Тоді навряд чи ви зможете нам розказати, чому він раптом вирішив застрахувати життя. Адже раніше він такого не робив?
– Ну, ми тільки рік як одружилися… Але щодо рішення застрахувати життя, то він чомусь був абсолютно переконаний, що довго не проживе. Мав передчуття, що невдовзі помре. Мабуть, у нього вже раз ставався крововилив, і він знав: наступний стане фатальним. Я намагалася розвіяти чоловікові страхи, але марно. І от, виявилося, що він мав рацію!
Очі місіс Мелтреверс наповнилися сльозами, але вона знайшла в собі сили з гідністю попрощатися з нами. Коли ми йшли до воріт, Пуаро розвів руками.
– Eh bien, от і все! Вертаймося в Лондон, друже. Схоже, цей мішок виявився без кота. Хоча…
– Що "хоча"?
– Є-таки тут одна малесенька невідповідність. Ви помітили? Ні? У житті повно невідповідностей, і той чоловік точно не міг убити сам себе – немає такої отрути, від якої рот наповнився б кров'ю. Ні-ні, я мушу змиритися з фактом, що в цій справі все чисто і ясно… А це хто такий?
Під'їзним шляхом нам назустріч прямував високий молодик. Він проминув нас, не сказавши ні слова й навіть не кивнувши, але я встиг помітити, що його видовжене обличчя було зовсім не бліде, а навпаки, мало бронзовий відтінок, як у людини, що живе в тропічному кліматі. Садівник, який підмітав листя, на мить зупинився, і Пуаро підбіг до нього:
– Благаю, скажіть мені, хто той джентльмен? Ви його знаєте?
– Не пам'ятаю його імені, сер, хоча й чув. Він вечеряв тут минулого тижня. У вівторок.
– Швидше, mon ami, доженімо його!
Ми поспішили за чоловіком, який швидко віддалявся. На бічній терасі майнула фігура в чорному, наш переслідуваний повернув, а ми за ним, тож нашим очам відкрилася сцена зустрічі.
Місіс Мелтреверс сильно зблідла і мало не впала.
– Ви! – видихнула вона. – Я думала, що ви зараз у морі, на шляху до Східної Африки…
– Від своїх адвокатів я отримав новини, які затримали мене, – пояснив молодик. – У Шотландії помер мій старий дядько, він залишив мені трохи грошей. Тому я вирішив відкласти поїздку. А потім у газетах я прочитав сумну новину і приїхав, бо подумав, що зможу чимось допомогти. Можливо, вам потрібен буде хтось, щоб залагодити справи.
Аж тут вони побачили нас. Пуаро вийшов уперед, перепросив і пояснив, що забув у вітальні ціпок. Місіс Мелтреверс неохоче, як мені здалося, відрекомендувала чоловіків один одному.
– Мосьє Пуаро, капітан Блек.
Зав'язалася коротка ввічлива бесіда, під час якої Пуаро вдалося з'ясувати, що капітан Блек зупинився в заїзді "Якір". Забутого ціпка не знайшли (не дивно!), Пуаро знову перепросив, і ми пішли геть.
До містечка ми дісталися дуже швидко, і Пуаро попрямував у "Якір".
– Побудемо тут, поки повернеться наш друг капітан, – пояснив він. – Ви помітили, що в розмові я наголосив, що ми вертаємося в Лондон на найпершому потязі? Мабуть, ви подумали, що так воно й буде, але нам доведеться змінити плани. Ви помітили, яке обличчя було в місіс Мелтреверс, коли вона побачила молодого Блека? Відступила назад, а він – eh bien – у нього в очах сяяло кохання, правда? І цей чоловік був у маєтку у вівторок увечері – за день до смерті містера Мелтреверса. Ми мусимо з'ясувати, що тут робить капітан Блек, Гастінґсе.
Минуло півгодини, і ми побачили, що до заїзду наближається наш новий знайомий. Пуаро вийшов, якнайчемніше привітався з ним і повів у кімнату, яку ми винайняли.
– Я розказав капітанові Блеку про завдання, яке привело нас сюди, – пояснив Пуаро. – Розумієте,monsieur le capitaine46, я хочу зрозуміти, про що думав містер Мелтреверс перед смертю, але мені шкода засмучувати місіс Мелтреверс неделікатними запитаннями. А ви були тут якраз перед тим, як сталася сумна подія, тож можете надати нам цінну інформацію.
– Не сумнівайтеся, я зроблю все, щоб допомогти вам, – запевнив молодий солдат, – але, на жаль, я не помітив нічого незвичайного. Містер Мелтреверс був старим другом моїх батьків, але сам я добре його не знав.
– Коли ви приїхали сюди?
– У вівторок удень. А до міста повернувся в середу вранці, бо мій корабель відчалював із Тілбері о дванадцятій. Але я отримав деякі звістки, і через це змінив плани, мабуть, ви чули, як я пояснював це місіс Мелтреверс.
– Я так розумію, ви мали повернутися у Східну Африку?
– Так. Я живу там відтоді, як закінчилася війна47. Це чудова країна.
– Охоче вам вірю. А про що всі ви розмовляли за вечерею у вівторок?
– Чесно кажучи, навіть не знаю. Якісь звичайні речі. Мелтреверс розпитував про моїх старих, потім ми говорили про відродження Німеччини, а потім містер Мелтреверс почав засипати мене питаннями про Східну Африку, і я розказав йому кілька бувальщин. От і все.
– Дякую.
Пуаро помовчав якусь мить, а тоді лагідно запропонував: – Проведімо, з вашого дозволу, невеликий експеримент. Ви розказали нам усе, що знає ваша свідомість, а я хотів би почути й ваше несвідоме.
– Психоаналіз, еге ж? – спитав Блек, явно стривожившись.
– Та ні, – заспокоїв його Пуаро. – Ми всього лиш будемо робити от що: я вам казатиму слово, а ви у відповідь – якесь інше, яке перше спаде вам на думку. Можна починати?
– Ну давайте, – неохоче сказав Блек.
– Гастінґсе, записуйте, будь ласка, відповіді, – сказав Пуаро, а тоді вийняв із кишені старого годинника, що формою нагадував цибулину, і поклав його на столі перед собою. – Починаймо. День.
На мить запала мовчанка, а тоді Блек відповів:
– Ніч.
Кожне наступне слово Пуаро казав швидше.
– Дата.
– Підпис.
– Бернард.
– Шоу.
– Вівторок.
– Вечеря.
– Подорож.
– Корабель.
– Країна.
– Уганда.
– Історія.
– Леви.
– Гвинтівка.
– Ферма.
– Постріл.
– Самогубство.
– Слон.
– Бивні.
– Гроші.
– Адвокати.
– Дякую, капітане Блек. Ви зможете виділити мені кілька хвилин за півгодинки?
– Звісно, – молодий солдат гостро глянув на детектива й недовірливо вигнув брову, а тоді встав.
– А тепер, Гастінґсе, – сказав Пуаро, коли двері за нашим знайомцем зачинилися, – тепер ви все зрозуміли?
– Що ви маєте на увазі?
– Невже цей список слів ні про що вам не каже?
Я уважно перечитав його ще раз, але за хвилю похитав головою.
– Дозвольте мені вам допомогти. На початку Блек упевнено відповідав на стандартні запитання за відведений час, не зупинявся, тож ми можемо зробити висновок, що ніякої вини він за собою в ці моменти не відчував. "День – ніч" і "дата – підпис" – звичайні асоціації. Тоді я взяв у роботу слово "Бернард", щоб побачити, чи згадає він про лікаря Бернарда, але, схоже, він його взагалі не зустрічав. Після нашої нещодавньої розмови капітан видав "вечерю" на мій "вівторок", але "корабель" і "Уганда" у відповідь на мої "подорож" і "країна" показали, що для Блека важливіша поїздка в Африку, ніж та, що привела його сюди. "Історія" нагадала йому бувальщину про левів, що її він розповідав за столом. Далі я сказав "гвинтівка", і він у відповідь абсолютно неочікувано видав слово "ферма". Коли ж я сказав "постріл", він одразу відповів "самогубство". Ясно, яка в нього асоціація. Знайомий йому чоловік здійснив самогубство пострілом із гвинтівки десь на фермі. Не забувайте, що він досі пам'ятає історії, які розказував за вечерею, тож я не здивуюся, якщо він за моєю підказкою пригадає випадок із самогубством, про який ішлося у вівторок увечері.
Блек цілком виправдав наші сподівання.
– Так, тепер я пригадую, що розказував таку історію. Один хлопець застрелився на фермі. Він вистрелив собі в піднебіння з гвинтівки, і куля зав'язла в мозку. Лікарі ніяк не могли зрозуміти, що з ним таке – бо в нього тільки трохи крові було на губах. Але як…
– Як це стосується містера Мелтреверса? Бачу, ви не знали, що біля нього знайшли гвинтівку.
– Ви хочете сказати, що моя історія спонукала його… Ні, але ж це жахливо!
– Не впадайте у розпач, це мало статися, так чи інакше. Що ж, я маю зателефонувати в Лондон.
Пуаро довго розмовляв по телефону і повернувся задумливий. Після обіду він кудись пішов, не взявши мене з собою. Ще не вибило сьому, коли він заявив, що не може більше чекати й мусить повідомити новини молодій вдові. Я сповнився співчуття до бідної жінки. Лишитися без пенні і знати, що коханий чоловік убив себе, щоб забезпечити її грошима – це важкий тягар для будь-якої жінки. А втім, я потай сподівався, що юний Блек зможе розважити вдову, коли скорботу трохи притлумить час. Він, очевидно, захоплювався нею до нестями.
Розмовляти з жінкою нам було дуже тяжко. Вона рішуче відмовилася вірити у факти, які представив Пуаро, а коли нам врешті вдалося її переконати, гірко розридалася. Розтин підтвердив нашу теорію. Пуаро було дуже шкода молодої жінки, але, зрештою, його найняла страхова компанія. Що він міг зробити? Збираючись вирушати назад, він ласкаво сказав місіс Мелтреверс:
– Мадам, кому, як не вам, знати, що смерть – це не кінець!
– Ви про що? – здивовано спитала леді.
– Невже ви ніколи не брали участь у спіритичних сеансах? Певен, ви були б хорошим медіумом.
– Так, мені вже це казали. Але ж ви не вірите у спіритизм, правда?
– Мадам, мені в житті довелося бачити дуже дивні речі. Ви чули, в містечку кажуть, що в цьому будинку живуть привиди?
Жінка кивнула. І тут зайшла покоївка, щоб повідомити, що вечеря готова.
– Залиштеся поїсти, – запропонувала місіс Мелтреверс.
Ми з вдячністю прийняли запрошення, і я подумав, що наша присутність хоч трохи розважить вдову в її невеселих думках.
Ми щойно закінчили їсти суп, коли за дверима пролунав крик і брязкіт розбитого посуду. Усі за столом позривалися на ноги. Нетвердим кроком зайшла покоївка, тримаючись за серце.
– Це був чоловік, він стояв у коридорі.
Пуаро кинувся з їдальні, але швидко повернувся.
– Там нікого немає.
– Невже немає, сер? – слабким голосом промовила покоївка. – Він до смерті мене налякав!
– Що саме тебе так налякало в тій постаті?
Покоївка озирнулася й зашепотіла: – Мені здалося… здалося, що то господар. Дуже схожий був.
Я помітив, як місіс Мелтреверс нажахано здригнулася, і пригадав старе повір'я, що самогубці не можуть знайти спокою після смерті.