— Спаліть купу старою взуття. Найнадійніший засіб вибавити привида.
Якась нісенітниця, подумав я. але ж я був у відчаї. Вдова попорпалася у ганчір'ї та старому мотлосі і накинула мені все старезне, перелагоджене взуття, що знайшлося.
— Вам також не обійтися без собаки, — додала вона.
Брови мені полізли вгору.
— Собаки?
— Авжеж, — потвердила старенька. — Як ви без собаки довідаєтесь, прогнали привида чи ні? Гончаки бачать їх. А дворняги ще краще. Тільки дворняга нашорошить вуха і замре у стопці, наче мисливська собака, так і знайте: десь поблизу привид. Тоді паліть ще старе взуття.
Отож купив я у неї ще й клаповухого цуцика і повернувся на ферму з кошелем старого взуття в руках. У вікнах я побачив обличчя дітей. Довкола лунали трелі флейт-пікколо.
Відчиняю двері — ніхто не крутить грамофона. Що за причина!
— Хай йому всячина, тому привиду!— вибухнув я. — Тепер він грає за цілий духовий оркестр Джона Філіпа Соуза!
Звичайно, малята ніяк не вірили, що я привів собаку. Вперше за цілу зиму на їхніх обличчях засяяли усмішки. Діти з'юрмилися довкола мене. Вони обіцяли пильно стежити, щоб собака не загрібав кісток у землю.
Я негайно спалив кошіль дрантя. Який пішов сморід! Уявляю, як той кістяк затуляв носа і торохтів геть, щоб більше не повертатись.
Після того щодня ми водили цуцика по всіх закутках ферми, і він ні разу не підняв свої клапаті вуха і не зробив стойки.
— Їй-право!— врешті вигукнув я. — Старі шкарбани подіяли. Привид зник!
На той час малята вирішили назвати цуцика Зіпом. Він виріс нівроку — кращого дворового пса я не бачив. Наша родюча земля пробуджувалась, і ми розпочали весняні роботи: виростили першого дня один врожай помідорів і два — моркви. Зовсім за короткий час діти навчили Зіпа орати борозну. Прямісіньку, як по шнурочку.
Але клопоту ми не позбулися, хоч і вигнали привида. Одного палюче-гарячого дня ми засадили наше поле кукурудзою. Стебла пробивали землю, заклепувались листками і рясніли качанами. Хочете вірте, хочете ні, але свині Гека Джонса прибігли, немов по дзвінку на обід. Люди добрі! Громовиста буря з рохканням і виском летіла на нас.
— Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда — закричав я. — Рятуйтеся щодуху!
Голодні, напівздичавілі гострохребетники трощили стебла і наминали солодкі качани. Підчистивши геть усе, вони перерили землю, шукаючи невиконану моркву.
Врешті гострохребетні потвори подалися додому з обвислими до землі черевами. Я пішов слідом за ними на ферму Гека Джонса.
— Геку, — сказав я. Він стояв, оточений хмарою мух, і їв мухоморного пирога. Той пиріг, спечений переважно з меляси і брунатного, доочищеного цукру, дуже приваблював мух. І Гекові Джонсу доводилося весь час відганяти їх. — Геку, мені здається, що ви морите голодом своїх арканзасців.
— Крий боже, мені вони не видаються голодними, — захихотів він, зганяючи мух із мухоморного пирога. — Погляньте самі, сусідо.
— Геку, — рішуче повторив я, — коли вже ви хочете розводити свиней, то раджу вам власноручно вирощувати для них корм.
— Немає для цього ніякісінької потреби, сусідо, — засміявся він. — Навколо досить корму, хай гострохребетники самі годуються. Звичайно, коли вам набридло обробляти ферму, я міг би запропонувати дещицю за той ваш клапоть землі.
— Геку, — промовив я востаннє до чолов'яги, ледь видимого за хмарою мух. — Ви помиляєтесь, коли гадаєте, що можете разом зі своїми розбишаками вигнати нас, сер. Або позачиняйте їх, або я вдамся до закону!
— Нема такого закону, що зобов'язав би мене зачиняти свиней, — заперечив він, ковтаючи рештки пирога з кількома мухами на додачу. — В усякому разі, сусідо, жодна загорода не вдержить тих негідників.
Що правда, то правда. Ми загородили нашу ферму, але ті кляті свиняки проламали загороду, мов ураган, рознісши її на друзки. Ми натягли колючий дріт. Драбуги затрималися коло дроту якраз стільки, скільки треба, щоб почухати спини. Колючий дріт був для тих гострохребетників приємним шкреблом.
Вірите, така війна тривала всю весну й літо. Ми насадили кактусів, але й колючий кактус не лякав Гекової зграї. Свині поїдали плоди кактусів, а колючками чистили зуби.
Весь той час Гек Джонс вистоював на пагорбі, їв мухоморного пирога і провадив своє "хі-ха! хі-ха!". Його свині все ситішали й ситішали. Слово честі, ми були раді, коли щастило врятувати дещицю харчів для свого столу.
Ще одне літо так погосподарювати — і ми підемо з торбами!
Літо закінчилося, і ми побачили, що наближається надзвичайно холодна зима. Заходилося на жахливо люту зиму. Всі прикмети вказували на те.
Пригадую, хлоп'ята пішли порибалити наприкінці жовтня і принесли додому щуку. Та щука відростила собі на зиму хутро!
Це ще не все. Після першого снігу малята зробили снігову бабу. Наступного дня вона щезла. Згодом з'ясувалося, що вона подалася зимувати в тепліші краї.
Так, все свідчило про те, що буде Люта Зима. Не подумайте, що я хочу збрехати, але я добре пам'ятаю, як одного дня Поллі впустила на підлогу гребінця і коли підняла його, в нього зуб на зуб не попадав з холоду.
Потім з'ясувалося, що то був просто холодний день Лютої Зими. Температура падала й падала, і, мушу визнати. почали творитися просто-таки неймовірні речі.
По-перше, в комині став замерзати дим. Я мусив тричі на день прочищати його пострілами з рушниці. Було, поставить наша матінка миску гарячого супу на стіл, а він уже покрився зверху кригою, ми ще й посідати не встигли. Дівчатка звикли сідати до столу з ножем, виделкою. ложкою і — плішнею, щоб кришити лід.
А температура все падала й падала, та ми не нарікали. Принаймні ті привиди не вештались, і свині Гека Джонса сиділи вдома. Малята розважалися з собакою. Я крутив грамофона. А тоді настав Великий Мороз. Червоні комори на багато миль довкола посиніли з холоду. Безліч очевидців можуть потвердити це!
Одного дня температура впала так низько, що сонячне проміння примерзало до землі. Слово честі, я очам своїм не повірив. Відколупнув грудку проміння, кинув на сковорідку й заніс до кімнати. Того вечора я читав дітям при світлі тієї мерзлої грудки зимового сонця.
Звичайно, і на нашу ферму заходило чимало вовків. Часто ночами бачили ми у вікно великі зграї, що з усіх сил намагалися завити. Я запідозрив, що у них ларингіт. Бідні вовчики не могли подати голосу. Жаль було на них дивитися.
Та врешті-решт прийшла весна. Пам'ятаю, вийшов я на подвір'я і зразу ж чую голосок:
— Хі-ха!
— Яку капость намислив ти цього разу. Геку! — питаю.
Оглядаюсь туди, сюди — нікого.
У голові мені промайнув страшний здогад. І чуприна моя знову полізла сторч, скинувши на землю капелюха. Привид, що грюкав у двері, співав півнем, говорив моїм голосом, знову повернувся!
— Зіпе! — гукнув я, і ми стали нишпорити по всьому обійсті. Голоси вихоплювалися позад нас, попереду, біля стосу дров!
Але той наш собака хоч би раз нашорошив свої клапаті вуха.
— Прокляття, — буркнув я при матінці й дітях. — Зіп зовсім не вміє бачити привидів!
Бідолашний дворняга відчув, що я страшенно розчарувався в ньому. Він прослизнув у мене під ногами і кинувся орати нашу загінку. Ми ніколи не бачили, щоб він був такий спритний. Коли й після цього я не усміхнувся, Зіп помчав до засіка і приніс в зубах качан кукурудзи. Пес багато разів бачив, як садиться кукурудза, і тепер біг по борозні, вилущуючи зубами зерна і втикаючи їх у землю носом.
— Тату, хай Зіп не бачить привидів, але він такий кмітливий, кращого для нашої ферми не знайти, — сказав Віль. — Не проганяй його!
Я навіть не встиг відповісти. Тільки-но перше стебло кукурудзи виткнулось із землі, як на гребені пагорба став Гек Джонс із мухоморним пирогом. В ту ж мить його гострохребетні свині громовисто помчали на нас, а клятий привид почав передражнювати флейту-пікколо.
— Рятуйтеся! — закричав я.
Всі побігли, тільки Зіп лишився. Кукурудза дозрівала, і він твердо вирішив зібрати врожай. Я хотів уже вийти й забрати його, але несподівано той бешкетливий привид завів іншої. Він завив цілою зграєю вовків.
Ви не чули такого моторошного виття! Свині так і вклякли на місці. Вірите, зі страху вони мало не повискакували із своїх шкур. А привид завивав зусібіч. Гекові Джонсу було не до свого "хі-ха". Ті гострохребетники так дременули, що затовкли його в грязюці й побігли далі, а втім, одна свиня все-таки вернулась і підібрала мухоморного пирога. Люди добрі, як вони бігли! Очевидці потім розказували, що та зграя не зупинялась аж до самісінького Арканзасу — батьківщини тих драбинястих парнокопитних, де їх прийняли за морських свинок, так вони схудли.
— Отже, мої ягнятка, — нарешті відповів я, — мабуть, ми залишимо старого Зіпа. Подивіться, як він збирає кукурудзу!
Що ж, ми здихались гострохребетних свиняк Гека Джонса, але нам і далі допікав той привид. Малята згадали свій переляк і поховалися за зачиненими дверима.
Я стояв як укопаний і шкріб потилицю. Звідусіль долинали звуки. Може, того скавуління і виття цілої вовчої ватаги здалося привидові замало, що він злився з цілим духовим оркестром містера Соуза? Мушу визнати, флейти-пікколо і в нього звучали бездоганно.
Я все чухав собі потилицю, а тоді й промовив сам до себе:
— Стривай, адже тут і не пахне привидами! Чого ж дивуватися, що старий Зіп не може їх вистежити?
Мені наче розвиднілося. От бісова мана. Адже то все витівки погоди — більш нічого. Не диво, що ми не чули ниття узимку. Звуки позамерзали!
А тепер вони всі відтавали!
Я швидко умовив малят вийти на повітря, і незабаром вони із задоволенням слухали стукіт у двері, вовче виття і постріли з рушниці в комин тричі на день.
Ох і реготали вони, згадуючи, як гострохребетники Гека Джонса давали дьору від торішнього вовчого виття!
Власне, оце і вся правда про наші зими в преріях і про привида Макбрума. Така правда, як я — правдивий чоловік.
Примітки: [1] 1 акр дорівнює приблизно 40 сотим гектара.
Переклад: Анатолій Муляр