Профос Спелле[200] з двома шпигунами приїхав у Мелестее[201], він присягнувся, що відшмагає всіх гулящих дівчат, які не заплатять йому по п'ять флоринів. Ось чому я і тікаю. Біжи й ти зі мною і, коли треба буде, захисти мене.
— Ламме! — крикнув Уленшпігель. — Спелле в Мелестее, біжи в Дестельберг, в "Зірку волхвів".
Ламме схопився як ошпарений і пустився вчвал, підтримуючи своє черево обома руками.
— Куди побіг цей товстий заєць? — запитала дівчина.
— В нору, де я потім зустрінуся з ним, — сказав Уленшпігель.
— Біжімо! — сказала дівчина, тупнувши ногою об землю, як нетерпляча лошиця.
— Як на мене, краще залишитись доброчесним і не бігти, — відповів Уленшпігель.
— Що це означає? — запитала дівчина.
— Оцей товстий заєць хоче, щоб я відмовився від доброго вина, пива і від ніжненького жіночого тіла.
Дівчина незадоволено подивилась на нього.
— Ти засапався, тобі треба відпочити, — сказала вона.
— Відпочити добре, та я не бачу ніякого притулку, — відповів Уленшпігель.
— Твоя доброчесність прихистить тебе, — мовила дівчина.
— Волів би краще твою спідницю, — сказав він.
— Моя спідниця не гідна бути покровом для такого святого, як ти. Пусти її, я побіжу сама.
— Хіба ж ти не знаєш, що собака на чотирьох ногах бігає хутчій, ніж людина на двох? Разом у нас чотири ноги, і ми побіжимо швидше.
— В тебе гострий язичок, як на чоловіка доброчесного.
— Атож, — ствердив він.
— А ось мені, — сказала дівчина, — доброчесність завжди здавалась чимось нудним, сонним, тупим, холодним. Це маска, щоб ховати невдоволене обличчя, оксамитовий плащ, під яким знайдеш кам'яне серце. Я більше люблю тих, у кого в грудях горить вогонь мужності, що пориває до сміливих подвигів і веселих пригод.
— Такими речами прекрасна дияволиця спокушала угодника Божого, святого Антонія, — сказав Уленшпігель.
Кроків за двадцять вони побачили на шляху корчму.
— Ти добре говорила, — сказав Уленшпігель, — тепер треба добре випити.
— У мене ще в горлі не пересохло, — мовила дівчина.
Вони ввійшли. На скрині дрімав величезний дзбан, що за своє товсте черево мав назву — черевань.
Уленшпігель сказав до baes'а:
— Ти бачиш цей флорин?
— Бачу, — відповів baes.
— Скільки ж патарів ти вичавиш із нього, щоб наповнити dobbeleclauwert'ом отого череваня?
Baes йому сказав:
— Плати negen mannekens (дев'ять чоловічків) — і квит.
— Тобто шість фландрських мітів, отже, два зайвих. Ну, менше з тим, наливай.
Уленшпігель дав кухоль дівчині, а потім устав і, набравши молодецької постави, припав ротом до дзбана і геть спорожнив його у свою горлянку, аж забулькотіло, наче водоспад.
Дівчина здивовано запитала:
— І як це тобі вдалося перелити пиво з такого товстого черева у твій худий живіт?
Уленшпігель нічого не відповів, а звернувся до baes' а:
— Принеси шинки й хліба та налий ще одного череваня, ми хочемо їсти й пити.
Той так і зробив.
Коли дівчина гризла шкурку від шинки, він ніжно обійняв її, і це її аж зворушило, захопило, підкорило, і вона запитала його:
— Звідки це взялася у вас при вашій доброчесності така спрага, як у губки, такий вовчий голод і оця любовна відвага?
Уленшпігель відповів:
— Я багато нагрішив і, як ти знаєш, дав слово спокутувати свої гріхи. Це тривало цілісіньку годину. І ось, коли я протягом тої години обмірковував своє майбутнє, воно мені уявилось вельми невтішним: живитися сухим хлібом, запивати самою водичкою, сумовито зректися кохання, не сміти ні ворухнутися, ні чхнути, щоб не вчинити чогось поганого. Поважатимуть мене всі, але всі й уникатимуть, як прокаженого. Я сумуватиму, як пес, що загубив свого хазяїна. І, промучившись отак років п'ятдесят, закінчу в якомусь лігві своє сумне животіння. Покута моя була дуже довга. Поцілуй же мене, моя мила, і вдвох геть із чистилища!
— Ах! — вигукнула дівчина, охоче виконуючи його бажання. — Яка ж прекрасна вивіска ця доброчесність! Її почепити б на високу жердину!
У таких любовних розвагах час минав швидко. Проте вони мусили тікати, бо дівчина боялась, щоб раптом серед цих любощів не наскочив профос Спелле зі своїми шпигами.
— Ану підкасай спідницю! — сказав Уленшпігель.
І вони швидко, як олені, побігли в Дестельберг, де в "Зірці волхвів" застали за їдою Ламме.
31
У Генті Уленшпігель часто бачився з Якобом Скулапом, Лівеном Сметом і Яном де Вульфсгагером, від яких він довідувався, щастило чи не щастило Мовчазному.
І кожного разу, як Уленшпігель вертався в Дестельберг, Ламме питав його:
— Які ти приніс новини? Добрі чи погані?
— Біда! — відповідав Уленшпігель. — Мовчазний, його брат Людвіг та інші воєначальники, а також і французи вирішили йти далі у Францію і з'єднатися там з принцом Конде[202]. В такий спосіб вони врятували б нещасну землю бельгійську і свободу совісті. Та Бог не захотів цього: німецькі рейтари й ландскнехти відмовилися йти далі, заявивши, що присягали воювати з герцогом Альбою, але не з Францією. Марно Оранський умовляв їх виконати свій обов'язок; він змушений був вивести їх через Шампань і Лотарингію до Страсбурга, звідки вони повернулись у Німеччину. Несподівана і вперта відмова найманців погіршила становище Мовчазного: король французький[203], незважаючи на угоду з принцом, відмовився позичити йому грошей. Королева англійська[204] обіцяла допомогу з умовою, що він звільнить місто Кале з округою, але її листи були перехоплені і послані до кардинала Лотарінзького, а той, підробивши відповідь, послав відмову.
І ось тепер наша славна армія, а з нею і наша надія, тане, як привид від співу півня. Але з нами Бог, і якщо суходіл цурається нас, то море допоможе. Хай живе гез!
32
Одного разу до Уленшпігеля і Ламме прийшла знайома вже дівчина і, заливаючися сльозами, сказала:
— В Мелестее Спелле за гроші звільняє вбивць і злодіїв, а невинних посилає на смерть. Загинув і мій брат Міхількін! О горе! Вислухайте мене і помстіться за нього, ви ж чоловіки! Це все наробив брудний і мерзенний розпусник Пітер де Роозе, ґвалтівник неповнолітніх дівчат, це його справа. О горе! Мій нещасний брат Міхількін і Пітер де Роозе зустрілися якось у корчмі Valck, хоч і не за одним столом, бо від нього сахалися, як від чуми.
Мій брат не хотів сидіти з ним навіть і в одній кімнаті, обізвав його розпусним негідником і крикнув йому, щоб забирався геть.
Пітер де Роозе відповів: "Братові повії не личить надто дерти кирпу вгору".
Але він брехав: я зовсім не повія і віддаюся тільки тому, хто мені до вподоби.
Тоді мій брат жбурнув йому в пику кухоль з пивом і сказав, що бреше він, мерзенний розпусник, і коли зразу ж не забереться геть, то він заткне йому рота кулаком. Той хотів щось сказати, але брат виконав свою погрозу, затопив йому двічі в пику і, схопивши за барки, без жалю викинув його на вулицю, хоч Пітер і намагався кусатись.
А потім, коли Пітер де Роозе очуняв, то занудився на самоті і почав ходити in't Vagevuur (у "Чистилище") — убогий шинок, куди ходять лише самі бідняки. Але й там його цуралися навіть голодранці. Ніхто з ним не говорив, хіба приїжджі селяни, котрі не знали, що то за один, або бродяги і дезертири. Та й тут його кілька разів відлупцювали, бо він таки добрий заводій.
Коли в Мелестее прибув Спелле з двома шпигами, Пітер де Роозе став бігати за ними, як пес, частував їх і вином, і м'ясом, і всякою всячиною, яку лиш можна купити за гроші. Таким чином він заприятелював із ними і, як тільки міг, намагався зігнати свою злість на тих, кого ненавидів. А ненавидів він усіх жителів Мелестее і найдужче — мого бідолашного брата.
Тому перш за все він і взявся за мого брата. Двоє кривоприсяжників, грошолюбних негідників, посвідчили, що Міхількін — єретик, говорив бридкі слова про Матір Божу і не раз блюзнив на Бога і його угодників у корчмі Valck, а крім того, у нього в скрині заховано добрих триста флоринів.
Незважаючи на те, що про свідків ніхто жодного слова доброго сказати не міг, Міхількіна схопили, а Спелле та його шпиги визнали докази за достатні, щоб узяти його на тортури. Отже, його підвісили на гак до стелі, прив'язали до кожної ноги гирю по п'ятдесят фунтів.
Він заперечив усі обвинувачення і сказав, що коли й є в Мелестее шахрай, ледацюга, блюзнір і розпусник, то це сам Пітер де Роозе, а не він.
Проте Спелле не хотів і слухати нічого й наказав своїм поплічникам підтягнути Міхількіна до стелі і пустити, щоб він упав з гирями на підлогу. Вони це зробили так жорстоко, що шкіра на щиколотках тріснула, м'язи порвалися, і ступні ледве тримались. Міхількін і далі не визнавав вини за собою. Тоді Спелле наказав узяти його знову на тортури, але натякнув йому, що за сто флоринів він пустить його на волю.
Міхількін сказав, що йому легше вмерти.
Жителі Мелестее, довідавшись, що його схоплено і взято на тортури, з'явилися всією громадою, щоб засвідчити його невинність, — це зветься "свідченням усіх добрих людей громади". Вони одностайно сказали, що Міхількін ніякий не єретик, що кожної неділі він ходить до церкви і до святого причастя, ім'я Матері Божої споминає лише тоді коли просить визволити його з біди, що він і земних жінок ніколи не ганьбив поганим словом, а про Матір Божу годі й казати. Що ж до блюзнірства, яке нібито почули фальшиві свідки від нього в корчмі Valck, то це чистісінька брехня і наклеп.
Міхількіна звільнили, кривоприсяжників покарали, а Пітера де Роозе Спелле притяг був до суду, але, здерши сто флоринів, відпустив його без допиту й тортур.
Пітер де Роозе побоявся, що гроші, які в нього залишились, не дадуть спокою Спелле, і втік з Мелестее, а Міхількін, мій бідолашний брат, помер від гангрени, що прикинулася на ногах.
Він спершу не хотів мене й бачити, а перед смертю звелів покликати і сказав берегтися вогню, який палає в моєму тілі і який доведе мене до вогню пекельного. А я тільки плакала, бо вогонь таки горить у мені. І брат помер на моїх руках.
Ах, — вигукнула дівчина, — той, хто помститься на Спелле за мого любого, коханого брата, буде моїм паном навіки, і я служитиму йому, як собака.
Уленшпігель слухав її розповідь, і попіл Клаасів бився в його груди. І він вирішив, що Спелле-вбивця мусить бути повішений.
Боолкін — так звали дівчину — вернулася в Мелестее.
Вона вже не боялася помсти Пітера де Роозе, бо один погонич, що гнав худобу через Дестельберг, сказав їй, що священик і громада заявили: коли Спелле зачепить Міхількінову сестру, то буде відповідати перед самим герцогом.
Уленшпігель пішов з нею в Мелестее.