Ми такі безпорадні, що єдиний наш рятунок – лякати людей, прикидаючись дуже лютими та грізними й пишучи на піску: "Стережіться Колесунів!" Досі нам щастило лякати всіх, та тепер, як ти викрив наше безсилля, вороги нападуть на нас і зроблять убогими й нещасними.
– Ні, ні! – вигукнула Дороті, якій стало шкода цього раптом такого пригніченого Колесуна. – Тік-Так не викаже вашої таємниці, і ми з Біліною теж.
Тільки пообіцяй, шо ти більше не лякатимеш дітей, коли вони підійдуть до тебе.
– Не буду! Справді не буду! – пообіцяв Колесун, переставши плакати й трохи звеселившись. – Розумієте, я насправді не лихий, ми тільки мусимо прикидатися грізними, щоб інші не нападали на нас.
– Не зов-сім воно так, – озвався Тік-Так, що вже рушив до стежки, яка вела через ліс, але не відпускав свого бранця, що повільно котився поруч нього. – Ти і твій на-род дуже ка-пос-ні й любите тур-бу-вати тих, котрі бо-яться вас. І ви часто бува-єте на-хабні й свар-ливі. Та як ви спро-бує-те випра-вити ці вади, я ні-кому не скажу, які ви без-по-радні.
– Звичайно, я спробую! – палко вигукнув Колесун. – І дякую вам, пане Тік-Так, за вашу доброту.
– Я тільки ма-шина, – відказав Тік-Так. – Я не можу бути доб-рим, як не можу шко-ду-вати чи радіти. Я можу ро-бити тільки те, на що на-кру-чений.
– А вас накручено на те, щоб зберегти мою таємницю? – неспокійно поцікавився Колесун.
– Так, якщо ти по-во-ди-ти-мешся добре. Але ска-жи мені: хто тепер пра-вить країною Ев? – спитав Механічний Чоловік.
– Правителя у нас нема, – відповів Колесун, – бо всі члени королівської родини в полоні у Номського Короля. Але Принцеса Нуднуватта, небога покійного Короля Евольдо, мешкає в королівському палаці й бере стільки грошей із королівської скарбниці, скільки встигає витратити. Розумієте, Принцеса Нуднуватта, власне, не правителька, бо вона не править; але на сьогодні вона ніби найближча заміна правителя.
– Я її не пам'-я-таю, – сказав Тік-Так. – Яка вона з себе?
– Цього я не можу сказати, – відповів Колесун, – хоча й бачив її разів із двадцять. Бо Принцеса Нуднуватта щоразу, коли я бачу її, інакша, і піддані впізнають її тільки по рубіновому ключі, який вона завжди носить на ланцюжку, причепленому до лівого зап'ястка. Побачивши ключ, ми знаємо, що перед нами Принцеса.
– Дивно, – зчудовано сказала Дороті. – Ти хочеш сказати, що стільки різних принцес – то одна й та сама людина?
– Не зовсім, – відповів Колесун. – Звичайно, Принцеса є тільки одна; але вона з'являється перед нами в багатьох подобах, і всі вони більш-менш гарні.
– Вона, певно, чарівниця! – вигукнула дівчинка.
– Навряд, – заперечив Колесун. – Проте якась таємниця з цим таки пов'язана. Вона дуже марнолюбна й сидить майже весь час у кімнаті, поспіль обвішаній дзеркалами, так що може милуватися собою, куди б не глянула.
На ці слова ніхто не відповів, бо вони саме вийшли з лісу й задивилися на те, що відкрилось перед ними: розкішна долина, вкрита садами й зеленими ланами, ніби розкиданими по ній чепурненькими оселями, і широкими рівними шляхами, що вели в усі боки.
Посеред цієї розкішної долини, десь так за милю від того місця, де стояли наші друзі, височіли гострі шпилі королівського палацу, що яскраво виблискували на тлі небесної блакиті. Довкола палацу стелились чарівні квітники, пишались трояндові та інші кущі. Видно було кілька іскристих водограїв, гарні доріжки з рядами мармурових статуй побіч них.
Усього цього Дороті, звичайно, не могла розгледіти, поки не підійшли ближче до палацу. І коли вони, проминувши квітники, підступили до великих парадних дверей оселі самого Короля, вона все ще роздивлялася красу довкола. Двері були замкнені, і це їх засмутило. До дверей була прибита табличка:
ГОСПОДАРЯ НЕМАЄ.
ПРОСИМО СТУКАТИ В ТРЕТІ ДВЕРІ ЛІВОГО КРИЛА
– А тепер по-кажи нам, де те ліве кри-ло, – наказав Тік-Так своєму бранцеві.
– Прошу, – відповів той, – це отам за рогом, праворуч.
– Хіба може ліве крило бути праворуч? – спитала Дороті, яка подумала, що Колесун дурить їх.
– Це Принцеса Нуднуватта так наказала: називати праве крило лівим, щоб віднадити набридливих гостей.
Бранець провів їх до того крила, і Механічний Чоловік, якому Колесун уже не був потрібен, відпустив його. Колесун зразу швидко покотився геть і скоро зник з очей.
А Тік-Так відрахував треті двері й гучно постукав у них. Їм відчинила невеличка дівчина в чепчику, прикрашеному барвистими стьожками. Вона шанобливо вклонилась і спитала:
– Чого ви хочете, люди добрі?
– Ви Принцеса Нуднуватта? – спитала Дороті.
– Ні, панночко, я її служниця, – відказала дівчина.
– А можна побачити Принцесу?
– Я доповім їй, що ви прийшли, панночко, і попрошу для вас аудієнції, – відповіла служниця. – Заходьте, будь ласка, й посидьте у вітальні.
Дороті ввійшла, а за нею Механічний Чоловік. Та коли Руда Курка спробувала ввійти за ними, служниця гукнула: "Киш!" – і махнула фартушком на Біліну.
– Сама киш! – відповіла Курка, сердито відсахнувшись і настовбурчивши пір'я. – Ти що, не вмієш поводитись як годиться?
– О, ти вмієш говорити? – здивувалася служниця.
– А ти що, не чуєш? – відрубала Біліна. – Опусти той твій фартух та відступи геть із дверей, щоб я могла ввійти разом із моїми друзями!
– Принцесі це не сподобається, – нерішуче промовила служниця.
– А мені дарма, сподобається їй чи ні, – відказала Біліна і, гучно залопотівши крильми, злетіла прямо до обличчя служниці. Дівчина пригнулась, і курка безпечно долетіла до Дороті.
– Ну, гаразд, – зітхнула дівчина. – Коли ви матимете халепу через оцю вперту Курку, не винуватьте мене. Дратувати Принцесу Нуднуватту не зовсім безпечно.
– Скажіть їй, будь ласка, що ми чекаємо, – з гідністю промовила Дороті. – Біліна моя подруга, вона всюди зі мною.
Без зайвих слів служниця завела їх до розкішно обставленої вітальні, освітленої притіненим райдужним світлом, що падало крізь вікна з кольорового скла.
– Посидьте тут, – сказала вона. – Як вас звуть, кого я маю представити Принцесі?
– Я – Дороті Гейл із Канзасу, – відповіла дівчинка, – а цей добродій – машина на ім'я Тік-Так, а Руда Курка – моя подруга Біліна.
Маленька служниця вклонилась і вийшла. Щоб дістатися до покоїв своєї господині, вона мусила пройти кількома коридорами й піднятися двома мармуровими сходами.
Покій Принцеси Нуднуватти був обвішаний великими дзеркалами, що сягали від підлоги до стелі; стеля теж була дзеркальна, а підлога – зроблена з полірованого срібла, що відбивало будь-який предмет на ньому. Тому, коли Нуднуватта сиділа в кріслі й грала на мандоліні ніжні мелодії, постать її сотні разів відбивалась у стінах, стелі та підлозі, і хоч би куди вельможна дама повернула голову, вона могла бачити власні риси й милуватися ними.
Вона любила це робити і, коли ввійшла служниця, саме казала собі:
– Ця голова з рудуватими кучерями досить симпатична. Треба носити її частіше, ніж останнім часом, хоч вона, може, й не найкраща в моїй колекції.
– До вас гості, Ваша високосте, – доповіла служниця, низько вклонившись.
– А хто це? – спитала Нуднуватта, позіхнувши.
– Дороті Гейл із Канзасу, пан Тік-Так і Біліна, – відповіла служниця.
– Які чудні імена! – промимрила Принцеса, вже трошечки зацікавлена. – А які вони з себе? Дороті Гейл із Канзасу гарненька?
– Можна сказати, що так, – відповіла служниця.
– А пан Тік-Так привабливий? – запитала принцеса.
– Цього я не можу сказати, ваша високосте. Але він дуже блискучий. То ваша високість приймуть їх?
– Та, мабуть, прийму, Нандо. Але мені вже набридло милуватися цією головою; коли моя гостя має претензії на вроду, то я мушу подбати, щоб вона не перевершила мене. Тому я піду до гардеробної й поміняю голову на сімнадцятий номер. Помоєму, це найкраща моя голова. Правда ж?
– Так, ваша голова номер сімнадцять надзвичайно вродлива, – відповіла Нанда, ще раз уклонившись.
Принцеса знову позіхнула. Потім сказала:
– Допоможи мені встати.
Служниця допомогла їй підвестись, хоча Нуднуватта була сильніша; а потім Принцеса повільно пішла по срібній підлозі до гардеробної, за кожним кроком важко спираючись Нанді на руку.
А тепер слід пояснити вам, що принцеса Нуднуватта мала тридцять голів – по одній на кожен день місяця. Але носити вона, звичайно, могла одночасно тільки одну, бо мала тільки одну шию. Ці голови вона тримала у так званій "гардеробній" – чудовій кімнаті, що знаходилась якраз між Нуднуваттиною спочивальнею і дзеркальною вітальнею. Кожна голова лежала в окремій шафці, оббитій ізсередини оксамитом. Шафки стояли вряд попід стінами гардеробної й мали розкішно різьблені дверцята із золотими номерами ззовні й обрамленим самоцвітами дзеркалом усередині.
Коли Принцеса вставала вранці зі свого кришталевого ліжка, вона йшла до гардеробної, відчиняла котрусь із оббитих оксамитом шафок і брала із золотої полиці голову, що лежала там. Потім за допомогою дзеркала на внутрішньому боці дверцят насаджувала голову на шию – рівненько й акуратно, як годиться, – і кликала покоївок, щоб одягли її на день. Вона завжди носила просте біле вбрання, що пасувало до всіх голів. Бо Принцеса, маючи змогу будь-коли, аби тільки вона захотіла, змінити обличчя, не потребувала часто міняти вбрання, як роблять це інші дами, маючи одне й те саме лице.
Звичайно, тридцять голів були дуже різні, жодна не скидалась на іншу, але всі були надзвичайно вродливі. Там були голови із золотим волоссям, каштановим, рудим і чорним, але жодної – сивої.
Ті голови мали очі блакитні, сірі, світло-карі, темно-карі, чорні, але червоних очей не було, і всі були блискучі й привабливі. Носи були грецькі, римські, кирпаті, з горбинкою – всіх типів; губи добірної повноти й форми, а коли голова всміхалась – вони відкривали зуби-перлини. Ямочки були на щоках і підборіддях, де вони найпринадніші, а одна чи дві голови мали на обличчях трошечки ластовиння – для більшого контрасту з чудовим кольором шкіри.
Всі ті оксамитові шафки, що містили такі скарби, відмикались одним ключем – чудернацьким, вирізьбленим із суцільного криваво-червоного рубіна, і цей ключ був прикріплений до тонкого, але міцного ланцюжка, якого принцеса носила на лівому зап'ястку.
Коли Нанда довела Нуднуватту до шафки номер сімнадцять, Принцеса відімкнула дверцята рубіновим ключем і, віддавши служниці в руки голову номер дев'ять, яку носила того дня, зняла з полиці голову номер сімнадцять і насадила її на шию.
Голова мала чорні кучері, темні очі й гарний перламутрово-білий колір обличчя, і Нуднуватта знала, що буває надзвичайно вродлива, коли носить саме цю голову.
З головою номер сімнадцять був тільки один клопіт: вдача, пов'язана з нею (та вдача ховалася десь під лискучим чорним волоссям), була палка, різка, надзвичайно пихата й часто спонукала Принцесу робити негарні вчинки, за якими вона шкодувала, коли носила інші голови.