну жінку, тому розважається з багатьма.
Це дискотека, і джаз реве зі стін, а повсюди недбало розкидані пластинки. Кілька з них мої, і незабаром хтось, без сумніву, поставить одну з пісень, які я співав у фільмі.
— Я гадав,— каже Відаль, хитро посміхаючись,— що твоє прощання з Парижем було б неповним без невеличкої демонстра— ції того, яка небезпечна слава. Може, це підготує тебе до Амери— ки, де, як я чув, публіка ще кровожерніша, ніж у нас.
1 — Кар'єристи (франц.).
2 —Чотириста двадцять одно (франц.} — картярська гра.
Я бачу, що одна з вільних натурниць збирається підійти до нас і попросити автограф; вона гарненька,— тобто має всі жіночі принади, підкреслені останньою модою,— і думає, що ми запро— симо її випити. Якщо цей номер удасться, один з її друзів чи одна з подруг примудряться підійти до нас, щоб попросити сірни— ка, чи олівця, чи губну помаду, й буде дуже незручно не запро— сити їх. Під кінець вечора навколо нас збереться чималий натовп.
Я не знаю, чого я чекав від слави, але, гадаю, мені ніколи не спадало на думку, що бути дуже відомим так само небезпечно, як і бути зовсім невідомим.
— Ну, коли вже так, то хоч відбудемо це якомога швидше,— кажу я.— Інколи я жалкую, що ви мене так любите.
Відаль сміється.
— Сьогодні тут є дуже цікаві люди. Поглянь лишень!
В другому кінці зали сидить група американських студентів— негрів, які, мабуть, уперше в Парижі. Вони дивляться на нас.
їх четверо, два хлопці і дві дівчини, кожному років двадцять.
Один з хлопців із золотисто-каштановими кучерями — кольору засмаженого курчати — весело тримає в руках гітару. Побачивши, що ми їх помітили, вони усміхаються й махають нам руками, неначе я належу до них, та воно так і є. Виявляється, отой золо— тисто-каштановий — мім. Він підіймає гітару, опускає плечі, і його сумно обличчя дивно нагадує умирущого Чіко. Він брепькас основну мелодію до фільму, і я сміюсь, і всі за столом сміються.
Ніби все те відбувається в нас удома й ми несподівано зустрі— лися в неділю вранці дорогою до церкви, чи в більярдну, чи в перукарню.
Вони викликали в дискотеці сенсацію й дуже скоро затьмарили всіх інших хлопців і дівчат. Ще кілька хвилин тому їхній стіл нікого не цікавив, а тепер він прикував загальну увагу; відразу за ними усміхатися й кивати головою в наш бік почали всі при— сутні.
— Ого! — вигукує Відаль.— Та в нього це виходить ще краще.
ніж у тебе, може, я зроблю з нього зірку.
— Будь ласка, роби, що хочеш, я своє вже одержав!
Але я помічаю, що він не зводить очей з однієї дівчини, струн— кої, темної, збудженої. З деяких ледь помітних деталей можна було здогадатися, що інші дуже її поважають. Тепер за їхнім столом відбувається військова рада; всі ждуть, що вони вирішать.
А дівчина слухає, насуплює брови, сміється; вираз її обличчя весь час міняється, наче по ньому перебігають сонячні зайчики.
І ось порухом руки, схожим на той, яким вона колись годувала зерном курчат, вона підхоплює з підлоги торбинку з довгими шнурками — таку можна побачити тепер у багатьох жінок. Дів— чина недбало тримає торбинку так, що вона погойдується над самою підлогою, і простує до нашого столу. У неї рівна, проста хода, зовсім не схожа па оте штучне похитування стегнами, що
ним більшість жінок намагається привернути до себе увагу. Вона невисока, але міцна й повненька.
Коли дівчина підходить до нашого столу, ми з Відалем устаємо, і це на мить її бентежить. Давно вже я не бачив такої приваб— ливої дівчини.
А всі, звичайно, спостерігають за нами. Ситуація справді трохи кумедна. Поставили пластинку з мартінікською баладою, яку сумно співає Чіко; мій голос лунає зі стін, а дівчина дивиться то на Відаля, то на мене й сміється.
— Ви, мабуть, самі розумієте,— каже вона,— що ми не зби— раємося так просто вас відпустити. Ми в Парижі всього кілька днів, і не сподівалися вас зустріти, бо в усіх газетах тільки й мови, що ви повертаєтесь додому.
— Так, — кажу я, — післязавтра я їду.
— Ох, тоді нам справді пощастило.— Вона усміхнулася, і я враз пригадав давно ^aбyтy хлопчачу усмішку негритянських дів— чат.— Але спершу дозвольте познайомитись. Мене звати Ада Холмс.
Ми тиснемо одне одному руки.
— Це мосьє Відаль, режисер нашого фільму.
— Дуже рада познайомитися з вами, сер.
— Може, ви приєднаєтесь до нас? Сідайте, прошу.— І Відаль підсуває їй стільця.
Але дівчина насуплюється.
— Я мушу повертатися до своїх друзів.— Вона дивиться на мене.— Я прийшла тільки сказати від свого імені і від імені дру— зів, що в нас є ваші пластинки й ми бачили ваш фільм, який для нас означає дуже багато.— І сміється здавленим сміхом, в якому чомусь відчуваються сльози.— Означає дуже й дуже багато, важко навіть сказати, скільки. І ми хотіли б, щоб ви дозволили нам почастувати вас, вас і вашого режисера, мосьє Відаля.— Вона дивиться на Відаля.— Ми були б дуже щасливі.
— Це ми щасливі,— швидко відказує Відаль.— І дуже вдячні.
Ми страшенно набридли один одному, а тут, слава богу, така нагода.
Ми всі троє сміємося і рушаємо через залу.
Троє за тим столом підводяться, і Ада знайомить нас. Другу дівчину, вищу й білявішу за Аду, звати Рут. Один з хлопців зветься Таллі — скорочене від Тальяферо, а золотисто-каштано— вий — Піт.
— Друже, — звертається він до мене, — ви схвилювали мою душу, зняли в ній цілу бурю.
— Зняли бурю в душах багатьох,— багатозначно додає Таллі.
І вони з Рут сміються. Відаль не знає, але я знаю, що Таллі мав на увазі передусім білих.
Вони студенти різних коледжів, родом з Нового Орлеана, Телахассі та Північної Кароліни, а познайомилися на пароплаві.
В Європі провели все літо, були в Італії та Іспанії, а недавно приїхали в Париж.
— Ми збирались приїхати сюди раніше,— каже Ада,— але нам нізвідки не хотілося виїздити.