Сливе в усіх випадках цей опір придушували, і сьогодні можна вважати, що існує "природна", "одвічна" і "спонтанна" потреба в безпеці й усіх оцих пречудових речах, які виробила наша цивілізація. Людей пощастило затруїти вірусом самозбереження і безпеки, так що вони тепер ладні до смерти воювати за цю безпеку. Насправді ж усе набагато складніше: вони воюють за право на безпеку, а воно належить зовсім до іншої катеґорії. Що ж стосується самої безпеки, то всім на неї плювати. Тривала інтоксикація призвела до того, що всі повірили, ніби вони мають у ній "потребу": цей успіх становить один із суттєвих аспектів приручення і "соціяльної" колонізації. Те, що цілі ґрупи ладні були радше загинути, ніж піддатися деструктуруванню через терористичне вторгнення медицини, розуму, науки і центральної влади, тепер забулося і заслонилося універсальним моральним законом "інстинкту" самозбереження, — однак воно ввесь час дається взнаки, наприклад, у тих робітників, що не хочуть дотримуватися норм безпеки на робочому місці: чого ж вони прагнуть, якщо не зберегти хоча б крихту контролю над власним життям, навіть ціною власного ризику, ціною зростання експлуатації (адже їм доводиться дедалі хутчіш працювати)? Це не "раціональні" пролетарі. Однак вони борються на свій лад і знають, що економічна експлуатація не настільки серйозна, як "проклята доля", проклята частка, котру ніяк не можна випускати з рук, — частка символічного виклику, що є заразом і виклик безпеці, й виклик власному життю. Господар підприємства може їх визискувати до смерти, однак по-справжньому він їх опанує лише тоді, коли змусить кожного ідентифікуватися з його індивідуальним інтересом і зробитися обліковцем і капіталістом свого власного життя. Тоді він стане справжнім Владарем, а робітник — рабом. Поки триває цей нескінченний спротив моральному порядку безпеки і зберігається свій вибір поміж життям і смертю, визискуваний завжди буде вигравати на своєму власному, себто символічному полі.
До цієї ж катеґорії належить і спротив автомобілістів правилам безпеки, тож його доводиться усувати як щось імморальне, — так само скрізь забороняли й засуджували самогубство, тому що воно передовсім означає виклик, на котрий суспільство не може нічим відповісти, а отже, цей виклик забезпечує переважання одної особи над цілісіньким соціяльним устроєм. Проклята доля, ця мізерна крихта, котру ми відриваємо від свого життя, щоб кинути виклик суспільному порядку, ця нікчемна окрушина, котру кожен з нас віддирає од свого тіла, щоб віддати її в дарунок, й котра може зробитися нашою смертю, якщо ми даруємо її самі собі, — ця нескінченно мала частка таїть у собі ввесь секрет символічного обміну, бо ж її дарують, приймають і повертають, а тому вона й недоступна для панівного способу обміну, непідвладна його законові й смертельна для нього, — і як по правді, то це єдиний супротивник, котрого він повинен звести зо світу.
FUNERAL HOMES І КАТАКОМБИ
Часом буває, що від миття, прання, витирання, вилизування, вишкрібання, полірування, шліфування, чищення і вичищання увесь бруд переходить з мертвих речей на живі створіння.
Віктор Гюґо.
Так буває й зі смертю — якщо її змивають і витирають, відшкрібають і вичищають, заперечують і заклинають, то вона переходить на все живе. Вся наша культура — гіґієнічна: вона силкується очистити життя від смерти. В будь-якому пранні засоби для миття спрямовані саме проти смерти. Стерилізувати смерть за будь-яку ціну, ламінувати її, заморозити, помістити за шкло, підфарбувати, створити для неї "дизайн" — одне слово, її переслідують так само загарливо, як і бруд, секс, бактеріолоґічні й радіолоґічні відходи. Макіяж смерти: вислів Гюґа навіює згадку про американські funeral homes, де небіжчика негайно ж вилучають із середовища живих і з їхньої жалоби, щоб створити йому "дизайн" за всіма приписами міжнародного стендинґу, смайлинґу й маркетинґу.
Найбільш непокоїть не те, що небіжчика роблять красивим і надають йому презентабельного вигляду. Так було завжди й у всіх суспільствах. Вони завжди силкувалися подолати мерзенність природної смерти, соціяльну огидність розпаду, що позбавляє тіло всіх його знаків, позбавляє його соціяльної здатности до позначання, залишаючи всього лиш речовину, — і таким чином ставить ґрупу перед жахом її власного символічного розкладання. Небіжчика потрібно прикрашати, укривати його штучною позолотою, щоб уникнути нестерпного вигляду плоті, котра існує сама по собі й перестала бути знаком. Вже голі кістки і скелет несуть у собі можливість заспокоєння ґрупи, адже в них знову відроджується потуга машкари і знаку. Одначе поміж цими двома станами існує цілком природний перехідний етап біолоґічного розпаду, котрий потрібно за будь-яку ціну подолати шляхом саркофаґічних практик (тих, що поглинають плоть), які по суті є семіурґічними практиками. Отож, будь-яка танатопраксія, й у нашому суспільстві теж, аналізується як прагнення подолати утрату знаків, котра негадано звалилася на небіжчика, завадити тому, щоб в його асоціяльній плоті залишилося таке, що нічого не означає (*).
====
*Це відбувається і шляхом звичайного поглинання тіла: в цьому розумінні канібалізм по відношенню до небіжчиків теж є семіурґічною практикою (звичне пояснення його як спроби "перейняти силу небіжчика" становить собою вторинний маґічний дискурс, причому, як дикуна, так і етнолоґа, — проблема тут не в силі, не в надлишковості чи природному потенціялі, а навпаки, в знаках, себто в тому, щоб убезпечити знаковий потенціял від будь-якого природного процесу, від руйнівної природи).
====
Одне слово, ритуальна саркофаґія існує в кожному суспільстві, й одним із її варіянтів є базальмування, штучне убезпечення плоті. Так що практика funeral homes, котра нам, ідеалістам природної смерти, видається такою кумедною і недоречною, улягає тут найдавнішим традиціям. Абсудною вона стає в своїх конотаціях до природности. Коли первісна людина навантажує небіжчика знаками, то робить вона це для того, щоб якмога швидше перемістити його в статус мертвого, себто вивести з двозначного стану поміж мертвим і живим, про що свідчить розпад плоті. Тут аж ніяк не можна говорити, що небіжчик відіграє ролю живого: первісна людина переводить мертвого в його відмінність, адже лише такою ціною вони обоє можуть стати партнерами й обмінюватися знаками. Сценарій в funeral homes має зворотній характер. Тут небіжчик повинен зберігати вигляд живого, відзначатися природністю живої істоти: він так само вам посміхається, у нього той же рум'янець і колір шкіри, він схожий на себе й по смерті, навіть вигляд у нього свіжіший, ніж у живого, так що бракує хіба звучання його слів (але і їх можна прослухати на стереопрогравачі). Це фальшива, ідеалізована смерть у кольорах життя: вона постала з переконання, що життя природне, а смерть неприродна, — а значить, її необхідно натуралізувати, зробити з неї солом'яний симулякр життя. Тут відчувається намагання не дати смерті щось означати, набути знакової потуги, і за цим сентиментальним фетишизмом природности вгадується також нещадна жорстокість до самого небіжчика: йому забороняється гнити, забороняється мінятися, — замість того, щоб перевести його в статус мертвого, а отже, й зробити об'єктом символічного визнання живих, його у вигляді примари утримують в середовищі живих, аби він служив алібі й симулякром їхнього життя. Ув'язнений в природності, він утрачає своє право на відмінність і будь-які шанси на соціяльний статус.
В цьому й полягає уся різниця поміж суспільством, що не боїться ні знаків, ні смерти, котру вони відкрито означають, і нашим "ідеолоґічним" суспільством, де все закутано в мерлецькі пелени натуральности, де всі знаки становлять собою всього-навсього дизайн, котрий підтримує ілюзію природних причин. Смерть є найпершою жертвою цієї ідеолоґізації: заков'язнувши у банальному симулякрі життя, вона стає соромітною і непристойною.
Яка ж величезна прірва лежить поміж оцими святилищами, цими драґсторами усміхненої, стерилізованої смерти — і коридорами капуцинського монастиря в Палермі, куди перенесли мерців, що були поховані на цвинтарі упродовж останніх трьохсот років і добре збереглися в могильній глині разом зі шкурою, волоссям і нігтями: вони лежать або висять, підв'язані під пахви, щільними лавами, кожній катеґорії відведено коридор, — ось коридор для священиків, коридор для інтелектуалів, коридор для жінок, для дітей тощо, — вони так само убрані в грубе полотно саванів або ж, навпаки, в костюми, рукавички чи муслінові мережива, що можуть розсипатися в пил від найменшого доторку; 8 000 трупів у вбогому сяєві, що цідиться крізь віддушини, довгі ряди мерців у неймовірно розмаїтих позах, лукавих, манірних, конвульсивних, лютих чи скромних, — це справжнісінький танок смерти, який, перш ніж зробитися музеєм воскових фіґур для туристів, довго був місцем святкових прогулянок для рідні та друзів цих небіжчиків, адже сюди приходили, щоб їх відвідати, впізнати, показати дітям, й це спілкування зі смертю відбувалося із якоюсь живою фамільярністю і "святковістю", наче в театрі чи у церкві. Бароко смерти (перші тіла, що їх вийняли із могил, датуються ХУІ століттям і Контрреформацією). До чого ж стійке суспільство, що здатне викопувати із могил своїх небіжчиків, бачитися з ними віч на віч в атмосфері інтимности чи видовищности, зносити без жаху і без непристойної допитливости, себто без ефектів сублімації та поважности, що зазвичай нам притаманні, цей театр смерти, де іще дається взнаки жорстокість, навіть якщо вона й не скидається на криваві обряди племени тараумара. Який же це контраст із хибкістю нашого суспільства, що здатне дивитися на смерть лише крізь призму чорного гумору чи перверзивної зачарованости. Який контраст із заклинанням власної тривоги в funeral homes.
СКАСОВАНА СМЕРТЬ
Культ мертвих згасає. Ділянки на цвинтарі тимчасові, постійних концесій вже немає. Мерці залучаються до процесу соціяльної мобільности. Пошана до смерти існує головним чином в середовищі середнього класу та серед простого народу, але сьогодні це зумовлюється більше міркуваннями престижности (могила як друге житло), а не родовим благочестям.