Пушкін. Такий удар від класика! Га?
— Ні, ні, продовжуйте, — сказав співчуваючи Козлевич.
— Ось так і живу, — продовжував Остап тремтячим голосом. — Тіло моє прописане в готелі "Каїр", а душа манкірує, їй навіть у Ріо-де-Жанейро не хочеться. А тут ще атмосферний стовп душить.
— А ви були в неї? — запитав прямолінійний Козлевич. — У Зосі Вікторівни?
— Не піду, — сказав Остап, — з причин гордої соромливості. У мені прокинулися яничари. Я цій негідниці послав з Москви на триста п'ятдесят карбованців телеграм — і не одержав відповіді навіть на п'ятдесят копійок. І це я, якого любили хатні господарки, домробітниці, вдови і навіть одна женщина — зубний технік. Ні, Адаме, я туди не піду. До побачення!
Великий комбінатор пішов у готель, витяг з-під ліжка чемодан з мільйоном, що валявся поруч з поношеними черевиками. Якийсь час він дивився на нього тупо, бездумно, потім узяв його за ручку і пішов на вулицю. Вітер підхопив Остапа за плечі й поволік до Приморського бульвару. Тут було безлюдно, ніхто не сидів на білих лавочках з вирізаними влітку любовними написами. На зовнішній рейд, повз маяк виходив приземкуватий вантажник з грубими прямими щоглами.
— Досить, — сказав Остап, — золоте теля не для мене. Хай бере хто хоче. Хай мільйонерствує на просторі!
Він озирнувся і, переконавшись, що навколо нікого немає, жбурнув чемодан у гравій.
— Будь ласка, — промовив він, звертаючись до чорних кленів, і навіть зробив реверанс.
Він пішов алеєю не озираючись. Спочатку йшов поволі, не поспішаючи, наче на прогулянці. Потім заклав руки в кишені, бо вони раптом почали йому заважати, пішов швидше, щоб перебороти вагання. Він примусив себе звернути за ріг, навіть замугикав якусь пісеньку, та тієї ж хвилини побіг назад. Чемодан лежав на тому ж місці. Одначе з протилежного боку до нього вже, нагинаючись і простягаючи руки, поспішав літній громадянин, звичайнісінький на вигляд.
— Ти куди? — закричав Остап ще здалеку. — Я тобі покажу, як хапати чужі чемодани! Не можна залишити навіть на хвилину! Неподобство!
Громадянин невдоволено стенув плечима і відступив. А Бендер знову поплентався з золотим телям у руках.
"Що ж тепер робити? — міркував він. — Як розпорядитися цим проклятим мільйоном, який збагачує мене лише моральними муками? Спалити його, чи що?"
На цій думці великий комбінатор зупинився з задоволенням.
"Якраз у моєму номері є камін. Спалити його в каміні! Це велично! Вчинок Клеопатри! У вогонь! Пачку за пачкою! Чого мені з ним возитися? А втім, ні, дурість… Палити гроші — піжонство. Гусарство! А що я можу на них зробити, крім непманського жрання? Ідіотське становище! Музейний завідуючий збирається за триста карбованців Лувр створити, перший-ліпший колектив яких-небудь водників чи кооперативна корпорація драмписьменників за мільйон може збудувати напівхмарочос з плоским дахом для лекцій на свіжому повітрі. А Остап Бендер, потомок яничарів, нічого не може зробити! Чортзна-що! Ну ж і навалився клас-гегемон на мільйонера-одинака!"
Міркуючи про те, що йому зробити з мільйоном, великий комбінатор бігав алеями, сідав на цементний парапет і сердито дивився на пароплав, який погойдувався за хвилерізом.
"Ні, від пожежі доведеться відмовитися. Палити гроші — це не граціозно. Прояв боягузтва. Треба вигадати якийсь ефектний жест. А може, заснувати стипендію імені Балаганова для учнів-заочників радіотехнікуму? Чи купити п'ятдесят тисяч срібних ложечок, вилити з них статую Паніковського на коні й поставити на могилі? Інкрустувати перламутром "Антилопу?" А може…
Великий комбінатор сплигнув з парапету, осяяний новою думкою. Не гаючи ні хвилини, він лишив бульвар і, мужньо витримуючи натиск фронтальних і бічних вітрів, попрямував до поштамту.
Там на його прохання чемодан зашили в рогожу і навхрест перев'язали мотузком. Вийшов зовсім простенький на вигляд пакунок, які поштамт приймає щодня тисячами і в яких громадяни посилають своїм родичам сало, варення чи яблука.
Остап узяв хімічний олівець і, збуджено змахнувши ним в повітрі, написав:
Цінна
Народному комісарові фінансів
Москва
І пакунок, кинутий рукою кремезного поштовика, зваливсь у загальну купу різних ящиків, овальних тюків і торбинок. Засовуючи квитанцію в кишеню, Остап побачив, як його мільйон разом з іншим вантажем якийсь дідок з білими блискавками-зигзагами на петлицях ліньки вивозив візком уже до сусіднього залу.
— Засідання продовжується, — сказав великий комбінатор, — цього разу без участі депутата божевільних аграріїв О. Бендера.
Він ще довго стояв під аркою поштамту, то схвалюючи овій вчинок, то засуджуючи його. Вітер пробрався під макінтош Остапа. Йому стало холодно, і він з гіркотою згадав, що так і не купив другої шуби.
Прямо перед ним на мить спинилася дівчина. Задерши голову, вона поглянула на блискучий циферблат поштамтівського годинника і пішла далі. На ній було кошлате пальто, коротше за плаття, і синій берет з дитячим помпоном. Правою рукою вона притримувала полу пальта, яку задирав вітер. Серце великого комбінатора стрепенулося ще раніш, ніж він пізнав Зосю, і він попрямував слідом за нею мокрими тротуарними плитами, мимохіть тримаючись на певній дистанції… Іноді дівчину заслоняли перехожі, і тоді Остап сходив на бруківку, зазираючи на Зосю збоку і продумуючи тези розмови, що зараз відбудеться.
На розі Зося спинилася перед галантерейним кіоском і почала розглядати коричневі чоловічі шкарпетки, які погойдувалися на вірьовці.
Остап став патрулювати поблизу.
Біля самого краю тротуару запально розмовляли двоє з портфелями. Обидва були в демісезонних пальтах, з-під яких видно було білі штани.
— Ви своєчасно пішли з "Геркулеса", Іване Павловичу, — казав один, притискуючи до грудей портфель, — там зараз розгром, чистять, як звірі.
— Все місто говорить, — зітхнув другий.
— Вчора чистили Скумбрієвича, — любострасно сказав перший, — протиснутись не можна було. Спочатку все йшло дуже культурно. Скумбрієвич так розповів свою біографію, що йому аплодували, "Я, — каже, — народився поміж молотом і кувадлом".
Цим він хотів підкреслити, що його батьки були ковалі. А потім з публіки хтось запитав: "Скажіть, ви не пригадуєте, був такий торговий дім "Скумбрієвич і син, залізний крам"? Ви часом не той Скумбрієвич?" І тут цей дурень візьми та й ляпни: "Я не Скумбрієвич, я син". Уявляєте, що тепер з ним буде? Перша категорія забезпечена.
— Це так, товаришу Вайнторг, такі суворі порядки. А сьогодні кого чистять?
— Сьогодні великий день! Сьогодні Берлага, той самий, який рятував себе в домі божевільних. Потім сам Полихаєв і ця гадюка, Серна Михайлівна, його морганатична дружина. Вона в "Геркулесі" нікому дихати не давала. Прийду сьогодні годин за дві до початку, бо потім не протовпишся. Крім того, Бомзе…
Зося пішла вперед, і Остап так і не дізнався, що сталося з Адольфом Миколайовичем Бомзе. Та це його аж ніяк не схвилювало. Перші слова розмови були вже готові. Командор швидко наздогнав дівчину.
— Зосю, — сказав він, — я приїхав, і відмахнутись від цього факту неможливо.
Слова ці були вимовлені з жахливою розв'язністю. Дівчина аж відсахнулася, і великий комбінатор зрозумів, що взяв фальшивий тон. Він змінив інтонацію, говорив багато і швидко, скаржився на обставини, сказав про те, що молодість проминула зовсім не так, як мріялося у дитячі роки, що життя виявилося жорстоким і низьким, як басовий ключ.
— Ви знаєте, Зосю, — сказав він нарешті, — на кожну людину, навіть на партійну, тисне атмосферний стовп вагою в двісті чотирнадцять кіло. Ви цього не помічали?
Зося не відповіла. В цей час вони проходили біля кіно "Капітолій". Остап на мить глянув навскіс, в той бік, де влітку містилася заснована ним контора, і тихо зойкнув. Через весь будинок простяглася широка вивіска:
ДЕРЖОБ'ЄДНАННЯ РОГИ І КОПИТА
В усіх вікнах виднілися друкарські машинки і портрети державних діячів. Біля входу стояв, переможно посміхаючись, дженджуристий: кур'єр — куди там Паніковському. В розчинені ворота з табличкою: "Базисний склад" в'їздили тритонні машини, завантажені кондиційними рогами і копитами. З усього було видно, що Остапове дітище повернуло на правильну путь.
— Ну ж і навалився клас-гегемон, — сумно сказав Остап. — Навіть мою легковажну ідею — і ту використали у своїх інтересах. А мене відтерли, Зосю. Чуєте, мене відтерли. Я нещасний.
— Сум ний закоханий, — вимовила Зося, нарешті обернувшись до Остапа.
— Так, — відповів Остап, — я типовий Євгеній Онєгін, він же лицар, позбавлений спадщини Радянською владою.
— Ну, який там лицар!
— Не гнівайтесь, Зосю. Зважте на атмосферний стовп. Мені здається, що на мене він тисне ще з більшою силою, аніж на інших громадян. Це через кохання до вас. І до того ж я не член профспілки. Від цього також.
— Крім того, ще й тому, що ви брешете більш аніж інші громадяни.
— Це не брехня. Це закон фізики. А може, справді, ніякого стовпа немає і це одна моя фантазія?
Зося спинилася і почала стягати з руки рукавичку сіропанчішного кольору.
— Мені тридцять три роки, — поспіхом сказав Остап, — літа Ісуса Христа. А що я зробив досі? Учення я не створив, учнів розбазарив, мертвого Паніковського не воскресив і тільки ви…
— Ну, до побачення, — сказала Зося, — мені в їдальню.
— Я теж пообідаю, — заявив великий комбінатор, глянувши на вивіску: "Учбово-показовий харчовий комбінат ФЗУ при Чорноморській державній академії просторових мистецтв", — з'їм який-небудь чергово-показовий борщ при цій академії. Може, стане легше.
— Тут тільки для членів профспілок, — попередила Зося.
— Тоді я так посиджу.
Вони зійшли вниз по трьох приступках. В глибині учбово-показового комбінату під зеленим дахом з пальм сидів чорноокий молодий чоловік і з почуттям власної гідності дивився на меню.
— Перікл! — ще здалеку гукнула Зося. — Я купила тобі шкарпетки з подвійною п'яткою. Познайомтесь. Це Феміді.
— Феміді! — сказав молодий чоловік, сердечно потискуючи Остапову руку.
— Бендер-Задунайський, — грубо відповів великий комбінатор, враз збагнувши, що він спізнився на свято кохання і що шкарпетки з подвійною п'яткою — це не просто продукція якоїсь там кооперативної артілі псевдоінвалідів, а певний символ щасливого шлюбу, узаконеного загсом.
— Як! Хіба ви ще й Задунайський? — весело запитала Зося.
— Так.