Ті меблі належали Маріусові. Він давав три франки на місяць "головній мешканці", щоб вона підмітала його комірчину й щоранку приносила йому трохи гарячої води, свіже яйце і хлібинку за одне су. Цими хлібинкою і яйцем він снідав. Сніданок коштував йому від двох до чотирьох су, залежно від того, дорожчали чи дешевшали яйця. О шостій вечора він ішов обідати до харчевні Руссо, що на вулиці Сен-Жак, навпроти торговця естампами Бассе. Супу він не замовляв, а брав порцію м’яса за шість су, півпорції овочів за три су і десерт за три су. Ще три су він платив за хліб, якого давали досхочу. Замість вина Маріус пив воду. Розплачуючись біля прилавка, за яким велично сиділа тілиста і в той час іще досить свіжа пані Руссо, він давав су офіціантові, й пані Руссо винагороджувала його усмішкою. Обід та усмішка обходилися йому в шістнадцять су.
Отже, снідав він за чотири су, обідав — за шістнадцять і загалом витрачав на харчування двадцять су в день, тобто триста шістдесят п’ять франків на рік. Додайте сюди тридцять франків за помешкання і тридцять шість франків старій за прибирання, деякі дрібні витрати, — і виходило, що за чотириста п’ятдесят франків Маріус мав харчування, житло й обслугу. Одяг коштував йому сто франків, білизна — п’ятдесят, прання — теж п’ятдесят, а всі видатки загалом не перевищували шестисот п’ятдесяти франків. У нього ще лишалося півсотні франків. Він був багатий. Він міг навіть позичити десятку приятелеві. Якось Курфейрак узяв у нього в борг аж шістдесят франків. Щодо опалення, то, не маючи каміна, Маріус скасував цю статтю видатків.
У Маріуса було два костюми: старий — "для буденного вжитку", і новий — "на свято". Обидва чорного кольору. Він мав три сорочки: одну на собі, другу в комоді, третю у пралі. Але вони в нього майже завжди були подерті, і йому доводилося застібати сюртук до самого підборіддя.
Щоб досягти такого достатку, Маріусові знадобилися роки. То були тяжкі роки, протягом яких він викручувався, як міг, уникаючи тільки одного: робити борги. Він ставив собі за заслугу, що ніколи нікому не заборгував жодного су. Для Маріуса борг був початком поневолення. Щоб не позичати гроші, він часто нічого не їв і сидів голодний цілими днями. Відчуваючи, що одна крайність чіпляється за іншу, і що падіння матеріального добробуту може призвести до падіння морального, він ревно оберігав свою честь.
Крім батькового імені, в серці Маріуса закарбувалося й друге — ім’я Тенардьє. Маріус із глибокою шанобою думав про того безстрашного сержанта, що врятував полковника під ядрами й кулями Ватерлоо. Згадуючи батька, він ніколи не забував згадати і Тенардьє. Це був своєрідний культ із двома вівтарями, більшим — для полковника, і меншим — для сержанта. У Монфермеї Маріус довідався про те, що невдаха-корчмар збанкрутував і розорився. Після того він доклав нечуваних зусиль, щоб натрапити на його слід, але Тенардьє зник, провалившись у похмуру безодню вбогості. Маріус обнишпорив усі околиці Монфермея, він побував у Шелі, в Бонді, в Гурне, в Ножані, в Ланьї. Протягом трьох років провадив він пошуки, витрачаючи на них усі свої вбогі заощадження. Ніхто не міг сказати йому щось певне про Тенардьє. Ходили чутки, ніби той виїхав у якісь чужі краї. Шукали злощасного корчмаря й кредитори — правда, з меншою любов’ю, ніж Маріус, але з не меншим завзяттям. Проте й вони не змогли знайти його. Маріус ладен був звинувачувати себе за невдачу своїх пошуків. Він вважав справою честі сплатити цей єдиний борг, що залишив йому полковник. "Як же так? — думав він. — Адже зумів Тенардьє знайти мого батька, коли той лежав смертельно поранений у диму й під градом картечі, винести його на спині з поля битви! То невже я не зможу розшукати бідолаху в темряві, де він конає, й у свою чергу врятувати йому життя? О, я знайду його!" Щоб відшукати Тенардьє, Маріус дав би відтяти собі руку, а щоб витягти його зі злиднів, він віддав би всю свою кров. Побачитися з Тенардьє і сказати йому: "Ви не знаєте мене, зате я вас знаю! Розпоряджайтеся мною!" — було найсолодшою і найпалкішою мрією Маріуса.
2. Маріус змужнів
У ту пору Маріусові виповнилося двадцять. Минуло вже три роки відтоді, як він покинув дім свого діда. У їхніх взаєминах не відбулося змін: ні той, ні той не робив спроби до замирення, не шукав зустрічі. Та й навіщо зустрічатися? Щоб знову зчепитися? Якщо Маріус був твердий, мов бронза, то старий Жільнорман був міцний, як залізо.
Але даремно Маріус думав, ніби старий Жільнорман ніколи його не любив, ніби цей грубий, різкий і насмішкуватий дід, який повсякчас сварився, кричав, буянив і замахувався ціпком, відчував до нього хіба тільки зовсім неглибоку прихильність. Маріус помилявся. Є батьки, що не люблять дітей; але не існує діда, який би не обожествляв свого онука. Правда, Жільнорман любив Маріуса по-своєму, вдаючись до штурханів і навіть ляпасів; та коли юнак пішов із дому, він відчув у серці чорну порожнечу. Він поставив вимогу, щоб при ньому більш не згадували про онука, і в глибині душі жалкував, що його наказ так суворо виконується. Спочатку він сподівався, що цей бонапартист, якобінець і терорист повернеться. Та минали тижні, місяці, роки, а "кровопивця", на превеликий розпач старого Жільнормана, не з’являвся. "Але ж я не міг не вигнати його, — думав дід і запитував себе: — А якби це сталося тепер, чи вчинив би я так само?" Його гордість відповідала: "Так", але стара голова, якою він сумно хитав, відповідала: "Ні". Іноді він зовсім занепадав духом. Йому бракувало Маріуса. Старі люди потребують любові, як рослини потребують сонця. Жільнорман страждав. Він ніколи не розпитував про Маріуса, але думав про нього завжди. Він усе ще був веселим і буйним, але веселість його стала якоюсь судорожною, вона мов пробивалася крізь біль і гнів, а його буйні вихватки завжди кінчалися нападами глибокого смутку.
"О, якби він повернувся, ну й урізав би я йому ляпаса" — іноді казав Жільнорман. Щодо тітки, то вона зі своїм убогим розумом просто була нездатна сильно любити, тому Маріус незабаром перетворився для неї на невиразну тінь, і вона стала цікавитися ним менше, ніж котом або папугою, який у неї, звичайно, був.
Страждання Жільнормана тільки посилювалися через те, він приховував їх у собі. Коли хто-небудь, бажаючи догодити йому, недоречно запитував: "Ну як там ваш онук?" — старий буржуа відповідав, або зітхаючи, якщо його точив сум, або даючи щигля по манжеті, якщо хотів здаватися веселим: "Пан барон Понмерсі сутяжничає в якійсь дірі".
Поки старий мучився, Маріус був задоволений із себе. Як буває з кожним, у кого добре серце, злигодні життя стерли гіркоту образи. Він згадував про Жільнормана з лагідним почуттям, але твердо вирішив нічого не брати від чоловіка, який "несправедливо ставився" до його батька. Він навіть радів, що стільки вистраждав і страждає досі. Це була ніби покута за батька. Та й що таке його злигодні порівняно з героїчним життям полковника? І все ж він повинен воювати з бідністю так само безстрашно, як батько воював із ворогом. Звичайно, саме це мав на увазі полковник, коли написав: "Він буде гідний такої честі". Ці слова Маріус навічно закарбував у своєму серці.
Того дня, коли дід вигнав його з дому, Маріус був іще дитиною, а тепер він став дорослим чоловіком. Нужда, повторюємо, пішла йому на користь. Бідність у роки юності знаменна тим, що вона навертає волю до боротьби, а душу — до високих устремлінь. Бідність оголює матеріальний підспідок життя в усій його непривабливості, і тоді виникає непереборний потяг до життя ідеального; багатий юнак має безліч розваг, блискучих і водночас грубих: кінські перегони, полювання, карти, розкішні обіди і таке інше. Подібні розваги задовольняють ниці потреби душі на шкоду її шляхетним пориванням. А бідному юнакові доводиться тяжкою працею заробляти собі на прожиток, і коли він погамує голод, йому не лишається більш нічого, як мріяти. Він ходить на безкоштовні вистави, які дає Бог; він споглядає небо й світила, милується квітами та дітьми. Він мріє і почуває себе великим; але мрії несуть його далі, і в ньому пробуджується співчуття. Він забуває про себе і жаліє ближнього. Почуваючи себе володарем незліченних духовних скарбів, він жаліє тих, хто володіє незліченними матеріальними статками. До того ж юний і в убогості не вбогий. Перший-ліпший молодий хлопець, хай який він бідний, своїм здоров’ям, силою, жвавістю, своєю гарячою кров’ю, яка стугонить у жилах, своїми рум’яними щоками, рожевими устами, білими зубами і свіжим диханням завжди викличе заздрість у старого, навіть коли той імператор! Отож убогий юнак живе, продираючись крізь терня і ступаючи по багнюці, зате головою він торкається осяйного неба. І дякує Богові за те, що той нагородив його двома скарбами, яких не мають люди багаті: працею, що робить його вільним, і думкою, завдяки якій він піднісся духом.
Отаке сталося й з Маріусом. Він аж надто був схильний до споглядання та мрій. Домігшись певного заробітку, він на цьому й заспокоївся, бо йому подобалось бути бідним. Він уникав роботи, щоб мати більше часу на роздуми. Іноді він мріяв цілими днями, поринувши в німий екстаз внутрішнього осяяння. Він навіть поставив собі за мету віддавати якомога менше часу праці заради матеріальної вигоди і якомога більше — задля духовної. Отож усупереч тому, що думав про нього старий Жільнорман, Маріус зовсім не займався судовою практикою — хоч і мав звання адвоката. Знатися зі стряпчими, штовхатися в судах, шукати собі клієнтів — яка нудьга! Він не бачив ніяких підстав міняти свій спосіб життя. Скромна праця в книготоргівлі, що забирала в нього так мало часу і давала засоби до прожитку, цілком задовольняла його.
Один із книгарів, на яких він працював, здається, пан Мажімель, запропонував Маріусові постійну роботу, помешкання й півтори тисячі франків платні на рік. Мати пристойне помешкання і півтори тисячі франків! Це, звичайно, непогано. Але втратити свободу! Піти в найми і зробитися ніби літературним прикажчиком! Маріус вирішив, що, здобувши в такий спосіб добробут, він утратить гідність, й відмовився від пропозиції.
Він жив одинцем. Через свою схильність до усамітнення й через те, що його налякали, він так і не увійшов у гурток Анжольраса.