— Я не знаю, що діяти. Адже, гадаю, ти знаєш, вона дуже добре вихована. Тоді в Ізіди вона випила так багато шампанського…
— Це їй вельми пасувало, — мовив Шик. — Вона дуже мила. Тільки не кривися отак! Ти лишень подумай про те, що я сьогодні знайшов видання Партрової "Проблеми вибору перед нудотою" на рулоні немережаного туалетного паперу…
— А де ти береш такі гроші? — запитав Колен.
Шик спохмурнів.
— Це мені обійшлося дуже дорого, але я вже не можу не купувати. Партр потрібен мені. Адже я збирач. Мені потрібне все, що він пише.
— Але ж він пише без упину, — зауважив Колен. — Партр щотижня публікує принаймні п'ять статей…
— Я це знаю, — буркнув Шик.
Колен наклав йому на тарілку нову порцію гарбуза.
— А як мені побачити Хлою? — спитав він.
Шик подививсь на нього і всміхнувся.
— Таки справді, — погодився він. — Я тобі лише набридаю своїми розповідями про Жана Соля Партра. Звичайно ж, я допоможу тобі. Що мені робити?
— Це жахливо, — бідкався Колен. — Я водночас і в розпачі, і страшенно щасливий. Адже як добре, коли є бажання, пов'язані з такими почуттями.
— Я хотів би, — провадив він далі, — лежати на припаленій сонцем траві, коли яскраве проміння висушило землю і трава пожовкла, немов солома, в траві тлуми всіляких кузьок, де-не-де сухий мох. Лежати долічерева й дивитись.
І нехай там буде старезний мур і покручені дрібнолисті дерева. Це було б великим щастям.
— Плюс Хлоя, — додав Шик.
— Авжеж, звичайно, і Хлоя, — погодився Колен. — Не так вона сама, як ідея Хлої.
З хвилину друзі помовчали. Цим і скористалася карафа, видавши кришталевий звук, що відбився від стін кімнати.
— Випий трохи сотерну, — запропонував Колен.
— Так, дякую, — відказав Шик.
Ніколя приніс наступну страву — ананасові скибки в помаранчевому кремі.
— Дякую, Ніколя, — мовив Колен. — Як ви гадаєте, що мені зробити, аби знову побачитись із дівчиною, в яку я закоханий.
— Ох, пане, — збентежився Ніколя, — таке й справді трапляється, але я мушу признатися, що зі мною цього не траплялося ніколи…
— Очевидячки, — мовив Шик. — Ви збудовані наче Джонні Вайсмюллер. Але така статура — це виняток.
— Дякую панові за оцінку, що зворушила мене до самого серця, — сказав Ніколя. — Я раджу панові, — провадив він далі, звертаючись до Колена, — спробувати через особу, в якої пан зустрівся з людиною, що її, як на нього, йому тепер бракує, дістати певну інформацію про звички і знайомства тієї людини.
— Попри велику складність ваших зворотів, — сказав Колен, — я гадаю, Ніколя, що тут і справді є тільки одна можливість. Але ж ви знаєте, що закоханий обертається на дурня. Ось чому я й не казав Шикові, що давно вже думаю про це саме.
Ніколя подався на кухню.
— Цей хлопець неоціненний, — похвалив Ніколя Колен.
— Атож, — погодився Шик, — у куховарстві він тямить.
Друзі випили ще сотерну. Повернувся Ніколя, несучи чималенький торт.
— Це додатковий десерт, — пояснив він.
Колен узяв ножа й зупинився, не зважившись розтинати незайману поверхню:
— Він дуже гарний. Слід трохи зачекати.
— Чекання, — проголосив Шик, — то прелюдія в мінорних тонах.
— Що тебе напоумило це сказати? — запитав Колен. Потім узяв Шиків келих і наповнив його золотавим вином, густим і рухливим, мов важкий ефір.
— Не знаю, — признався Шик. — Ця думка несподівана.
— Покуштуй його, — припросив Колен.
Друзі разом спорожнили келишки.
— Щось неймовірне! — вигукнув Шик, а його очі спалахнули миготливими червоними вогниками. Колен схопився руками за груди.
— Нема нічого кращого, — говорив Колен. — Воно не схоже на жодну відому марку.
— Це не має ніякої ваги, — заперечив Шик. — Ти тим паче ні на кого не схожий.
— Я певен, — почав Колен, — що коли випити достатню кількість цього вина, Хлоя зразу прийде.
— Це ще не доведене! — кинув Шик.
— Ти мене провокуєш! — гукнув Колен, простягаючи келих.
Шик наповнив обидва келихи.
— Зачекай! — мовив Колен. Він загасив плафон і невеличку лампу, що освітлювала стіл. Тільки в кутку світився зелений вогник лампадки біля шотландської ікони, що перед нею Колен звичайно поринав у медитації.
— Ох! — зойкнув Шик.
У кришталевому келишку вино засвітилося мінливим фосфоричним блиском, немов породженим міріадами світляних різнобарвних цяток.
— Пий! — наказав Колен.
Друзі випили. Тепер засвітились і їхні вуста. Колен знову запалив світло. Він, здається, вагався, сідати йому чи ні.
— Одна пляшка — ще не пиятика, — виснував він. — Гадаю, її можна допити.
— А що, як розрізати торт? — запропонував Шик.
Колен схопив срібного ножа і став вимальовувати спіраль на гладенькій тортовій білості. Раптом він зупинився і здивовано поглянув на свій витвір.
— Зараз я спробую одну річ, — сказав Колен. Він узяв листок падуба з букета на столі, другою рукою схопив торт. Миттю крутнувши його на кінчику пальця, вставив у спіраль гострий листочок падуба. — А тепер слухай!
Шик слухав. То була "Хлоя" в аранжуванні Дюка Еллінгтона.
Шик подивився на Колена: той побілів мов крейда. Шик забрав ножа з Коленових рук і рішуче вгородив його в торт. Торт розпався на дві половини, а всередині лежали нова Партрова стаття для Шика і записка про побачення з Хлоєю для Колена.
13
Колен, стоячи на розі майдану, чекав Хлою. Майдан був круглий, на ньому стояла церква, ходили голуби, журився сквер, сумували лави, а по шосе сновигали машини й автобуси. Сонце теж чекало на Хлою, але могло розважатися: створювало затінок, в закутках сприяло проростанню дикої квасольки, розчиняло віконниці і присоромлювало ліхтар, що його не вимикнув несумлінний електрик.
Колен торсав краї рукавичок і готував свою першу фразу. Фраза змінювалась дедалі швидше, бо час побачення наближався. Він не знав, як йому повестися з Хлоєю. Може, запросити її до чайного салону, але ж тамтешня атмосфера здебільшого вкрай гнітюча, ненажерливі сорокарічні дами наминають по сім тістечок з кремом і відставляють мізинця, Коленові те не до вподоби. Ненажерливість він прощав лише чоловікам, саме в них вона набуває свого сенсу, водночас не позбавляючи їх природної гідності. І не в кіно, на це вона не погодиться. Не на депутатодром, цього вона не любить. Не на телячі перегони, вона злякається. Не в шпиталь Людовіка Святого, туди не пустять. І не в Луврський музей, там за ассірійськими херувимами причаїлися сатири. І не на вокзал Сен-Лазар, там самі багажні візки і жодного потяга.
— Добридень!
Хлоя прийшла ззаду. Колен став швиденько стягати рукавичку, заплутався, смикнув, щосили вдарив себе кулаком по носі, зойкнув і потис дівчині руку. Хлоя сміялася:
— Ви, здається, неабияк збентежені!
Хлоя була вдягнена в довгошерсте хутряне манто такої ж барви, як і її коси, шапочку — теж хутряну — і невеличкі короткі чобітки з хутряною оторочкою.
— Дайте мені руку, — сказала вона, беручи Колена за руку. — Бачу, ви сьогодні трохи скуті!
— Минулого разу в мене виходило краще, — признався Колен.
Хлоя й далі сміялась, а подивившись на Колена, аж зайшлася реготом.
— Ви глузуєте з мене, — жалібно проказав Колен. — Серця у вас нема.
— Ви хоч утішені, побачивши мене? — запитала Хлоя.
— О так!
Вони пішли, повернувши на перший хідник, що простелився перед ними. З неба спустилася невелика рожева хмарка й підпливла до них.
— І я піду з вами! — запропонувала вона.
— Іди, — відповів Колен.
І хмарка огорнула їх. Усередині стало тепло, запахло цукром і цинамоном.
— Нас більше не бачать! — зрадів Колен. — Зате ми їх бачимо.
— Хмарка прозора, — зауважила Хлоя. — Отож стережіться.
— Це пусте, з нею все одно набагато затишніше, — заперечив Колен. — Чого ви хочете?
— Просто пройтися. Це вас не обтяжить?
— Тоді розкажіть мені що-небудь…
— Я майже нічого не знаю, — відказала Хлоя. — Можна ж і вітрини роздивлятися. Погляньте ось на цю. Вона дужа цікава.
У вітрині на пружинному матраці лежала гарненька жіночка. Її груди були оголені і якийсь пристрій щіткою з довгим тонким білим шовковим волосом гладив їх знизу вгору. На плакатику було написано: "Бережіть взуття з допомогою антипода превелебного Карла".
— Непогана ідея, — похвалила Хлоя.
— Таж від цього жодної вигоди! — запалився Колен. — Адже рукою набагато приємніше.
Хлоя зашарілася.
— Не кажіть так. Я не люблю, коли хлопці говорять при дівчатах такі непристойності.
— Я у відчаї, — знітився Колен, — я геть не хотів…
На його обличчі проступив такий відчай, що Хлоя всміхнулася й кілька разів шарпнула його, аби показати, що не сердиться.
У другій вітрині дебелий чолов'яга в різницькому фартусі перерізав горлянки маленьким дітям. То була вітрина пропаганди на користь добродійних товариств.
— Ось де гроші діваються, — заговорив Колен. — Спробуй прибери це кожного вечора — мабуть, страшенно дорого.
— Вони несправжні! — стривожилася Хлоя.
— Хто його зна, — стенув плечима Колен. — У дитячих притулках цих дітей однаково, що сміття.
— Мені це не подобається, — скривилася Хлоя. — Ходімо, далі вже ніби немає таких вітрин пропаганди. Гадаю, це аж ніяк не свідчення поступу.
— Дарма, — заспокоював Колен. — Воно діє тільки на тих, хто вірить у такі дурниці.
— А це? — запитала Хлоя.
У вітрині на обтягнених гумою колесах височіло черево, досить кругле і сите. На оголошенні можна було прочитати: "І на вашому не буде зморщок, якщо ви розгладите його електричною праскою".
— Я впізнаю це черево! — закричав Колен. — Це черево Сержа, мого колишнього куховара. З якої речі воно залізло аж сюди?
— То все пусте, — втрутилася Хлоя. — Хіба череву дорікають? Адже воно он яке велике…
— А він же так смачно готував!
— Ходімо далі, — попросила Хлоя. — Я вже не хочу розглядати вітрини, мені надокучило.
— Що ж тут придумати? — замислився Колен. — Може, поп'ємо десь чаю?
— Ет! Ще не пора. До того ж чай я не дуже люблю.
Колен зітхнув із таким полегшенням, що затріщали шлейки.
— Що це хруснуло?
— Я став на суху гілку, — пояснив, червоніючи Колен.
— А що, як пройтися до Булонського лісу? — запропонувала Хлоя.
Колен у захваті милувався нею.
— Чудова ідея. Там не буде нікого.
Хлоя зашарілася.
— Я не тому сказала. Зрештою, — додала вона, аби помотатись, — ми ходитимемо тільки головними алеями, бо інакше ноги собі промочимо.
Колен легенько притис Хлоїну руку, що її весь час відчував біля свого тіла.
— Ходімо через підземний перехід, — запропонував він.
Перехід з обох боків обгороджували ряди величезних кліток, у які опоряджувані міста садовили змінних голубів для парків і пам'ятників.