Але це не значить, що я погоджуюся з Вами в кожному пункті… Ви бачите лише один бік, хоча Ви бачите його досить добре. Але це тільки один бік справи… А інший бік каже нам, що високошановні хлібороби вашої округи (і не однієї тільки вашої) провадять "італійський страйк" (саботажі) і не проти того, щоб залишити робітників і Червону армію без хліба. Те, що саботаж був мирний і зовнішньо нешкідливий (без кровопролиття), не міняє того факту, що високоповажні хлібороби вели те, що фактично було "мирною" війною проти радянської влади. Війною голоду, шановний товаришу Шолохов…
Це, звичайно, аж ніяк не виправдовує ексцеси, які, як Ви запевняєте мене, вчинили наші працівники… і винних у цих ексцесах треба буде відповідно покарати. Разом з тим цілком ясно, що високошановні хлібороби не такі вже безвинні, якими вони, можливо, виглядають здалека".
* * *
Один із активістів пригадує: "Я чув, як діти… душилися, заходилися в криках від кашлю. І я бачив вигляд цих людей, — він був переляканий, благальний, ненавидячий, тупо байдужий, затьмарений відчаєм або палахкотів напівбожевільною зухвалістю і люттю.
"Візьміть це. Усе заберіть. Є ще горщик з борщем у печі. Він, правда, пісний, без м'яса. Та все ж має буряк та картоплю з капустою, І солений до того ж! Краще візьміть його, товариші громадяни! Ось, зачекайте. Я зніму черевики. Лата на латі, але може таки матимуть якусь користь для пролетаріату, для нашої рідної радянської влади".
Було болісно бачити та чути все це. І ще гірше брати в цьому участь… І я переконував себе, пояснював собі. Я не повинен капітулювати перед жалістю, що розслаблює. Ми здійснювали історичну необхідність. Ми виконували свій революційний обов'язок. Ми добували зерно для соціалістичної вітчизни. Для п'ятирічки".
І далі він додає: "Як і все моє покоління, я міцно вірив у те, що мета виправдовує засоби. Нашою великою метою була всесвітня перемога комунізму, і заради цієї мети все було дозволено — брехати, красти, нищити сотні тисяч і навіть мільйони людей, усіх тих, хто заважав нашій праці або міг заважати, всіх, хто був перепоною на шляху. І вагатися чи сумніватися в усьому тому означало поступитися перед "інтелігентською слабкістю" і "дурним лібералізмом", якістю людей, які "не могли відрізнити дерев від лісу".
Так міркував я і всі подібні до мене, навіть коли… бачив на власні очі, що означала "суцільна колективізація" — як знаходили "куркулів" і як "розкуркулювали", як безжалісно роздягали селян узимку 1932–1933 років. Я сам брав участь у цьому, ганяючи селом у пошуках прихованого зерна. Разом з іншими я випорожнював скрині старих людей, затикаючи собі вуха від плачу дітей і голосіння жінок. Бо я був переконаний, що здійснюю великі та потрібні перетворення на селі; що в часи прийдешні людям, що жили там, у результаті житиметься краще; що їхні горе та страждання були наслідком їхнього власного неуцтва або підступів класового ворога; що ті, хто послав мене, і я сам, знали краще від селян, як їм треба жити, що їм належно засівати і коли орати.
Протягом жахливої весни 1933 р. я бачив людей, які вмирали від голоду. Я бачив жінок і дітей з роздутими животами, посинілих, які ще дихали, але з порожніми, позбавленими життя очима. І трупи — трупи в зношених вовняних кожухах та дешевих повстяних черевиках; трупи в селянських хатинах, на талому снігу старої Вологди, під мостами Харкова… Я бачив усе це і не збожеволів, не покінчив життя самогубством. І не проклинав тих, хто послав мене забрати в селян зерно взимку, а весною переконувати людей, що ледве пересували ноги, худі як скелет або болісно опухлі, вийти в поле, щоб "виконати більшовицький посівний план ударними темпами".
І я також не втратив віри. Як і раніше, я вірив, бо хотів вірити".
Ще один активіст оповідає про те, як він міг, цілком свідомо йдучи за Сталіним, перекладати вину за "ексцеси" на особливо поганих комуністів, але "підозра, що страхіття не були випадкові, а заплановані та санкціоновані найвищою владою, все глибше западала мені в душу. Цієї ночі вони стали безперечним фактом, що залишило мене, на якийсь час, без будь-яких надій. Сором від цього мені було легше терпіти доти, доки я міг обвинувачувати окремих осіб".
Але навіть кращі з комуністів, як, наприклад, той, спогади якого цитовано вище, призвичаїлися до всього того. "Я вже призвичаївся до цієї атмосфери терору; я внутрішньо опирався реальностям, які ще вчора паралізували мене", — писав він про себе пізніше.
Таким людям або вдавалося приглушити своє сумління, або вони також потрапляли до таборів. Як і передбачав Бухарін, це призвело до "дегуманізації" партії, для членів якої "терор віднині був нормальним засобом управління, а покора будь-якому наказові згори — найвищою доблестю".
Ленінська позиція щодо попереднього голоду 1891–1892 рр. на Волзі, де він тоді жив, може слугувати показником загальнопартійного ставлення до індивідуальної або масової смерті та страждання, якщо їх розглядати в рамках революційних гасел. У той час, як усі класи, включаючи ліберальну інтелігенцію, кинулися організовувати допомогу, Ленін відмовився взяти в цьому участь на тій підставі, що голод зрадикалізує маси, зауваживши при цьому: "З психологічного погляду ці базікання про годування жертв голоду є нічим іншим, як виразом сахарино-солодкуватої сентиментальності, такої характерної для нашої інтелігенції".
У той час, коли бригади головорізів та ідеалістів обходили хати та двори селян у пошуках зерна в останній половині 1932 р., селяни намагалися зберегти або знайти щось їстівне. Практика приховування зерна в соломі у результаті недоброякісного обмолоту, що застосовувалася у деяких колгоспах, зазнала публічної критики. Це був щирий, хоча й не дуже ефективний засіб. Але застосовувався він лише там, де колгоспне керівництво принаймні виявляло співчуття до своїх сільчан. Один селянин описує кілька інших способів, з допомогою яких можна було приховати невелику кількість зерна — в пляшках, залитих смолою і схованих, наприклад, у криницях чи ставках.
Якщо селянин доставляв своє власне зерно на місцевий націоналізований млин, його забирала собі держава. Тому місцеві майстри виготовляли невеличкі "ручні млини". Коли їх знаходили, заарештовували обох — і майстра, і його замовника. Називаючи їх "домашніми жорнами", українська партійна преса ремствувала, що в деяких селах їх знаходили сотнями. "Вісті" від 11 січня 1933 р. повідомляли про те, що в одному районі протягом місяця їх було вилучено 755 штук.
За допомогою таких знарядь чи й без них селяни виготовляли дивовижний "хліб", що складався із висівок проса чи гречки, замішаних на воді, куди добавляли трохи соняшникової олії та жита, щоб тримався. Радянський письменник описує сцену, коли селянин обскрібав барильце, в якому раніше тримали сало, і цю стружку кип'ятив у воді, щоб видобути з неї залишки жиру, який міг бути в дереві. У результаті родина мала "найкращу" в пам'яті її членів їжу.
Інший романіст розповідає про те, як зникли "бабки" (гра з кістками тварин, якою бавилися діти з давніх-давен), оскільки усі старі кістки селяни "випарювали в казанах, розмелювали та з'їдали".
Ще один розповідає про село (не в Україні), де "худоба поздихала за браком корму, люди їли "хліб", зроблений з кропиви, "оладки", зроблені з одного виду бур'яну, "кашу" — з іншого", їли кінський гній, зокрема через те, що він часто містив у собі цілі зерна пшениці. На початку зими поїли всіх курей та іншу живність, яка ще залишилася. Тоді перейшли на собак, а пізніше — на котів, "їх нелегко було піймати. Здичавілі тварини почали боятися людей. Люди варили їх. Але з усього того мали жорсткі жили та шкіру. А з голів варили м'ясний холодець".
В одному селі видобували з-під снігу жолуді і пекли з них щось подібне до хліба, іноді додаючи трохи висівок чи картопляних лушпайок. Партійний функціонер при цьому заявив членам сільради: "Ви тільки подивіться на цих паразитів! Вони пішли викопувати жолуді в снігу голими руками. Вони на все підуть, аби не працювати".
Уже наприкінці листопада 1932 р. в Україні траплялися випадки стихійних селянських виступів і тимчасового розпуску колгоспів. Дід Леоніда Плюща бачив в одному селі гору трупів, про які його керівник сказав йому, що "то була демонстрація куркулів".
Селян особливо розлючувало і викликало в них бунтівничі настрої те, що зерна, яким вони могли б прогодуватися, було вдосталь. Часто воно знаходилося на відстані кількох кілометрів від того місця, де вони голодували. За царя, коли траплявся значно менший голод, влада докладала усіх зусиль для надання допомоги. Радянський романіст, звертаючись до подій 1932–1933 рр., пише з цього приводу: "Старі люди згадували, яким був голод за царя Миколи. Їм тоді допомагали, їх забезпечували їжею. Селяни ходили до міст просити милостиню ("Христа ради"). Власті організовували супові кухні, щоб їх годувати, студенти збирали для них пожертви. А тут, за влади робітників і селян, ані зернини їм не давали".
Бо не все зерно експортували, посилали в міста чи до війська. В місцевих зерносховищах зберігалися "державні резерви", призначені на випадок крайньої потреби, наприклад, війни. Однак для партійного керівництва голод сам по собі не був достатньою причиною, щоб їх використати. Наприклад, про склади в Полтавській області говорили, що вони "майже ломилися" від зерна.
Часто заводи, на яких переробляли на масло молоко від селянських корів, розміщувалися недалеко від тих сіл, що його постачали. Туди могли потрапити лише офіційні особи. В одному звіті директор такого заводу оповідає, як масло розрізають на плитки і запаковують у папір з написом по-англійськи: "US SR, BUTTER FOR EXPORT" (СРСР, масло на експорт).
Те, що харчові продукти на місцях були, але в них просто відмовляли людям, які вмирали від голоду, здавалося зовсім уже диким і нестерпним і розглядалося як провокація.
У справедливості цього можна було легко пересвідчитися, тому що зерно часто навалювали купами просто неба й залишали гнити. Великі гори зерна лежали на станції Решетилівка Полтавської області, й хоча воно починало псуватися, все одно було під пильною охороною сторожі ОДПУ.