Він миттю відскочив, притулився до стіни, але якби не був такий худий, то карета роздушила б його, так близько вона проїхала, хоча по другий бік було доволі місця і кучер легко міг би обминути перехожого. Одначе він, здавалося, навмисне переслідував його. Вікна тієї карети були зачинені, завіски закриті, але, трошки відсунувши їх, можна було б побачити прекрасно одягненого вельможу, одну руку якого підтримував чорний шовковий черезплічник. Від завісок падав червоний відблиск, проте вельможа був блідий, і тонкі дуги чорних брів чітко вимальовувались на матовій білизні його лиця. Перлистими зубами, він до крові закусив нижню губу, а гострі нафабрені вуса настовбурчились і збуджено ворушилися, мов у тигрі, який винюхує здобич. Він був дуже вродливий, однак лице його виражало таку жорстокість, що могло викликати скоріше жах, аніж любов, принаймні саме в цю мить, коли його спотворювали ненависть, злоба й усякі негідні пристрасті. По цьому портрету, намальованому з погляду крізь відсунуту завіску карети, яка щодуху мчала геть, либонь, нетрудно впізнати молодого герцога де Валомбреза.
"І на цей раз невдача,— казав він собі подумки в той час, коли карета везла його вздовж Тюїльрі до брами Конференції.— А я ж пообіцяв кучерові двадцять п!лть луїдорів, якщо він гарненько зачепить цього триклятого Сігоньяка і мовби ненарокомч розтрощить йому кості об кам'яну тумбу. Далебі, моя зоря заходить; цей нікчемний провінційний дворянчик бере наді мною гору. Ізабелла любить його й ненавидить мене. Він побив моїх горлорізів і поранив мене самого. Хай він неприступний, хай його боронить якийсь амулет, усе одно він повинен умерти, або ж я втрачу своє ім'я і титул герцога".
— Гм!..— озвався Ірод, глибоко, на повні груди зітхнувши.— Коні, що були запряжені в цю карету, схоже, мають такий же норов, як коні Діомеда, котрі ганялися за людьми, розривали їх і їли їхнє м'ясо26. Вас хоча б не поранено? Той горе-кучер прекрасно бачив вас, і я можу побитись об заклад на найбільшу нашу виручку, що він повернув свою упряжку проти вас навмисне, заради якоїсь мети, моя*-ливо, таємної помсти. Певен, що це так. Ви не помітили, на дверцятах карети не було намальовано якогось герба? Як дворянин, ви ж знаєте шляхетну геральдичну науку й не раз бачили герби найзнаменитіших родів.
— Не можу сказати,— відповів Сігоньяк.— За таких обставин сам герольд не розрізнив би малюнків і кольорів герба, а тим більше його деталі й символи. Я старався ухилитись од тієї озії на колесах, а не роздивлятися, як її прикрашено — левами на всіх чотирьох лапах чи тільки на двох задніх, орлами чи іншими птахами без пазурів і дзьобів, золотими кружальцями чи емальовими фігурами, хрестами з петлею зверху чи з зубчастими перекладками а чи ще якимись там емблемами.
— От досада,— зауважив Ірод.— Якби помітили, то це допомогло б нам натрапити на слід чи навіть знайти ниточку чорної інтриги, бо ж ясно, що вони шукають можливості спекатися вас, quibuscumque viis 27, як сказав би своєю латиною педант Блазіус... Хоч доказів і немає, проте я ніскілечки не здивувався б, довідавшись, що карета належить герцогові де Валомбрезу, який хотів зробити собі приємність, проїхавши колесами по тілу свого ворога.
— Як ви можете так думати, пане Іроде! — мовив Сігоньяк.— Це був би вчинок ниций, підлий і злочинний, надто негідний для знатного дворянина, яким попри все є Валомбрез. До того ж герцог лишився в Пуатьє, бо його рана ще зовсім не загоїлась. Як же він міг опинитись уже в Парижі, якщо ми приїхали сюди тільки вчора?
— Ми ж довгенько затрималися в Орлеані і в Турі, даючи там вистави, хіба не міг він за цей час, маючи прекрасні екіпажі, догнати нас і навіть випередити? Що ж до його рани, то під наглядом найкращих лікарів вона, мабуть, скоро закрилась і зажила. Та й сама та рана була не така вже й небезпечна, щоб перешкодити молодому, повному сили чоловікові спокійнісінько вирушити в дорогу каретою або на ношах. Отож, любий капітане, стережіться, бо проти вас снуються підступи, вас намагаються заманити в пастку або ж убити з засади, видавши це за нещасливий випадок. Після вашої смерті Ізабелла залишиться беззахисною перед витівками герцога. Що ми, бідні комедіанти, можемо вдіяти проти такого могутнього вельможі? Якщо самого Валомбреза й нема ще в Парижі, то замість нього тут діють його посіпаки, і якби сьогодні вночі ви, занепокоєні справедливою підозрою, не пильнували зі зброєю в руках, вас би славненько задушили у вашій кімнатці.
Докази, які наводив Ірод, були надто переконливі, щоб їх заперечувати; отож барон тільки схвальпо кивнув у відповідь і, взявшись за руків'я шпаги, наполовину витяг її — хотів упевнитися, що вона легко ходить у піхвах.
Усе так же розмовляючи, Ірод та Сігоньяк пройшли понад Лувром і Тюїльрі аж до брами Конференції, що веде на Кур-ла-Рен, і раптом побачили попереду велику хмару куряви, в якій рябіли відблиски зброї і лат. Вони відступили, пропускаючи загін кінноти; вершники скакали попереду королівського повозу, бо то король повертався із Сен-Жерме-иа в Лувр. Вікна були відчинені, завіски відкриті — певно, щоб простий люд міг досхочу надивитися на монарха, вершителя їхньої долі,— і Сігоньяк з Іродом побачили в кареті блідий привид, одягнений у чорне з блакитною стрічкою на грудях, нерухомий, наче воскова фігура. Довге темне волосся обрамляло його мертвотне лице, затьмарене нездоланного нудьгою, схожою на ту іспанську нудьгу, яка мучила Фі-ліппа II і яка могла виникнути тільки в тиші пустельного Ескуріала 28. Очі короля, скидалося, нічого не бачили, в них не було ні найменшого вогника якогось бажання, якоїсь думки, волі. В'яла нижня губа була похмуро й невдоволено відкопилена, що свідчило про його глибоку огиду до життя. Білі худі руки лежали на колінах, мов у деяких єгипетських ідолів. А проте в цій похмурій постаті, яка втілювала Францію і в якій стигла благородна кров Генріха IV, ще була королівська велич.
Повіз промчав, як блискавка, слідом проскакав великий загін кінноти, замикаючи ескорт. Побачивши це видовисько, Сігоньяк задумався. Він наївно уявляв, що король — то надприродна істота, осяйна в своїй могутності серед блиску золота і коштовних каменів, горда, прегарна, звитяжна, найкраща", найвеличніша, найсильніша в світі; а побачив миршавого, сумного, нудьгуючого, хворобливого чоловіка, мало не жалюгідного зовні, одягненого в темне, мов у траур, і так зайнятого— якимись похмурими своїми почуттями, що, здавалося, він не помічав нічого довкола себе.
"Як! — подумки мовив барон.— Оце такий він, король, той, від кого залежить життя мільйонів людей, хто сидить на вершині піраміди, до кого з благапням тягнеться знизу стільки рук, по чиєму велінню мовчать або гримлять гармати, хто підносить або вергає вниз, винагороджує або карає, хто, як захоче, милує там, де правосуддя прирікає на смерть, хто.одним словом може змінити людську долю! Якби його иогляд'упав на мене, я став би з бідняка багатим, із слабосильного — могутнім; нікому пе відома людина перетворилася б на вельможу, якому всі поклоняються і лестять. Розвалені вежі замку Сігоньяків знову гордо піднялися б, нові землі доповнили б мої зубожілі родові володіння. Я був ба хазяїном гір і рівнин! Але де там сподіватися, що він колись помітить мене в цьому людському мурашнику, який кишить біля його ніг і на який він не дивиться. А коли б він побачив мене, то яка симпатія може виникнути між нами?"
Ці думки, та й багато інших, про які надто довго було б розповідати, так заполонили Сігоньяка, що він ішов рядой із своїм товаришем', не озиваючись ні словом. Ірод не порушував його роздумів і розважався, дивлячись на екіпажі, що їхали в обидва боки. Потім він усе-таки зауважив баронові, що вже скоро полудень, отож пора спрямувати стрілку компаса па суповий полюс, бо нема нічого гіршого, як холодний обід, коли не брати до уваги обіду розігрітого.
Сігоньяк прислухався до цього слушного висновку, і вони повернули назад, до свого заїзду. За час їхньої відсутності нічого особливого не сталось. Адже минуло тільки дві години. Ізабелла спокійно сиділа за столом перед тарілкою супу із скалками жиру, яких було більше, ніж очей у Аргуса; вона, як звичайно, зустріла свого друга ніжною усмішкою і подала йому білу руку. Актори розпитували барона про похід у місто, жартома поцікавилися, чи лишились у нього після цієї прогулянки плащ, хустка та гаманець. Сігоньяк весело відповів, що все на місці. За невимушеною жвавою розмовою барон геть забув про свої похмурі тривожні думки і вже питав сам себе, чи не були вони витвором його іпохондричної уяви, схильної в усьому бачити якісь підступи.
Одначе тривога була небезпідставна — вороги його, незважаючи на кілька невдалих спроб, не збиралися відмовлятись од своїх чорних планів. Герцог, недавно витягши Ме-рендоля з каторги, тепер пригрозив, що відішле його знову туди ж, якщо той не прибере з дороги Сігоньяка, і розбійник надумав попросити допомоги у одногоз своїх друзів, котрий не гребував ніяким брудним ділом, аби лиш добре заплатили. Сам Мерендоль не міг упоратися з бароном, який, окрім усього, вже знав його й був насторожі, так що підступитись до нього було трудно.
Отож Мерендоль подався розшукувати свого друга-роз-бійиика; той жив на площі Нового ринку, біля Малого мосту, в районі, заселеному переважно бандитами, шахраями, злодіями та іншими пройдисвітами.
Поміж високими чорними будинками, котрі підпирала один одного, мов п'яні, що бояться впасти, він вибрав нан-чорніший, найзапущеиіший, найоблупленіший, з вікнами, заткнутими брудним лахміттям і схожими на розгґороті животи, з яких вилазять нутрощі, й рушив вузьким проходом у глибину цього вертепу. Світло, що доходило сюди з вулиці, скоро зникло, й Мерендоль, мацаючи стіни, мокрі га липкі, наче їх вимазали слимаки, знайшов у темряві вірьовку, натягнуту понад сходами замість поручнів,— шворку, про яку можна було подумати, що її зірвали з шибениці і намазали людським жиром. Сяк-так піднявся по хистких сходах, спотикаючись раз у раз об тверді купи грязюки, яка збиралася тут шарами на кожній сходинці ще з тих часів, коли Париж називався Лютецією 29.
Але з кожним кроком по тій небезпечній дорозі темрява рідшала.