Там з галасом бігала юрба хлоп'ят, жбурляючись сніжками. Лапа загавкав, та один із хлопців схопив його на шию й кинув у пухку кучугуру, з якої ще курив сніг. Вітек кинувся на допомогу, але і йому добре перепало,— його так закидали сніжками, що він ледве вибрався. Проте він дав хлопчиськам здачі і вихором помчав далі, бо пан Яцек його не чекав.
Вони насилу пробралися до кладовища. Тут теж снігу навалило на зріст людини, тільки рамена хрестів чорніли над горбками могил та кучугурами. Місце тут було відкрите, і часом ще схоплювався сильний вітер, здіймаючи снігову куряву, в якій, хитаючись, бовваніли оголені дерева. Навколишні поля, синясті в присмерку, скидалися на запнуті більмами очі. Нічого не можна було розпізнати в далині,— ні кущів, ні дерев, ні шляхів, тільки на заметеній снігом стежці брело повз кладовище кілька людей, зігнувшись до землі під важким тягарем. Щохвилини вони поринали в снігову куряву, та коли вона вщухала, дедалі ближче червоніли спідниці жінок, і вже можна було краще роздивитися окремі постаті.
— Це що за люди? З ярмарку йдуть, чи що?
— Ні, це халупниці. По дрова в ліс ходили.
— І на спині їх несуть?
— Авжеж. Коней у них немає, то й доводиться на собі тягти.
— І багато у вас таких на селі?
— Та чимало. Тільки в господарів своя земля, а інші на чужій землі роблять — поденно працюють або до господарів наймаються.
— І часто вони так по дрова ходять?
— Раз на тиждень пан дозволяє кожному прийти і набрати собі в'язку хмизу. Скільки наламає та на собі потягне, те і його. Тільки господарі мають право возом та з сокирою в ліс їздити. Ми з Кубою частенько їздили і завжди поверталися не з порожніми руками. Куба, бувало, зрубає в лісі який-небудь грабок і так його під хмиз заховає що лісник ніколи не знайде,— сказав Вітек з гордістю.
— Довго Куба хворів? Розкажи-но мені про нього.
Вітек, певна річ, не примусив себе просити, розказав усе, що знав.
Пан Яцек весь час перебивав його запитаннями, іноді аж зупинявся на дорозі, розводив руками, голосно говорив сам з собою, і хлопчик не розумів, що його так хвилює й дивує. До того ж Вітекові вже й страшно трохи ставало, бо стемніло й кладовище наче вдяглося в саван і загомоніло на різні голоси. Вітек побіг уперед, зляканими очима шукаючи хрест на Кубиній могилі. Нарешті знайшов: могила була біля самої огорожі, поряд з занедбаними могилками вбитих на війні — там, де Куба молився в день поминання.
— Отут на хресті написано: "Якуб Соха"! прочитав по складах Вітек, водячи пальцем по великих білих літерах.— Це Рох написав, а хреста поставив Амброжій.
Пан Яцек дав йому два злотих і наказав швидше бігти додому.
— Господи Ісусе! Поміщиків брат, а стоїть на колінах біля Кубиної могили! — пробурмотів Вітек з подивом. Але швидко темніло, похилі дерева якось страшно хитались, і Вітекові стало так моторошно, що він чимдуж помчав навпростець до села. Тільки біля костьолу він зупинився, щоб звести дух і глянути на монети, які міцно стискав у кулаці. Тут і наздогнав його Лапа, і вони вже разом, не поспішаючи, пішли додому.
Біля ставу на них наткнувся Антек, який повертався з роботи. Собака кинувся до нього, став лащитися, радісно гавкати й скавуліти. Антек гладив його, примовляючи:
— Гарний пес! Добрий, хороший! Звідки це ти повертаєшся, Вітеку?
Вітек розповів усе, але про гроші, звісно, промовчав.
— Зайшов би як-небудь до дітлахів.
— Прибіжу, прибіжу! Я навіть для Петруся змайстрував возик і ще одну штучку.
— Принеси! На ось тобі п'ятачок, щоб не забув.
— Я зараз прибіжу, подивлюся тільки, чи не прийшов хазяїн.
— А його хіба немає вдома? — спитав Антек, наче байдуже, однак увесь затремтів.
— У мельника сидить, там про щось селяни з паном розмовляють.
— Хазяйка вдома? — спитав Антек тихше.
— Вдома, вечерю готує. То я тільки подивлюсь і миттю прибіжу.
— Приходь, приходь,— сказав Антек все так само тихо. Йому хотілося розпитати Вітека, довідатись від нього більше, проте він не зважувався — хоча вже темніло, але навколо снували люди, та й хлоп'я дурне, ще розкаже про все вдома. Антек хутко пішов у напрямі своєї хати, але біля костьолу уважно оглядівся навколо і, переконавшись, що за ним ніхто не стежить, звернув у другий бік, на стежку за клунями.
А Вітек побіг додому.
Борина ще не повернувся, в хаті було темно, тільки в печі палали головешки. Ягна поралась по господарству. Вона була сердита, бо Юзька знову кудись побігла, а роботи назбиралося стільки, що невідомо було, за що раніше взятися. Вона навіть не слухала того, що розповідав Вітек, і тільки коли він згадав про Антека, відразу насторожилась.
— Ти нікому не кажи, що він тобі дав п'ятак.
— Коли ви наказуєте, я нікому й слова...
— На ось тобі п'ятак, та гляди ж, мовчи. Він додому пішов? І, не чекаючи відповіді, Ягна раптом схопилася з місця, наче злякана чимось, вибігла на ґанок і стала кликати Петрека, а сама " тривожним допитливим поглядом обводила сад і подвір'я. Заглянула навіть за клуню, за сінник — нікого... Ягна заспокоїлась, але їй стало так прикро, що вона нагримала на Юзьку, яка саме прийшла додому, і стала підганяти її, щоб швидше готувала коровам пійло, та докоряти за те, що вічно бігає по чужих хатах, байдикує. Юзя, звісно, не змовчала — дівчисько було горде, язикате і гризлося з мачухою зуб за зуб.
— Пащекуй, пащекуй, ось батько прийде, він тебе швидко ременем заспокоїть! — пригрозила Ягна, засвічуючи лампу. Вона знов почала прясти і більше нічого не відповідала на бурчання Юзі. Їй здалося, ніби хтось ходить за крайнім вікном.
— Вітеку, глянь, мабуть, підсвинок виліз із хліва й блукає по саду.
Але Вітек запевнив, що загнав усіх свиней у хлів і замкнув двері. Юзя пішла на другу половину і разом з Петреком стала виносити цебра з пійлом для корів, потім вернулася за дійницями.
— Я сама подою корів, відпочинь, коли вже так напрацювалася!
— Давай, давай, знову половину молока у вим'ї залишиш! — ущипливо зауважила Юзька.
— Заткни пельку! — сердито крикнула Ягна, наділа дерев'яні черевики, підтикала спідницю і, взявши дійниці, пішла до хліва.
Був уже вечір, завірюха вщухла, але небо низько нависло над землею, чорне, беззоряне, вкрите хмарами. Похмуро сіріли сніги, і тоскна тиша, тиша глибокої втоми, ніби пригнітила землю. Жодного голосу не чулося з села, і тільки вдалині, в кузні, глухо лунало гупання молотів.
В хліві було темно й душно, корови голосно хлебтали пійло, вилизуючи цебра, і раз у раз важко сопіли.
Ягна навпомацки знайшла ослінчик, сіла біля першої скраю корови, намацала вим'я, обтерла його фартухом і, впершись головою в бік корови, почала доїти.
Тут було так тихо, що вона чула найменший звук, найменший шелест. Струмочки молока цвіркали в дійницю, в стайні поряд тупали коні, з хати долинав приглушений, але крикливий голос Юзьки.
— От цокоче, а картоплю не чистить! — пробурчала Ягна, та раптом змовкла, прислухаючись: надворі зарипів сніг, наче хтось ішов з правого боку від повітки, ішов повільно і, мабуть, зупинявся, бо кроки на мить стишувалися... і знову йшов... Сніг рипів дедалі ближче. Ягна відхилилася від корови і глянула в сірий отвір дверей. В ньому виднілась якась невиразна постать.
— Петрек?
— Тихо, Ягусю, тихо!
— Антеку!
Вона обімліла, її раптом охопило таке знесилля, що вона не могла вимовити й слова, не могла ворухнутися, не могла думати ні про що і тільки несвідомо стискала дійки корови, аж молоко бризкало на спідницю, на землю. Її обсипало жаром, здавалось, ніби вогонь вихором біжить по тілу, блискавками сяє в очах, заливає серце солодкою знемогою. Щось перехопило їй горло, здушило у грудях, навіть здавалося дивним, чому вона не падає мертва?
— З самого різдва чекаю тебе щодня, стережу щовечора, як собака, а ти не виходиш,— прошепотів Антек.
Цей голос, палкий і здушений, пломенів могутнім коханням, тремтів від ніжності, заливав Ягну жаром, насолодою, наповнював почуттям сили. Антек стояв уже проти неї, вона відчувала в темряві, що він сперся на корову й дивиться, нахилившись так близько, аж його гарячий подих обпікає їй обличчя.
— Не бійся, Ягусю! Ніхто не бачив, не бійся... А я вже витримати не міг... Не міг себе побороти... і вдень і вночі... щохвилини стоїш ти в мене перед очима, Ягусю... Чом же ти нічого мені не кажеш?
— Що ж мені сказати тобі, що? — прошепотіла вона сповненим плачу голосом.
Обоє замовкли. Від хвилювання їм перехопило подих. Ця близькість, давно жадана зустріч на самоті, темрява наче впали на них солодким знесиллям, блаженним тягарем, але водночас і викликали незрозумілий страх. Вони так прагнули одне одного — а тут і слово вимовити було важко. Вони рвались одне до одного, а зараз і руки простягнути не було сили. Обоє мовчали.
Корова голосно хлебтала пійло і так хльоскала себе хвостом по боках, що раз у раз зачіпала Антека по обличчю. Нарешті він міцно притримав хвіст, нахилився через корову ще ближче до Ягни й прошепотів:
— Не сплю, не їм, робити нічого не можу,— все через тебе, Ягусю, через тебе...
— Мені теж не легко, ні...
— Думала ти часом про мене, Ягусю? Думала?
— Як же не думати, коли ти завжди у мене на думці, і я вже й ради собі дати не могла. Правда, що ти за мене побив Матеуша?
— Правда. Брехав про тебе, то я йому пельку заткнув. І з кожним те ж саме зроблю.
В хаті грюкнули двері і хтось швидко побіг через двір, просто до хліва. Антек ледве встиг відскочити до ясел і притаїтися за ними. Вбіг Вітек.
— Юзя звеліла цебра принести, треба свиням пійло готувати.
— Візьми, візьми обидва! — насилу вимовила Ягна.
— Та Лисуля ще не випила, я потім прибіжу.
Вітек побіг, і чути було, як знову грюкнули двері. Тільки тоді Антек вийшов із своєї схованки.
— Повернеться, поганець! Піду до сінника, почекаю тебе. Вийдеш, люба?
— Боюсь...
— Приходь! Я хоч і годину, хоч дві чекатиму, тільки приходь,— благав Антек.
Він підійшов до неї ззаду — вона ще сиділа на ослінчику біля корови,— обняв міцно, закинув її голову і так вп'явся губами в губи, що вона задихнулась. Руки її безсило впали, дійниця покотилась по землі. Ягна майже знепритомніла, але напружившись, уся тяглася до нього, шалено притискаючись вустами до його вуст. Вони наче злилися навіки, на смерть, і так завмерли на довгу хвилину в цьому жагучому, дикому, нестямному поцілунку.
Нарешті Антек відірвався від неї і, скрадаючись, вибіг із хліва.
Ягна схопилась, хотіла кинутись до нього, та він тінню майнув на порозі і зник у темряві.