— Це чортяче селище.
Полковник здвигнув плечима. Він вийшов насеред контори; приміщення було обличковане зеленою плиткою, меблі оббиті яскравими тканинами. В глибині безладно накидані лантухи з-під солі, бурдюки з-під меду, сідла. Дон Сабас дивився на нього бездумним поглядом.
— Бувши вами, я б так не думав, — сказав полковник.
Тоді сів, схрестив ноги й кинув спокійний погляд на чоловіка, схиленого над письмовим столом. Маленький чоловічок, огрядний, але слаботілий, дивився на полковника з удаваним співчуттям.
— Покажіться лікарю, куме, — сказав дон Сабас. — Після похорону ви погано виглядаєте.
Полковник звів голову й відказав:
— Я чудово себе почуваю.
Дон Сабас чекав, поки закипить шприц.
— Якби-то я міг так сказати, — пожалівся він. — Ви щасливий, бо можете їсти що завгодно, хоч мідні стремена.
— І подивився на свої волохаті, в рудому ластовинні, руки.
Крім шлюбної обручки, він носив на пальці ще перстень з чорним каменем.
— Це так, — згодився полковник.
Крізь двері, які з'єднували контору з рештою будинку, дон Сабас покликав дружину. Потім нудно почав розписувати свій режим харчування. Витяг з кишені сорочки пляшечку й витрусив на стіл білу таблетку завбільшки з квасолину.
— Тяжка кара носити це скрізь із собою, — сказав він. — Таке відчуття, наче носиш у кишені свою смерть.
Полковник підійшов до столу й уважно розглядав таблетку на долоні, аж поки дон Сабас запропонував покуштувати її.
— Це щоб солодити каву, — пояснив він. — Цукор, але без цукру.
— Аякже, — сказав полковник, смокчучи ті смутні солодощі. — Це однаково, що дзвонити без дзвонів.
Коли дружина зробила йому ін'єкцію, дон Сабас обіперся ліктями на стіл, стис голову руками. Полковник не знав, куди подітися. Жінка вимкнула електричний вентилятор, поставила його на сейф, потім підійшла до шафи.
— Парасолька мені завжди нагадує про смерть.
Полковник не відповів. Він вийшов з хати о четвертій з наміром дочекатись пошти, але злива загнала його до контори дона Сабаса. Ще йшов дощ, коли почулися гудки катерів.
— Всі кажуть, що смерть — це жінка, — провадила дружина дона Сабаса. Вона була дебела, вища за чоловіка, з волосатою бородавкою на верхній губі. Мова її нагадувала дзижчання електричного вентилятора. — Але я не думаю, що це так, — докінчила вона, зачинила шафу й обернулась, шукаючи полковникового погляду: — Я гадаю, що смерть — це тварина з копитами.
— Можливо, — згодився полковник. — Інколи трапляються вельми дивні речі.
Він уявив собі, як поштар у гумовому плащі перескакує на катер. Уже минув місяць, як полковник змінив адвоката. Отож він мав право сподіватися на відповідь. Жінка дона Сабаса все говорила про смерть, аж поки помітила з виразу полковникового обличчя, що думки його витають десь далеко.
— Куме, — сказала вона, — у вас, мабуть, якась прикрість.
Полковник отямився.
— Так, кумо, — злукавив він. — Я подумав, що вже п'ята, а півневі не зробили впорскування.
Жінка остовпіла.
— Впорскування півневі? Та хіба то людина? — скрикнула вона. — Це ж блюзнірство!
Дон Сабас не стерпів, звів обличчя, налите кров'ю.
— Замовкни хоч на мить, — наказав він дружині. — Уже півгодини верзеш казна-що, набридаєш кумові.
— Боронь боже, — запротестував полковник.
Жінка грюкнула дверима.
Дон Сабас витер шию хусткою, що пахла лавандою. Полковник одійшов до вікна. Дощ припускав. Через збезлюднілу площу переходила чиясь курка на цибатих жовтих лапках.
— Ви й справді робите впорскування півневі?
— Авжеж, — сказав полковник. — За тиждень почнеться тренування.
— Це безглуздя, — сказав дон Сабас. — Такі речі не для вас.
— Щира правда, — сказав полковник. — Та хіба через те слід скрутити півневі шию?
— Це божевілля, — повторив дон Сабас, обертаючись до вікна. Він дихав гучно, наче ковальський міх.
Полковникові боляче було дивитись у змучені кумові очі.
— Послухайте моєї ради, куме, — сказав дон Сабас. — Продайте цього півня поки не пізно.
— Це ніколи не пізно, — відказав полковник.
— Не будьте нерозважним, — наполягав дон Сабас, — ви зразу вб'єте двох зайців. По-перше, збудетесь клопоту, по друге — покладете в гаманець дев'ятсот песо.
— Дев'ятсот песо?! — вигукнув полковник.
— Дев'ятсот песо.
Вражений полковник не зразу усвідомив названу суму.
— Ви гадаєте, що за півня дадуть такі гроші?
— Я не гадаю, — відповів дон Сабас. — Я цілком певен.
Відколи полковник возив гроші, призначені для революції, він навіть не чув про таку велику суму.
Виходячи з контори дона Сабаса, полковник аж скорчився від болю в животі, однак тепер він знав: це не від погоди. На пошті він підійшов прямо до поштаря.
— Я чекаю на термінового листа. Авіа.
Поштар переглянув листи в шухлядках. Однак, скінчивши розкладати їх по відповідних літерах, не сказав нічого. Тільки струсив порох з долонь і значуще подивився на полковника.
— Сьогодні мені неодмінно мав прийти лист.
Поштар здвигнув плечима.
— Єдине, що приходить неодмінно, це смерть, полковнику.
Дружина зварила кукурудзяну кашу. Полковник їв мовчки, подовгу тримаючи повну ложку, задумуючись. Жінка, сидячи навпроти нього, відчувала, наче в хаті щось змінилося.
— Що з тобою? — запитала вона.
— Я думаю про службовця, від якого залежить пенсія, — збрехав полковник. — Мине п'ятдесят років, ми спочиватимемо в землі, а цей бідолаха в смертельному страхові чекатиме кожної п'ятниці своєї пенсії.
— Поганий знак, — зауважила жінка. — Я хотіла сказати, що ти вже починаєш коритись долі, — й знов узялась до каші. Але за хвилину побачила, що чоловік усе про щось думає. — Не думай нічого, їж кашу.
— Дуже смачна каша, — сказав полковник. — Звідки вона?
— Від півня, — відповіла жінка. — Хлопці принесли йому стільки кукурудзи, що він вирішив поділити її з нами. Отаке життя.
— Отаке, — зітхнув полковник. — Життя — це найкраще, що можна вигадати.
Він глянув на півня, прив'язаного до ніжки плити, і цього разу півень здався йому якимсь інакшим. Жінка також подивилась на півня.
— Сьогодні довелося гнати хлопців дрючком, — сказала вона. — Притягли стару курку, щоб злучити з півнем.
— Це не нове, — сказав полковник. — Таке було в селищах з полковником Ауреліано Буендіа. Йому для цього приводили дівчат.
Дотеп розвеселив жінку. Півень крикнув горловим голосом, що відбився луною в сінях, наче приглушений людський.
— Інколи мені здається, що він заговорить, — сказала жінка.
Полковник знову глянув на півня й погодився:
— О, він голосистий. — Він уже вирахував, поки їв кашу. — Цей півень забезпечить нас їжею на три роки.
— Омана нікого не наситить, — сказала жінка.
— Не наситить, але прогодує, — відказав полковник. — Це щось на кшталт чудових таблеток нашого кума Сабаса.
Тієї ночі він спав погано, марно намагався забути про цифри, що настирливо крутились у нього в голові. Вранці на сніданок дружина подала дві тарілки кукурудзяної каші. Вона їла мовчки, понуривши голову. Полковникові теж передався її поганий настрій.
— Що з тобою?
— Нічого, — сказала жінка.
Він подумав, що настала і її черга казати неправду. Спробував розважити її, але жінка лишалась похмура.
— Що ж тут дивного, — сказала вона. — Я думаю про те, що вже минуло два місяці після похорону, а я ще не висловила співчуття небіжчиковій матері.
Того вечора жінка пішла до матері небіжчика. Полковник провів її до самого будинку, а потім пішов до кінотеатру, принаджений музикою гучномовців. Сидячи біля дверей своєї оселі, падре Анхел стежив за входом, щоб дізнатися, хто пішов у кіно, нехтуючи його дванадцять попереджень. Сліпуче світло, пронизлива музика, крики дітей різко контрастували з навколишньою тишею. Один з хлопчаків націлився на полковника дерев'яною рушницею.
— Як там півень, полковнику? — спитав він тоном знавця. Полковник підніс руки:
— Отакенний уже півень.
Величезна яскрава реклама закривала весь фасад кінотеатру.
"Діва ночі". На рекламі жінка в танцювальному костюмі, нога оголена аж до стегна. Полковник блукав по околицях, поки побачив далекі спалахи блискавок і почув перекоти грому. Тоді пішов по жінку.
В хаті небіжчика її не було. Не було й дома. Полковник подумав, що вже ось-ось буде сиґнал гасити світло, але годинник стояв. Полковник чекав, прислухаючись до громовиці, що насувалася. Він уже збирався знову вийти, коли дружина зайшла до хати.
Полковник відніс півня до спальні. Жінка перевдяглась і пішла напитись води до вітальні, поки полковник заводив годинника. Він чекав сиґналу гасити світло, щоб перевести стрілки.
— Де ти була? — спитав полковник.
— Там, — відповіла дружина. Вона поставила склянку на поличку, дивлячись на чоловіка, і вернулась до спальні. — Хто ж знав, що так рано дощ лине.
Полковник не відповів нічого. Коли пролунав сиґнал гасити світло, він навів стрілки на одинадцять, запнув вікно і відніс стілець на місце. Жінка молилась, перебираючи зерна чоток.
— Ти мені не відповіла, — нагадав полковник.
— На що?
— Де ти була?
— Я залишилась там побалакати, — сказала вона. — Я так давно не виходила на вулицю.
Полковник повісив гамак. Замкнув двері й обкурив кімнату. Потім поставив лампу додолу і ліг.
— Я розумію тебе, — сказав він сумно. — Найгірше — що злидні змушують людей казати неправду.
Вона тяжко зітхнула й призналася:
— Була у падре Анхела. Просила позичити гроші під заставу шлюбних обручок.
— І що він сказав тобі?
— Що гріх торгувати священними речами. — Жінка все говорила — вже з-під сітки від москітів. — Два дні тому я спробувала продати годинник, — розповідала вона. — Нікого він не цікавить, бо тепер продають у кредит сучасні годинники зі світними циферблатами. Можна бачити в темряві, котра година.
Полковник упевнився, що сорока років спільного життя, спільного голоду, спільних страждань було недосить для того, щоб пізнати дружину. Він відчув, що й кохання їхнє постарілося.
— Не хочуть і картини, — сказала вона. — Майже всі мають таку. Була аж у турків.
Полковник насупився.
— Значить, тепер усі знають, що ми вмираємо з голоду.
— Я втомилася, — сказала жінка. — Що ви, чоловіки, тямите в хатніх справах?! Скільки разів я кип'ятила каміння, щоб сусіди не знали, що в нас уже багато днів нема оллі[2]!
Полковник уразився.
— Це ганьба, — сказав він.
Жінка вибралася з-під сітки від москітів і підійшла до гамака.
— Годі, не хочу я більше терпіти ніяких шляхетних витребеньків у цій хаті, — сказала вона.