Виходили разом і падали, де їм заманеться, не дуже турбуючись, що випадкові свідки потім шепотітимуться:
— Знову бачили Улохіо й Брінгу… в гайку…
— Як осел і ослиця…
Але Пенайо невдовзі остогидла ця бридка сорокарічна жінка, і він перестав її помічати. Тоді Брінга перекинулася на молодих пеонів. Вона наказувала наглядачам приводити їх до неї додому і дарунками та погрозами змушувала покривати себе під самісіньким носом у чоловіка і, напевне, з його мовчазної згоди. Декотрі охоче задовольняли старечі забаганки інженерової дружини, охопленої хворобливою хіттю. А тих, хто відмовлявся, виганяли з роботи. Вибір був справді жахливий: або прищава Брінга, або голод і переслідування.
Пеони нагородили Брінгу й другою кличкою: Ласа Корова.
— Ряба корова… бридка корова… ласа корова! — чулося скрізь.
Ще чотири рази пропливали вниз по річці вогні святого Хуана.
Солано Рохас був тепер стрункий і гарний юнак. Одного дня Анаклето Пакурі приніс йому страшну звістку.
— Тепер вона хоче, щоб покрив її ти.
— Хто? — спитав Солано аби щось спитати. Він чудово знав, про кого йдеться. Його невинне двадцятирічне тіло аж пересмикнулося від огиди.
— Та хто ж іще. Ряба Корова, — мовив Анаклето і зробив сороміцький жест. — Скоро вона покличе тебе. Сьогодні вночі я спав із нею. Ну й дика ж баба, дарма що інженерова жінка. Дала мені десять песо. Ось глянь, — і він витяг із кишені штанів нову банкноту, на якій було зображено лобатого чоловіка.
— Продаєшся, Анаклето! — Солано вихопив у нього банкноту, люто плюнув на неї жовтою від тютюну слиною. Потім жбурнув її на землю, притоптав ногою, наче мертву гадюку, і загріб землею.
— Піду в Кандеá до знахарки, хай подивиться, чи не підчепив я заразу, — похмуро мовив Анаклето. — А ти, Солано, стережися. Я тебе попередив.
Але несподівана подія врятувала юнака від зазіхань Ласої Корови.
Наступного дня після зустрічі Солано з Анаклето урядового комісара знайшли мертвого в його домі з ножем у спині. Це було загадкове, просто-таки неймовірне вбивство. Не залишилося ніякого сліду. Дім чорного пса був неприступний, і про мулата казали, що він спить із розплющеним оком, не відриваючи погляду від парабелума. Скидалося на те, що порішила його якась жінка — можливо, дружина Форкеля. Бачили, як вона ходила поблизу Білого Дому, а потім розмовляла з мулатом через колючий дріт. А може, вбив його сам Форкель. Та хай там як, а лютий пес Симона Бонаві був убитий. Туди йому й дорога. Нарешті люди могли полегшено зітхнути. Старі молилися, жінки плакали з радощів.
Симон Бонаві прислав іншого управителя, а з ним ще кілька нових людей. Він улаштував загальну "чистку" й повиганяв тих, хто був у нього на службі найдовше.
— Треба влити свіжої крові — це пожвавлює комерцію, — мовив він, вдихаючи, як завжди, "запах грошей".
Макса Форкеля теж звільнили. Симон Бонаві дав новому управителю чіткі вказівки щодо інженера-німця.
— Він безхарактерний, не вміє тримати в покорі людей, одержує надто високу платню. І живе з тією бридкою аморальною жінкою. Більше він нам не потрібен. Женіть його без церемоній.
І Форкель подався з дружиною геть, навантажений валізами, мов носій. Обоє простували пішки по насипу. Ласа Корова здавалася, нарешті, приборканою. Її годі було впізнати. На диво сумирна, вона йшла поруч із чоловіком як слухняна й вірна дружина. На ній була простенька сукня з квітчастого перкалю, а не крикливий костюм амазонки, в якому звикли її завжди бачити. В руці тримала чорну валізу, ледь перегнувшись під її вагою. Здавалася водночас і постарілою, і ніби молодшою. Широкі криси злинялого солом'яного сомбреро затінювали й трохи пом'якшували грубі риси її бридкого обличчя, що світилося якимось загадковим виразом, схожим на посмішку втіхи або впокорення, і навіть мало в собі щось благородне. Лише раз вона обернулась і поглянула назад, наче прощаючись зі своїм колишнім життям.
Якийсь старий пеон, що стояв на насипу, прошепотів на вухо іншому:
— Це Ласа Корова розрахувалася з Улохіо Пенайо. Не хто інший, як вона.
— Що правда — то правда. Бач, якою смирною прикидається. Та кого вона цим одурить?
— Понесла у валізці мулатову душу.
— Вогонь, а не баба. Хоч наприкінці зробила щось добре.
Та, здавалося, говорять вони про людину, яка вже померла, бо саме в цю мить знялася курява, і чорна валізка та квітчаста сукня назавжди зникли з їхніх очей.
Деякий час колишній комісаріат над вапняковим урвищем стояв порожній. Ходили чутки, ніби ночами там стогне грішна душа Еулохіо Пенайо. Потім у тому домі оселилася родина механіка-німця з маленькою дочкою.
Однієї ночі, коли карпінчеро принесли до них у дім свого роздертого ягуаром товариша, дівчинка таємниче зникла. То була ніч святого Хуана, коли по річці пливуть вогні.
Збожеволівши від горя, мати побачила, як труп карпінчеро обернувся на велетенського мулата і став плакати, реготати й ходити, стукаючись об стіни. Вона запевняла, що то він украв її дівчинку. Але все те їй, звичайно, привиділось. Коли збіглися люди, карпінчеро лежав там, це його й поклали, на веранді будинку. На мертвому обличчі мерехтіли червоні відблиски вогнів із річки.
Ще чотири рази пропливали вниз по Тебікуарі вогні із Сан-Хуана-де-Борха.
На цукроварні трохи полегшало. Наступник Еулохіо Пенайо куди охочіше порпався в паперах, ніж махав канчуком. Усе в нього було впорядковане, пронумероване, розписане на карточки, систематизоване. Роботу стали чітко розподіляти, і люди зітхнули з полегкістю. Незадоволення швидко вщухало. Симон Бонаві мудро і вчасно повернув круто штурвал свого корабля. Гадав, що раз і назавжди. А тим часом цукроварня, як і раніше, давала великі прибутки і визискували пеонів, по суті, так само. Гострий кінчик олівця нового управителя виявився не менш ефективною зброєю, аніж канчук колишнього. Звичайно, й олівець не цурався підтримки наглядачів з рушницями — щоправда, не таких лютих. Ось ці порядки і вселяли в людей марну надію — їм здавалося, що тепер усе буде гаразд.
Лише кілька чоловік не дали себе одурити, серед них і Солано Рохас. Він, мабуть, краще, ніж будь-хто, розумів, що діється і до чого все це може призвести.
— Вони морочать нас, хлопці. Не вірте цим папугам.
Але його майже не слухали. Люди були стомлені і зневірені. Воліли миритися з тим, як воно є, ніж давати привід для нових знущань і насильства.
Серед сезонних робітників, які прибули того року на сафру, був один не схожий на інших. Красномовний, запальний, гарний із себе. На його смаглявому обличчі під білявим чубом було кілька шрамів, які, проте, не спотворювали його, а, навпаки, надавали йому благородного і твердого виразу. Назвався він Габрієлем.
Він приніс звістку, що робітники всіх цукроварень Півдня готують страйк, щоб домогтися кращих умов життя і праці. Тебікуарі-Гуасу і Вільяріка вже приєдналися до загального руху. Він прийшов сюди, щоб залучити до страйку і пеонів Тебікуарі-Коста.
— Наша сила в згуртованості, — не переставав повторювати Габрієль на таємних сходках. — Адже боремося ми за свої права, за справедливість. Ми ж бо люди, а не раби і не в'ючні тварини.
Солано Рохас слухав прибулого з палкою цікавістю. Нарешті з'явився чоловік, який уголос висловив те, що давно непокоїло Солано, закликав людей до боротьби, до повстання. Габрієль відразу зрозумів, що в цьому дужому й чесному юнакові він знайшов вірного учня й помічника. Нашвидкуруч підучив його, й обидва енергійно взялися до діла. Потроху люди пробуджувалися з отупіння, починали розуміти, як і за що їм треба боротися.
Агітатор доручив Солано Рохасу всю роботу, а сам пішов далі.
Невдовзі управитель помітив, як над стосами його паперів, над цукроварнею загрозливо збираються чорні хмари. Він вирішив, що слід негайно повідомити про все хазяїна.
Череватий чоловічок приїхав і відразу збагнув становище. Його гачкуватий ніс, звиклий до гострих запахів, непомильно вловив, що пахне бунтом.
— Тут починає тхнути смаленим, — мовив він до управителя. — Нехай хтось інший обпікає собі руки.
За кілька днів він повернувся до столиці і пустив цукроварню на продаж разом із землями, які отримав від держави безкоштовно, для "освоєння їх на користь батьківщини". Знайти покупця виявилось неважко. Симон Бонаві швидко обладнав справу з колишнім плантатором із Вірджінії, який прибув до Парагваю, спорядившись так, ніби збирався оселитись у джунглях Африки. Але замість полювати на хижаків або шукати алмази, він заходився полювати на людей, у чиїх тілах були ще коштовніші алмази поту. Він приїхав озброєний до зубів і з паками доларів у кишенях. Хитрющий Бонаві не приховав від нього, що на цукроварні готується страйк. Він гадав, що цим повідомленням тільки розпалить колишнього плантатора. І не помилився.
— Мені це байдуже. Так навіть цікавіше, — мовив вірджінець і сплатив Симону Бонаві готівкою за всю фауну, флору та людей Тебікуарі-Коста.
Отоді й з'явився Гаррі Уей, новий хазяїн. За поясом у нього стриміли два маузери, довгі руки теліпалися вздовж бриджів кольору хакі, а тулуб зловісно й погрозливо нависав над роговими руків'ями пістолетів. Він був великий, важкий і ходив сягнистими кроками, хитаючись, наче п'яний. Його червоні чоботи залишали в землі ямки від підборів. Квадратне обличчя, постійно затінене крислатим сомбреро, було схоже на бетонований дот із двома амбразурами, а очі його, здавалося, не просто дивляться, а обирають ціль для пострілу і розраховують траєкторію кулі.
Гаррі Уея супроводжували три охоронці, усі гідні свого хазяїна. Губатий негр із сірим ножевим шрамом від вуха до вуха. Коротун із звірячим обличчям і заячою нижньою губою, що весь час чвиркав довгими цівками чорної слини. Він раз у раз витягував із кишені довгий джгут тютюну і жував. Третій був високий, худий і рябий. Він, здавалося, не відривав очей від землі, але насправді сторожко пильнував з-під навмисне насунутого на самі очі крислатого капелюха. Усі троє мали по два важкі "сміти-весони" за поясом і по короткому канчукові в руці. Вони здавалися німими, але голос їм і не був потрібен — надто промовисто говорили їхні очі.
З'явилися вони якось уранці, наче виросли з-під землі. Четверо на конях. Ніхто не бачив, як вони під'їздили.
Перше, що зробив Гаррі Уей, прибувши на цукроварню, — це зібрав пеонів і дрібних землевласників.