Хіба ні?
— Коли не було автомобільного руху, а лише карети? Від людини вашої кмітливості я очікував проникливішого пояснення!
А ви його маєте?
— Можливо, — сказав пан Салон, і здавалося, ніби він це каже із зосереджено-відстороненим виразом. Але то була лише його манера уривати розмову. І справді, він похопився, що йому треба йти. Тоді, потиснувши мені руку, він затримався ще на секунду, ніби йому випадково спало щось на думку:
— До речі, той полковник... як його звали, той, що кілька років тому приходив до видавництва "Ґарамонд", щоб поговорити з вами про скарб тамплієрів? Ви більш нічого про нього не чули?
Це брутальне і нескромне виставляння напоказ його обізнаності зі справами, які я вважав конфіденційними і давно похованими, вразило мене, неначе грім. Я хотів запитати його, звідки він про це знає, але побоявся і лише сказав йому з байдужим виглядом:
— Ет, це давня історія, я вже про неї й забув. Але до речі: чому ви сказали — "до речі"?
— Я сказав "до речі"? Ага, ну звісно ж. Так от, якщо не помиляюсь, він знайшов щось у підземеллі...
— Звідкіля ви знаєте?
— Не пам'ятаю. Не пригадую, хто мені про це казав. Можливо, якийсь клієнт. Але в мене відразу виникає цікавість, коли справа торкається підземелля. Стареча манія. Прощавайте.
Він пішов, а я залишився розмірковувати про значення цієї зустрічі.
52
У певних регіонах Гімалаїв, між двадцятьма двома храмами, які представляють двадцять два Аркани Гермеса та двадцять дві літери деяких священних абеток, Аґарттха утворює містичний, невловний Нуль... Колосальна шахівниця, яка простягається під землею, через майже всі регіони земної кулі.
Saint-Yves d'Alveydre. Mission de l'Inde en Europe,
Paris, Calmann Levy, 1886, p. 54, 65
Повернувшись, я розповів про це Бельбо та Діоталлеві, і, ми зробили кілька припущень. Салон, дивак і пліткар, який певним чином кохався у таємницях, був знайомий з Арденті, і на цьому все закінчувалося. Або ж: Салон знав щось про зникнення Арденті і працював на тих, хто примусив його зникнути. Ще одна гіпотеза: Салон — інформатор поліції...
Відтак ми мали зустрічі з іншими дияволістами, і Салон розчинився серед подібних до себе.
Через день-два ми вітали в офісі Альє, який прийшов здати звіт про кілька рукописів, надісланих йому Бельбо. Він судив їх точно, суворо й водночас поблажливо. Альє був хитрий, йому не треба було багато, щоб розгадати подвійну гру "Ґарамонд" — "Мануціо", і ми більше не приховували від нього правди. Здавалося, він усе розуміє й схвалює. Кількома гострими заувагами він знищував твір, а тоді з ввічливим цинізмом робив обмовку, що для "Мануціо" він цілком годиться.
Я запитав, що він може сказати про Аґарттху та Сент-Іва д'Альвейдра.
— Сент-Ів д'Альвейдр... — мовив він. — Дивна людина, безперечно, ще з молодих літ він вчащав до послідовників Фабра д'Оліве. Він був усього-на-всього лиш службовцем міністерства внутрішніх справ, але мав амбіції... Звичайно, ми не могли схвалити його одруження з Марі-Віктуар... — Альє не стримався і перейшов на першу особу, ніби згадуючи.
— Хто така була Марі-Віктуар? Страшенно люблю плітки, — сказав Бельбо.
— Марі-Віктуар де Рісніч, вона була надзвичайно вродлива жінка в той час, коли була близькою подругою імператриці Євгенії. Але коли вона зустріла Сент-Іва, мала вже за п'ятдесят. Йому було десь близько тридцяти. Для неї, звичайно, то був мезальянс. І не лише це — аби дати йому титул, вона купила маєток, не пам'ятаю вже який, що належав маркізам д'Альвейдрам. І таким чином наш безпардонний герой прикрасився цим титулом, а в Парижі співали куплети про "жиголо". Маючи змогу жити з ренти, він присвятив себе своїй мрії. Він убив собі в голову знайти політичну формулу, яка могла б привести до гармонійнішого суспільства. Синархія як протилежність Анархії. Європейське суспільство, кероване трьома радами, які мали уособлювати економічну, судову і духовну владу, тобто церкви і вчених. Освічена олігархія, яка могла б скасувати класову боротьбу. Бувало й гірше.
— А що воно за Аґарттха?
— Сент-Ів розповідав, що одного дня його відвідав таємничий афганець, такий собі Хаджі Шаріпф, який афганцем бути не міг, бо його ім'я явно албанське... І той гість відкрив йому таємницю престолу Царя Світу — хоч Сент-Ів ніколи не вживав цього слова, це пізніше зробили інші — Аґарттхи, Незнахідної.
— Але де саме про це говориться?
— У "Місії Індії в Європі". Творі, який неабияк уплинув на сучасну політичну думку. В Аґарттсі є підземні міста, а під ними, в напрямі до центру Землі, перебувають п'ять тисяч мудреців, які керують нею, — безперечно, число п'ять тисяч примушує згадати геометричні корені ведичної мови, як відомо шановним добродіям. А кожен корінь — це магічна ієрограма, пов'язана з небесною силою і санкціонована силою пекельною. Центральна баня Аґарттхи освітлюється зверху чимось на кшталт дзеркал, які дозволяють світлу проникати лише крізь енгармонійну гаму барв, на відміну від сонячного спектру в наших трактатах із фізики, який лише діатонічний. Мудреці Аґарттхи вивчають усі священні мови, щоб дійти до всесвітньої мови, Ваттану. Коли вони наближаються до надто глибоких таємниць, то здіймаються над землею, левітуючи догори, і могли б розтрощити череп об склепіння бані, якби побратими їх не стримували. Вони виготовляють блискавки, скеровують циклічні течії міжполярних та міжтропічних флюїдів, інтерференційні розгалуження в різних зонах земної широти та довготи. Вони провадять селекцію видів і створили маленьких, але психічно надзвичайно розвинених тварин, з панцирем черепахи, з жовтим хрестом на спині та одним оком і одним ротом на кожній кінцівці. Це багатоніжні тварини, які можуть рухатися у всіх напрямках. В Аґарттсі, можливо, знайшли притулок тамплієри після їхнього розпуску, вони виконують там функцію охоронців. Що ще?
— Але... він говорив це серйозно? — поспитав я.
— Гадаю, він розумів цю історію буквально. Спершу ми вважали його фанатиком, а потім зрозуміли, що він натякав — можливо, своїм, мрійницьким способом — на окультний напрям історії. Хіба не кажуть, що історія — це кривава й абсурдна загадка? Те, як вона проходить, — неможливо, повинен бути якийсь план. Треба, щоб був якийсь Розум. Саме тому протягом століть люди, не позбавлені проникливості, думали про Володарів чи Царя Світу, може, не як про фізичну особу, а як про роль, колективну роль, цілу вервечку тимчасових утілень Постійного Наміру. Щось, з чим були, безперечно, в контакті великі зниклі священицькі та лицарські ордени.
— Ви в це вірите? — спитав Бельбо.
— Невідомих Зверхників шукають навіть люди, урівноваженіші, ніж він.
— І знаходять?
Альє добродушно засміявся, ніби сам до себе.
— Чого були б варті Невідомі Зверхники, якби вони дозволили знайти себе першому зустрічному? Панове, мусимо працювати. У мене є ще один рукопис, і за щасливим збігом це якраз трактат про таємні товариства.
— Чогось вартий? — запитав Бельбо.
— Де пак. Але для "Мануціо" годиться.
53
Не маючи змоги відкрито керувати земними долями, бо уряди спротивились би цьому, ця таємнича спілка може діяти лише через таємні товариства... Ці таємні товариства, які створювались у міру того, як відчувалася потреба в них, поділяються на окремі й на позір протилежні групи, які сповідують іноді діаметрально протилежні погляди, щоб окремо і з певністю керувати всіма релігійними, політичними, економічними та літературними угрупованнями, але вони всі з'єднані, маючи спільний напрямок, з невідомим центром, де схована могутня пружина, яка в такий спосіб намагається непомітно керувати всіма скіпетрами Землі.
J. M. Hoene-Wronski, цит. за: P. Sedir,
Histoire et doctrine des Rose-Croix, Rouen, 1932
Одного дня я помітив пана Салона у дверях його майстерні. Раптом у сутінках мені здалося, ніби він ось-ось закричить совою. Він привітався зі мною, як зі старим другом, і запитав, як мої справи. Я зробив невиразний жест, усміхнувся йому і подався геть.
Мене знову вразила думка про Аґарттху. Ідеї Сент-Іва, як описав їх Альє, могли бути привабливими для дияволістів, але не бентежними. А в Мюнхені у словах та обличчі Салона я відчув неспокій.
І тоді, виходячи, я вирішив зазирнути до бібліотеки і пошукати "Місію Індії в Європі".
У залі каталогів та біля стола замовлень, як звичайно, панувала товкотнеча. Штовхаючись, я заволодів потрібною шухлядкою, знайшов шифр, заповнив бланк і підійшов до бібліотекаря. Той із задоволенням, як це буває в бібліотеках, повідомив мене, що ця книга на руках. Але саме в той момент я почув за спиною голос:
— Ось вона, я тільки-но її приніс.
— Я обернувся. Це був комісар Де Анджеліс.
Я впізнав його, а він упізнав мене — занадто швидко, на мою думку. Я бачив його за обставин, які для мене були винятковими, а він бачив мене в ході рутинного розслідування. Окрім того, за часів Арденті я носив ріжу борідку і трохи довше волосся. Яке гостре око!
Може, він тримав мене під наглядом, відколи я повернувся? А може, був лише фізіономістом, адже поліцаї повинні культивувати дух спостережливості, запам'ятовувати обличчя, імена...
— Пан Казобон! I ми читаемо ті самі книжки!
Я простяг йому руку:
— Тепер я доктор, уже віддавна. Не виключено, що подам на конкурс для вступу до поліції, як ви мені порадили того ранку. І тоді мені видаватимуть книжки насамперед.
— Досить приходити першим, — відповів він мені. — Але книгу я вже повернув, ви зможете взяти її пізніше. А тепер дозвольте, я пригощу вас кавою.
Це запрошення мене збентежило, але я не міг відмовитися. Ми присіли в одному з поблизьких барів. Він запитав, чому це я цікавлюся місією Індії, а мені кортіло відразу ж спитати, а чому цим цікавиться він, але я вирішив спершу прикрити собі тили. Я сказав, що й досі гаю час на дослідження тамплієрів: а тамплієри, згідно з фон Ешенбахом, залишають Європу і вирушають до Індії, а дехто каже, до царства Аґарттхи. Тепер настала його черга відкрити карти.
— До речі, — запитав я його, — а чому цим цікавитеся ви?
— Ну, знаєте, — відповів він, — відколи ви мені порадили ту книжку про тамплієрів, я почав підчитувати дещо на цю тему. А, як ви справедливо зауважили, від тамплієрів до Аґарттхи переходиш автоматично.