Побачимо, чи вдасться мені змусити його заспівати на оперній сцені.
— Чого б то святому отцеві лізти в оперу? — в'їдливо запитав саксонець. — Навіть для такого розпусного міста — це дивина.
— Якщо мені пощастить написати цю оперу, я намагатимуся не спати з Альмірами та Агріппінами, як декотрі, — відповів Антоніо, і його гострий ніс видовжився ще більше.
— Вельми вдячний, але що стосується мене…
— Мені набридли заяложені сюжети та персонажі. Скільки Орфеїв, скільки Аноллонів, скільки Іфігеній, Дідон та Галатей! Час уже показати нових героїв, інші обставини, інші країни, щось зовсім інше… Показати на сцені Польщу, Шотландію, Вірменію, Татарію. Обновити персонажів, хай це будуть Кунігунда, Грізельда, Тамерлан або албанець Скандерберг, який стільки прикрощів завдав нечестивим туркам. Наближаються нові часи. Скоро глядачам набриднуть закохані пастухи, віддані німфи, праведні козопаси, боги-звідники, лаврові вінки, грецькі туніки та пурпурові шати, поїдені міллю. Все це вже в минулому.
— Чого б вам не написати оперу про мого прадіда Сальвадора Голомона? — запропонував Філомено. — Це вже напевно було б щось зовсім нове. На декораціях намалювали б пальмові гаї та морські краєвиди.
Саксонець та венеціанець зареготали так гучно, що Монтесума вирішив заступитися за свого слугу:
— Нічого не бачу в цьому такого екстравагантного. Сальвадор Голомон боровся проти гугенотів, таких самих ворогів нашої віри, як і турки, проти яких боровся Скандерберг. Якщо наш креол видається вам дикуном, то й нам ваш слов'янин Скандерберг може здатися варваром (і він махнув рукою в той бік, де, як гадав, було Адріатичне море, але трохи помилився, бо ще не протверезів після нічної пиятики).
— Але… де ж це бачено, щоб дійовою особою в опері виступав негр? — запитав саксонець. — Вони годяться тільки для інтермедій та карнавальних сцен.
— До того ж опера без кохання, це не опера, — зауважив Антоніо. — А кохання негра з негритянкою викличе сміх, кохання ж між негром та білою неможливе, принаймні в театрі.
— Хвилиночку… Хвилиночку… — втрутився Філомено, дедалі сміливіший від романського вина. — А мені розповідали, що в Англії великий успіх має драма про славетного генерала-мавра, закоханого в дочку венеціанського сенатора… Суперник мавра в коханні від заздрощів навіть обізвав того чорним цапом, що вхопив білу овечку, — до речі, від такої пари могли б народитися гарнесенькі смугасті цапики!
— Не нагадуйте мені про англійський театр, — сказав Антоніо, — посол Англії…
— Мій великий друг, — зазначив саксонець.
— Посол Англії розповідав мені, які в Лондоні ставлять п'єси, — це щось страшне. Ні в балаганах мандрівних акторів, ні в кривому дзеркалі, ні в піснях сліпців не побачиш і не почуєш нічого подібного…
І от на кладовищі, яке вже освітили перші промені сонця, почалися страшні розповіді про вбивства, про закатованих дітей; в одного герцог Корнуельський вирвав обидва ока та, витанцьовуючи щось на зразок іспанського фанданго, розтоптав їх у присутності численних глядачів; дочку одного римського воєначальника було згвалтовано, а потім їй вирвали язика та відрубали обидві руки, і все це закінчилося бенкетом, на якому скривджений батько, що йому відрубав руку коханець його дружини, перевдягнений кухарем, велить подати королеві гóтів м'ясний пиріг, начинений м'ясом двох її дітей, зарізаних, мов поросята напередодні сільського весілля…
— Яка гидота! — вигукнув саксонець.
— А найгірше те, що пиріг був начинений м'ясом з облич, тобто очима, вухами та носами, як радить старовинний трактат про мистецтво приготування делікатесів…
— І королева гóтів усе це з'їла? — спитав Філомено навмисне голосно.
— Як оце я їм булочку, — відповів Антоніо, витягаючи з кошика, напакованого черницями, ще одну булочку та надкусуючи її.
"А ще кажуть, що негри людожери", — подумав Філомено.
Тим часом венеціанець, пережовуючи шматок вепрятини, замаринованої в оцті з перцем та іншими спеціями, ступив кілька кроків і зупинився перед найближчою могилою, на яку давно звернув увагу, бо на надгробкові видніло незвичне для цих країв прізвище. "Ігор Стравінський", — прочитав він по складах.
— Справді,— сказав саксонець і теж по складах прочитав прізвище. — Тут він похований.
— Гарний музикант, — мовив Антоніо, — але часом трохи старомодний у своїй творчості. Надихався традиційними темами: Аполлон, Орфей, Персефона. Скільки можна?
— Я знаю його кантату "Oedipus Rex"[30] — зауважив саксонець. — Дехто вважає, що кінець першого акту — Gloria, gloria, gloria, Oedipus uxor![31] — дуже схожий на мою музику.
— Але… яка дивна ідея… написати світську кантату на латинський текст! — здивувався Антоніо.
— У соборі святого Марка грали його Canticum Sacrum[32], — сказав Георг Фрідріх. — Там є такі солодкі мелодії в середньовічному стилі, від яких ми давно відмовились.
— Деякі композитори-авангардисти іноді прагнуть писати, як музиканти минулих часів, і навіть намагаються наслідувати їхній стиль. Ми щодо цього куди сучасніші. Мене зовсім не цікавить, як писали опери та концерти сто років тому. Я пишу музику так, як я її розумію, — і все.
— Згоден з тобою, — сказав саксонець, — хоча не слід забувати про…
— Досить базікати, — перебив їх Філомено, починаючи нову пляшку вина, яку щойно відкоркував. І всі четверо потяглись до кошиків, які привезли з делла П'єта і які, наче міфічні роги достатку, ніяк не вичерпувались. Коли перейшли до ласощів з айви та до бісквітів, розвіялись останні вранішні хмари і на кам'яні плити бризнули сонячні промені, освітивши темно-зелені кипариси та надгробок з виразно викарбуваним на ньому російським прізвищем.
Від вина Монтесума знов закуняв, а саксонець, більш звиклий до пива, ніж до міцного вина, почав задиратися.
— Стравінський сказав, — уїдливо зауважив він, — що ти шістдесят разів переписував один концерт.
— Можливо, — відповів Антоніо, — але я ніколи не писав циркової польки для слонів Барнума[33].
— У тебе ще з'являться слони в опері про Монтесуму, — сказав Георг Фрідріх.
— У Мексіці немає слонів, — вигукнув мексіканець. Припущення було настільки безглузде, що він умить прокинувся.
— Усе одно є щось подібне, бо на килимах Квіріналу[34], які демонструють чудеса Індій[35], можна бачити пантер, пеліканів та папуг, — наполягав Георг Фрідріх з упертістю людини, чия нав'язлива думка витає на парах алкоголю.
— Чудовий концерт влаштували ми цієї ночі, — сказав Монтесума, щоб перевести розмову на інше.
— ПхеІ Мармелад! — буркнув Георг Фрідріх.
— Я б назвав його краще jam session[36], — сказав Філомено, і ці незвичайні слова здалися всім п'яною нісенітницею.
Раптом він витяг з-під пальта, яке поклав поряд з кошиками, таємничу річ, що її подарувала йому на пам'ять — так він сказав — Каттаріна-корнет. Це була блискуча сурма ("І пречудова", — зауважив саксонець, великий знавець цього інструмента); негр підніс її до рота, випробував мундштук, і сурма вибухнула пронизливими, різкими звуками, трелями, глісандо, жалісними супліками. Товариство обурилося. Вони, мовляв, втекли сюди від нестерпного карнавального гамору, крім того, це зовсім не схоже на музику, а якщо це й музика, то вона не годиться для кладовища, вона ображає покійників, що мирно спочивають тут під мармуровими надгробками. Присоромлений Філомено перестав лякати своїми витівками місцевих пташок, і вони знову відчули себе господарями острова й почали тішитися власним співом.
Георг Фрідріх та Антоніо, добре випивши, й попоївши, і потомившись від дискусій, почали позіхати, та так дружно, що їх аж сміх розібрав від такого несподіваного дуету.
— Ви схожі на кастратів з опери-буф, — заявив мексіканець.
— Сам ти кастрат, — відповів чернець, супроводжуючи слова жестом, що аж ніяк не личив особі, висвяченій у духовний сан, хоча, правду кажучи, він ніколи не відстояв жодної меси, бо казав, що запах ладану викликає в нього ядуху й свербіж…
Тіні від дерев та пантеонів почали довшати — о цій порі року дні були короткі.
— Пора забиратися звідси, — сказав Монтесума, думаючи, що наближається вечір, а в сутінках кладовище навіює невеселі думки про неминучість смерті, — саме так сталося з датським принцом, що мав звичку гратися з черепами, як мексіканські хлопчаки у день Великих Поминок…
Човняр ритмічно веслував, на спокійній поверхні води зовсім не було хвиль, човен неквапно плив до центральної площі. Стомлені від гульні саксонець та венеціанець скулилися під парусиновим дашком із китицями і спокійно спали. На обличчях обох відбивалася така втіха, що було любо на них дивитися, часом з їхніх вуст зривались уві сні якісь неясні слова…
Проїжджаючи повз палац Вендрамін-Калерджі, Монтесума й Філомено помітили кілька чорних постатей — чоловіки у фраках та жінки у вуалях, схожі на старовинних плакальниць, несли до чорної гондоли труну, що мінилася бронзовим блиском.
— Це німецький музикант[37], який учора помер від апоплексичного удару, — сказав човняр і перестав веслувати. — Тепер його останки везуть на батьківщину. Кажуть, він писав химерні опери з драконами, летючими кіньми, гномами, велетнями і навіть сиренами, які співали, сидячи на дні річки. Чудеса! Співати під водою! У нашому театрі Феніче немає таких механізмів, щоб зобразити щось подібне.
Чорні постаті, закутані у вуалі та креп, поставили труну на похоронну гондолу, яка повільно й урочисто попливла до залізничного вокзалу, де стояв, пахкаючи, паровоз з одним, мов у циклопа, оком, що світилося в морському тумані.
— Хочу спати, — сказав Монтесума, якого несподівано підкосила страшна втома.
— Ми вже під'їжджаємо, — відповів човняр, — канал підходить прямо до вашого готелю.
— Це там, де причалюють човни, що вивозять сміття, — сердито сказав Філомено і знову хильнув вина, згадавши, як його шпетили на кладовищі.
— Все одно дякую, — сказав американець, заплющуючи очі; повіки його обважніли, і він майже не відчув, як його витягли з човна, вивели вгору сходами, роздягли, уклали в ліжко, підсунули під голову кілька подушок.
— Спати хочу, — прошепотів він, — ти теж іди спати.
— Ні, — відповів Філомено, — я пошукаю з моєю сурмою місця, де зможу грати…
Надворі тривало свято.