А то чого б ми її так дошукувалися?
Він сумно всміхнувся.
— Це запитання людство ставить собі з найдавніших часів, Джоан. Досі об нього розбивалася вся логіка, філософія й наука.
Вона пішла. Пішла. Вже біля дверей. У ньому щось тьохнуло. Вона пішла. Пішла. Равік випростався. Раптом йому все стало нестерпним. Ні, він не витримає. Хоч би ще одну ніч, однісіньку ніч, ще один раз побачити в себе на плечі її сонне обличчя. Завтра можна буде знов боротися. Ще раз почути біля себе її подих, ще раз зазнати солодкої ілюзії падіння, п'янкої облуди. Не йди, не йди, ми вмираємо в муках і живемо в муках, не йди, не йди, бо що тоді в мене залишиться? Навіщо мені моя гола мужність? Куди нас жене? Тільки ти — дійсність! Найясніший сон! Ох, де ті луки забуття, зарослі асфоделями? Ще раз, тільки один раз! Ще одну іскорку вічності! Для кого я бережу себе? Для якої сумної долі? Для якого темного майбутнього? Я похований живцем, пропащий, мені лишилося жити ще дванадцять днів, дванадцять днів, а за ними порожнеча, дванадцять днів і ця ніч, ця гладенька шкіра… Чого ти прийшла саме цієї ночі, безмежно далекої від зірок, запнутої хмарами й давніми снами, чому прорвала мої вали й огорожі саме цієї ночі, в якій не живе ніхто, крім нас? І знову здіймається хвиля, вона ось-ось заллє мене…
— Джоан, — покликав він.
Вона обернулася. Її обличчя враз спалахнуло якимось раптовим, шаленим полум'ям. Зірвавши з себе одяг, вона кинулась до нього.
XXVI
Машина зупинилася на розі вулиці Вожірар.
— Що сталося? — спитав Равік.
— Демонстрація, — відповів водій, не обертаючись. — Цього разу комуністи.
Равік глянув на Кет. Вона сиділа в кутку, тонка, тендітна, в костюмі двірської дами часів Людовіка XVI. Обличчя її вкривав густий шар пудри, та однаково видно було, яке воно бліде і як загострилося.
— Чудно, — сказав Равік. — Маємо липень тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року, п'ять хвилин тому тут пройшла демонстрація фашистської організації "Вогненні хрести"… Тепер ідуть комуністи… А ми з вами одяглися в костюми великого сімнадцятого сторіччя. Чудно, Кет.
— Яке це має значення, — всміхнулася вона.
Равік глянув на свої черевики з пряжкою. Іронія долі. Опинитися в такому становищі! Вже не кажучи про те, що кожен поліцай міг ще й ув'язнити його.
— Може, поїдемо іншою вулицею? — спитав водій.
— Ви вже не розвернетесь, — мовив Равік. — Надто багато за нами зібралося машин.
Демонстранти поволі йшли поперечною вулицею. Вони несли прапори й транспаранти. Ніхто не співав. Колону супроводжувало чимало поліцаїв. На розі вулиці Вожірар, намагаючись не привертати до себе уваги, стояв іще гурт поліцаїв із велосипедами. Один із них патрулював вулицю. Він зазирнув у машину Кет Гегстрем і, не змигнувши оком, пішов далі.
Кет перехопила Равіків погляд.
— Для нього це не дивина, — пояснила вона. — Він здогадався, в чім річ. Поліція знає все. Бенкет у Монфорів — найважливіша подія літнього сезону. Будинок і весь парк оточений поліцією.
— Це мене надзвичайно заспокоює.
Кет усміхнулася. Вона не знала, що Равік живе у Франції нелегально.
— Не скоро можна буде побачити в Парижі заразом стільки коштовностей. Справжні історичні костюми, справжні діаманти. В таких випадках поліція не захоче ризикувати. Серед гостей напевне будуть і детективи.
— У костюмах?
— Мабуть. А що?
— Добре, що ви мене попередили. А то я хотів був поцупити ротшільдівські смарагди.
Кет ледь спустила шибку.
— Вам нудно, я знаю. Та однаково я вас сьогодні не відпущу.
— Зовсім не нудно. Навпаки. Я б не знав, де дітися, якби не цей бенкет. Там буде що випити?
— Має бути. А як ні, то я кивну старшому дворецькому. Я його добре знаю.
Крізь спущену шибку долинав тупіт сотень ніг по бруківці. Демонстранти йшли не в ногу, а як хто хотів. Наче стомлена череда.
— В якому сторіччі ви хотіли б жити, якби могли вибирати?
— У нашому. А то я був би вже мертвий і якийсь йолоп пішов би в моєму костюмі на цей бенкет.
— Я не це мала на думці. В якому сторіччі ви хотіли б ще раз прожити своє життя?
Равік глянув на оксамитовий рукав свого костюма.
— Знову ж таки в нашому. Хоч це наймерзенніше, найкривавіше, найпродажніше, найсіріше, найбоягузливіше і найбрудніше сторіччя, а однаково в ньому.
— А я ні.— Кет притиснула руки до грудей, ніби її морозило. М'яка парча спадала на її тонкі зап'ястки. — В нашому не хотіла б. Краще вже в сімнадцятому або ще раніше. В будь-якому, тільки не в нашому. Я дійшла до такого висновку кілька місяців тому. Раніше ніколи не думала про це. — Вона опустила шибку до самого низу. — Як тепло! І парко! Вони скоро перейдуть?
— Скоро. Вже видно кінець.
З боку вулиці Камброн почувся постріл. Поліцаї миттю скочили на велосипеди. Крикнула якась жінка. Натовп погрозливо загомонів. Кілька чоловік кинулось бігти. Натискаючи на педалі й вимахуючи кийками, поліцаї ввігналися в ряди демонстрантів.
— Що сталося? — злякано спитала Кет.
— Нічого. Лопнула автомобільна шина.
Водій обернувся. Обличчя його почервоніло з люті.
— Падлюки, вони…
— Уже можна їхати, — перебив його Равік. — Рушайте.
Перехрестя було порожнє, ніби людей із нього змела буря.
— Рушайте! — ще раз наказав Равік.
З вулиці Камброн долинав крик. Знов пролунав постріл. Машина рушила з місця.
Вони стояли на терасі, що виходила в парк. Там уже було повно гостей у мальовничих костюмах. У затінку розлогих дерев квітли троянди. Свічки в лампіонах кидали навкруги миготливе, тепле світло. В одній з альтанок невеличкий оркестр грав менует. Ніби якимись чарами ожила картина Ватто.
— Гарно? — спитала Кет.
— Гарно.
— Вам справді подобається?
— Подобається, Кет. Принаймні, як дивитися здалеку.
— Ходімо погуляємо в парку.
Під старими високими деревами відкривалося неймовірне видовище. Хистке світло безлічі свічок мерехтіло на срібній і золотій парчі, на коштовних блакитних, рожевих і зеленавих оксамитах, м'яко відбивалося на перуках і голих напудрених плечах, лунали ніжні звуки скрипок, на стежках парами й гуртами спроквола походжали гості, блищали руків'я шпаг, жебонів водограй, підстрижені самшитові живоплоти в глибині створювали відповідне тло.
Равік помітив, що навіть слуги були у старовинних костюмах. Коли так, то, мабуть, детективи теж перебрані, подумав Равік. Ото буде гарно, як підійде Мольєр чи Расін і заарештує тебе. Або якийсь двірський карлик.
На руку йому впала важка тепла крапля. Він підвів очі. Червонясте небо вкрили темні хмари.
— Зараз піде дощ, Кет, — сказав він.
— Не може такого бути. Тоді в парку…
— Може. Швидко тікаймо звідси!
Він узяв її під руку й повів на терасу. Не встигли вони піднятись туди, як линув дощ. Небо немов прорвалося, свічки погасли, за кілька секунд декорації обернулись у вилиняле шмаття. Почалася паніка. Маркізи, герцогині і двірські дами, підібгавши парчеві спідниці, мчали на терасу, графи, їхні вельможності і фельдмаршали намагалися врятувати свої перуки й збилися під тентом, немов зграйка наляканих строкатих курей. Вода лилася на перуки, стікала на коміри й декольте, змиваючи пудру та рум'яна. Спалахнула блискавка, парк осяяло білим, примарним світлом, потім важко загуркотів грім.
Кет Гегстрем непорушно стояла під тентом, притулившись до Равіка.
— Такого ще ніколи не траплялося, — розгублено мовила вона. — Я часто бувала на цих бенкетах. І ще ніколи не йшов дощ. Жодного року.
— Якраз нагода красти смарагди.
— Справді. Боже, як не пощастило…
У парку сновигали служники з парасолями і в дощовиках. Шовкові черевики з пряжками, що виглядали з-під сучасних плащів, справляли кумедне враження. Служники привели на терасу останніх заблуканих, змоклих до рубця двірських дам і пішли шукати загублені пелерини та інші речі. Один із них приніс пару вишуканих золотих черевичків, обережно тримаючи їх у своїй великій руці. Дощ лив на порожні столики, тарабанив по напнутому тенті, ніби саме небо невідомо чому вистукувало в барабан кришталевими паличками вранішню зорю.
— Ходімо всередину, — сказала Кет.
Місця в будинку було замало для стількох гостей. Мабуть, ніхто не враховував, що погода може зіпсуватися. В кімнатах ще стояла важка задуха літнього дня, а тіснява і штовханина тільки збільшили її. Широкі сукні дам геть пом'ялися. Тріщали шовкові шлейфи — на них раз по раз хтось наступав. Майже не можна було поворухнутися.
Равік із Кет стояли біля дверей. Поряд відсапувалася в мокрій, злиплій перуці якась титулована "маркіза Монтеспан". На її пористій шиї мерехтів разок діамантів, кожен у формі груші. Тепер вона була як змокла перекупка на карнавалі. Біля неї кашляв лисий чоловік без підборіддя. Равік упізнав його. То був Бланше, службовець міністерства закордонних справ, перебраний у костюм Кольбера. Поряд стояли дві вродливі, стрункі фрейліни, у профіль схожі на собак-гончаків. Гладкий і галасливий єврейський барон у капелюсі, оздобленому самоцвітами, хтиво гладив їхні плечі. Кілька південноамериканців, перебраних на пажів, пильно, вражено спостерігали за ним. Між ними стояла обвішана рубінами графиня Беллен у костюмі мадемуазель Лавальєр, з обличчям грішного ангела. Равік пам'ятав її: рік тому він вирізав їй яєчники. Діагноз поставив Дюран. Взагалі тут було багато Дюранових пацієнтів. За кілька кроків далі він упізнав молоду, дуже багату баронесу Ремплар, одружену з якимось англійцем. Равік вирізав їй матку за хибним діагнозом Дюрана. Той узяв за операцію п'ятдесят тисяч франків. Равікові сказала про це під секретом Дюранова секретарка. Равік отримав двісті франків, а баронеса втратила десять років життя і можливість мати дітей.
Запах дощу, застояне, гаряче повітря, змішане з запахом парфумів, поту й мокрого волосся. Обличчя, з яких дощ позмивав грим, здавалися під перуками якимись оголенішими, ніж звичайно, без маскарадних костюмів. Равік озирнувся навколо. Тут було багато краси, духовності і скептичної мудрості. Та Равікове око навчилося помічати найменші ознаки хвороби, і його не міг ввести в оману навіть найбездоганніший зовнішній вигляд. Він знав, що певні кола суспільства в кожному сторіччі, велике воно чи нічим не помітне, не міняють своїх звичок і своїх поглядів, але знав також, що таке хвороба й розпад, і знав їхні симптоми: мляве статеве життя, поблажливість до своїх вад, спорт, що не дає здоров'я, духовність без морального гальма, дотепність задля дотепності, втомлена кров, яку марнують на іронію, на любовні пригоди, дріб'язкову жадібність, на вишуканий фаталізм і нудне існування без будь-якої мети.