Його думки перервав Ендіміон: собака плигав і лизав руки своєму хазяїнові. Удаваний скоморох схаменувся і поволі пішов у напрямі до Гермальської курії.
Охоплений сумними думками, Арторікс не помічав, що за ним уже довго стежить Метробій. А той то йшов позаду, то забігав уперед і не зводив з нього очей. Тільки на широкому майдані біля Гермальської курії Арторікс помітив комедіанта і зразу ж упізнав його, бо сам досить довго жив на куманській віллі Сулли, де Метробій був частим гостем. Тому Арторікс дуже стривожився, побоюючись, щоб Метробій часом не впізнав у ньому гладіатора Сулли. Трохи повагавшись, він, щоб уникнути біди, вирішив прискорити ходу, сподіваючись, що Метробій був тут випадково і не впізнав його. В гіршому випадку Арторікс сподівався сховатися від нього в натовпі.
Здавалось, доля сприяла Арторіксові. Біля одного з сусідніх патриціанських будинків у цей час товпилося багато людей з свічками в руках. Це були клієнти сенатора; вони, за звичаєм, прийшли подарувати своєму патронові свічки.
Пірнувши^ у натовп, Арторікс ввійшов у дім патриція. Воротареві він заявив, що прийшов до господаря запропонувати виставу клієнтам на подяку за принесені подарунки.
Воротар пропустив його разом з клієнтами через передпокій до атрія. Арторікс добре знав, що доми заможних римлян будувалась за однаковим зразком, тому він одразу подивився, чи має цей дім інший вихід через сад.
Впевнившись, що другий вихід є, Арторікс скористався метушнею рабів і гостей, пройшов через атрій, криту галерею і довгий коридор у садок.
На виході він сказав іншому воротареві, що вже дав у присутності господаря виставу, що йому негайно треба йти в своїх справах, бо його чекають в іншому місці. 1 попросив випустити його через ці двері, бо, мовляв, головний вихід увесь забитий людьми. Воротареві прохання скомороха здалося законним, і, відчинивши двері, з найлюб'язнішою усмішкою він випустив його в провулок.
Почало смеркати, і Арторікс вирішив тепер якнайшвидше вийти з міста через найближчу браму. Він дійшов аж до річки і швидко опинився на перехресній вулиці, що тяглася вздовж лівого берега Тібру від Річкової брами до Троїстих воріт. Віддалена од середини міста, ця вулиця була майже безлюдна, і тиша порушувалася тут тільки шумом річки, каламутної і повноводної після останніх дощів.
Арторікс пройшов уже майже триста кроків цією вулицею, коли йому здалося, що він чує позаду себе чиюсь швидку ходу. Він зупинився на мить і прислухався — кроки наближалися. Тоді він засунув руку під куртку, витяг кинджал і швидко пішов далі.
Скориставшись поворотом вулиці, Арторікс сховався за товстим стовбуром одного з дубів, що росли обабіч вулиці. Він хотів перевірити: був це знову Метробій чи якийсь городянин, що поспішав у своїх справах. Незабаром він почув захекане дихання того, хто наближався, і побачив його постать. Це був Метробій.
Не бачачи більше перед собою Арторікса, Метробій спинився, озирнувся навколо і голосно спитав сам себе:
— Та куди ж він подівся?
— Я тут, друзяко Метробію, — озвався Арторікс, виходячи з засідки.
Метробій відступив на кілька кроків убік, де низька стіна, заввишки в половину людського зросту, відгороджувала вулицю од ріки, і м'яко та влесливо проговорив:
— А-а! То це справді ти, любий мій гладіаторе… Я впізнав тебе… і тому пішов за тобою… Пам'ятаєш, ми познайомилися на віллі Сулли у Кумах… Ну і тепер я хочу запросити тебе повечеряти разом… Хильнемо добрячого фалернського винця
— На вечерю до Мамертінської в'язниці хотів би ти
повести мене, старий зраднику! — тихо, з погрозою в голосі сказав Арторікс, підходячи до комедіанта, — Щоб моє тіло, розп'яте на хресті, послужило вечерею гайворонню Есквілінського горба.
— Та ні, що це ти вигадуєш?.. — відповів тремтячим голосом Метробій, весь час задкуючи навскоси в той бік, звідки прийшов. — Нехай спалить мене Юпітер своєю блискавкою, якщо я не хотів справді почастувати тебе найкращим фалернським
— То каламутної води жовтого Тібру ти нап'єшся цього вечора, підлий п'янчуго! — прошепотів гладіатор і, скинувши додолу драбинку, мотуз, мавпу, підбіг до старого лицедія.
— Гвалт!.. Рятуйте!.. Друзі мої!.. Вбивають!.. — кричав комедіант, прожогом тікаючи до Нової вулиці. Та не встиг він докінчити заклику на допомогу, як Арторікс, з кинджалом у зубах, наздогнав його і дужими руками схопив за горлянку.
— А, боягузе… ти запросив ще й приятелів на вечерю, яку мені пропонував!.. Так і є… он вони… біжать…
Обидва побачили освітлену смолоскипами юрбу рабів і клієнтів, що саме звернули з Нової вулиці на берег Тібру і бігли на крики комедіанта. Тоді Арторікс кілька разів ударив комедіанта кинджалом у груди, глухо, крізь зуби промовляючи:
— Вони не встигнуть урятувати тебе і схопити мене… мерзенний паскудо!
Він підхопив обома руками закривавленого напівмертвого міма і через мур кинув у річку, гукнувши:
— Це буде перша і остання вода, яку ти пив, старий п'янчуго!
За цими словами почувся сплеск води і крик Метробія, який зник у каламутних хвилях.
— Метробію… ми тут!..
— Не бійся!
— Бути на хресті підлому гладіаторові!..
— Він не втече! — гукали разом раби й городяни, які були вже на відстані п'ятдесяти-шістдесяти кроків од Арторікса.
А гладіатор зірвав з себе плащ, кинув у річку пса, потім скочив на мур і стрибнув у воду.
— Допоможіть!!. Умираю… Допо… — ще раз пролунав крик Метробія.
Юрба, що прибігла на допомогу, була вже на місці кривавої драми. Всі метушилися вздовж стіни, гукали про допомогу комедіантові, але нічого не робили, щоб його врятувати.
А тим часом Арторікс швидко плив напереріз течії, прямуючи до протилежного берега.
Поки з того берега вслід йому слали прокльони і оплакували долю Метробія, гладіатор щасливо дістався до другого берега, швидко попростував до Янікульського горба і незабаром зник у пітьмі, що все щільніше оповивала вічне місто.
Розділ XVIII
КОНСУЛИ НА ВІЙНІ. — КАМЕРІНСЬКА БИТВА — СМЕРТЬ ЕНОМАЯ
Після того як було втрачено всяку надію мати своїм вождем Луція Сергія Катіліну, гладіатори прийняли пораду Спартака навесні вирушити до Альп. Після переходу через Альпи гладіаторському війську розділитися, кожному повернутися до своєї країни і там намагатися підняти населення проти римлян. Спартак, обдарований розумом і проникливістю, що зробило його одним з найвидатніших полководців свого часу, зрозумів, що довша війна проти Риму в самій Італії може закінчитися лише перемогою квірітів.
Тому в кінці січня 682 року він виступив з Апулії на чолі двадцяти легіонів по п'ять тисяч бійців у кожному, — всього понад сімдесят тисяч прекрасно навчених і добре озброєних воїнів, — і приморським шляхом рушив через Самній.
Після десятиденного походу, дійшовши вже до землі пелінгів, фракієць довідався, що консул Лентул Клодіан збирає в Умбрії військо, приблизно з тридцяти тисяч бійців, щоб перерізати йому шлях до ріки Пад. Водночас з тилу на нього мав виступити з Лація другий консул — Геллій Публікола, — щоб своїми трьома легіонами і допоміжним військом відрізати гладіаторам шлях до порятунку і можливість повернутися в Апулію.
З усього було видно, що Сенат настільки занепокоєний цією війною і наляканий її небезпечністю, що послав у похід обох консулів. Вважаючи це дуже важкою справою, він дав їм дві величезні армії і наказав назавжди покінчити з гладіатором.
Обидва консули, тільки-но приступивши до виконання своїх обов'язків, зібрали армії: один — у Лації, другий — в Умбрії. Очевидно, досвід цієї війни — поразки претора Варінія, квестора Коссінія і навіть Ореста — нічого не навчили ні Лентула, ні Геллія. Консули чи то через заздрощі та суперництво, чи з неправильних міркувань не подумали спільно виступити проти Спартака.
Тому Спартак, довідавшись про наміри ворога, прискорив своє просування через Самній, вирішивши спочатку атакувати Геллія, якого сподівався зустріти на дорозі між Корфінієм та Амітерном.
Дійшовши сюди, він через місцевих рабів, які не насмілювалися втікати до табору гладіаторів, але подавали їм величезну допомогу шпигунством, дізнався, що Геллій усе ще перебуває в Анагнії, чекаючи кінноту, і що він не рушить звідти раніш ніж через два тижні.
Тоді вождь гладіаторів вирішив іти далі через землі піценів, де сподівався зустріти Лентула, який ішов з Умбрії, і розбити його. Потім він міг би повернути трохи назад, щоб розгромити Геллія і йти до річки Пад або, не звертаючи на нього уваги, просуватися до Альп.
В Аскулі Спартак дізнався від своїх численних вірних розвідників, що Лентул вирушив з Перузії через Камерін. Тоді Спартак зупинився на сильній позиції, ще більше її укріпив, збудувавши табір. Тут він вирішив чекати чотири-п'ять днів, які потрібні консулові, щоб дійти до Камеріна, де Спартак збирався зустрітися з ним у бою.
Вранці другого дня після побудови табору Спартак на чолі тисячі вершників виїхав розвідати місцевість. Він їхав попереду свого загону, охоплений невеселими думками.
Про що він думав?
З того часу як Евтібіда стала коханкою Еномая і запаморочила йому голову своїми похвалами його здібностям, Еномай став похмурий, мовчазний. Кілька разів він показував, що вже не відчуває до Спартака колишньої поваги й любові. На військовій нараді начальників під Гнатією, після того як Катіліна відмовився очолити гладіаторське військо, лише один Еномай виступив проти рішення йти через Альпи до своїх країн. Свою незгоду прийняти цю пораду він висловлював різко і брутально по відношенню до Спартака, вживав якісь темні і загрозливі слова. Щось плутано і загадково говорив про тиранію, про зарозуміле властолюбство, якого, мовляв, більше несила терпіти, про те, що гладіатори повстали заради рівності, але це слово стало порожнім звуком при диктатурі, яку вони терплять і яку вже годі терпіти, мов малим дітям, що в усьому слухаються вчителя.
Спартак схопився, страшенно розгніваний дикою вихваткою германця, потім примусив себе сісти і відповісти ласкаво і лагідно, заспокоюючи дорогу йому людину. Але Еномай, побачивши, що Крікс, Гранік та інші начальники схвалюють думку Спартака, розлючений вибіг з намету, не бажаючи бути присутнім на нараді своїх братів по зброї.
Тому протягом цих останніх днів фракієць був дуже стурбований поведінкою Еномая.