Приплив був переможений.
VIII
Скорше ускладнення, ніж розв'язка
Настала небезпечна хвилина. Тепер треба було спускати машину в човен.
Жільят якийсь час розмірковував, охопивши чоло лівою рукою і спершись ліктем на долоню правої.
Потім він піднявся на зруйнований пароплав, одна частина якого, машина, повинна була відділитись, а друга, корпус, — лишитися на місці.
Він перерізав чотири стропи, якими були прикріплені до правого і лівого борту Дюранди чотири ланцюги труби. Стропи були зі шнурків, і ніж перетяв їх швидко. Чотири ланцюги, що їх більше ніщо не тримало, повисли вздовж труби. Він швидко піднявся з судна на свою споруду, постукав ногою по перекладинах, оглянув талі, перевірив блоки, поторгав канати, помацав підв'язані кінці, переконався, що непросмолена мотузка промокла не дуже, впевнився, що все на місці й тримається міцно, і, зістрибнувши з балки на палубу, став біля шпиля на тій частині Дюранди, яка повинна була назавжди повиснути між Дуврами. Саме тут і було його робоче місце.
Зосереджений, схвильований, але тим хвилюванням, яке допомагає в праці, він окинув останнім поглядом талі, тоді схопив терпуг і почав перепилювати ланцюг, на якому все трималося.
В гуркотняві моря пролупав скрегіт терпуга.
Ланцюг шпиля, прив'язаний до сейталей, що регулювали рухом, був у Жільята просто під рукою.
Раптом почувся тріск. Ланка ланцюга, перепиляна більш як наполовину, лопнула; уся споруда захиталася. Жільят ледве встиг підхопити сей-талі.
Перепиляний ланцюг брязнувся об граніт, усі вісім линв натягнулися, випиляна і вирубана частина днища відділилася від корабля, черево Дюранди розверзлось, і під кілем показалася чавунна плита машини, що повисла на линвах.
Якби Жільят своєчасно не схопив кінець сейталей, усе впало б. Але його могутня рука виявилась на місці; машина почала плавно опускатися. Коли брат Жана Бара Пітер Бар, моцак, розумака і п'яниця, бідний дюнкеркський рибалка, який був на "ти" з адміралом Франції, рятував галеру "Ланжерон", котру спіткало лихо в Амблетезькій бухті, то для того, щоб вивести цю важеленну плавучу озію з бурунів та розлютованих хвиль, він зв'язав морською тростиною велике вітрило, перед тим скачавши його валком, — він сподівався, що очерет потріскається і це дасть можливість вітрові надути велике вітрило. Він надіявся на ламкість тростини, так само, як Жільят на те, що ланцюг розірветься; тут така сама зухвала сміливість, що увінчалася таким самим разючим успіхом.
Кінець сейталей, за який ухопився Жільят, тримався міцно і працював прекрасно. Пригадаймо, що він був призначений для приборкання сил, зведених воєдино і погодинних у своїй дії. В цих сей-талях було щось подібне до булінь-шпрюйта; тільки замість того, щоб брасопити вітрило, вони утримували в рівновазі машину.
Жільят стояв, поклавши руку на шпиль, і, так би мовити, стежив за пульсом свого винаходу.
Він виправдав найкращі Жільятові сподівання. Виявилась дивовижна узгодженість діючих сил.
Поки машина, відділившись від Дюранди за допомогою блоків, опускалася на човен, човен піднімався до машини. Рештки розбитого корабля і судно порятунку, допомагаючи одне одному, взаємно зближувалися. Вони самі шукали одне одного і наполовину полегшували собі працю.
Приплив, безшумно здуваючись між Дуврами, піднімав бот угору і наближав його до Дюранди. Він був не тільки переможений. Мало того — він був приручений. Океан став частиною механізму.
Хвилі, що прибували, піднімали бот безшумно, плавно, майже обережно, ніби він був порцеляновий.
Жільят поєднував і погоджував обидва види роботи — роботу води і роботу свого пристрою — і, занімівши біля шпиля, як грізна статуя, що наказує зразу всім рушійним силам, узгоджував швидкість спуску зі швидкістю підйому припливу.
Жодного стрибка водної стихії, жодного разу не заїли талі. Це була незвичайна співпраця підкорених сил природи. З одного боку, діяв закон земного тяжіння, який опускав машину, з другого — закон припливу, який піднімав човен. Притягання небесних світил, тобто причина припливу, і притягання землі, тобто причина ваги тіл, начеб змовились служити Жільятові. Вони підкорялися без вагань і без зволікань: під дією людської волі ці пасивні сили ставали активними помічниками. Робота просувалася вперед, і відстань між ботом та розбитком непомітно меншала. Зближалися вони мовчки, так, неначе присутність людини наганяла на них страх. Стихія одержала наказ і виконувала його.
Майже в ту саму мить, коли вода перестала підніматися, перестали розмотуватись мотузки. Раптом, але без поштовху, талі зупинилися. Машина, ніби поставлена людською рукою, опинилася в човні. Вона стояла просто, насторчак, незрушно, міцно. Чавунна плита-підставка усіма чотирма кутами рівномірно вперлася в днище бота. Справа була завершена. Жільят розгублено озирнувся.
Доля дарувала цьому бідоласі небагато радощів. Велике щастя пронизало його, мовби стрілою. По тілу розлилася кволість; нітрохи не хвилюючись до цього часу, він затремтів, побачивши, що здобув перемогу.
Жільят дивився на човен, що стояв під розбитим судном, і на машину в човні. Він, здавалося, не вірив власним очам, Він ніби не чекав від себе такого подвигу. Власними руками він здійснив диво, а тепер дивився на нього із щирим зачудуванням. Проте незабаром він опанував себе.
Стрепенувшись, як людина, що пробудилася зі сну, Жільят схопив пилку, перетяв усі вісім мотузок, потім стрибнув у човен, який завдяки припливові був нижче від Дюранди футів на десять, узяв бухту троса, вив'язав чотири стропи, пропустив їх через кільця, вкручені заздалегідь, і прив'язав до обох бортів чотири ланцюги
труби машини, які ще годину тому були прив'язані до бортів Дюранди. Принайтовивши трубу, Жільят розчистив верхню частину машини. На ній лежав чотирикутний шматок палубного настилу Дюранди. Жільят відірвав його і звільнив човен від вантажу дощок та балок, скинувши їх на каміння. Облегшення човна було дуже доречним.
Зрештою, як можна було й передбачити, бот під тягарем машини тримався стійко. Він осів не глибше допустимого рівня, тобто до ватерлінії. Хоч яка важка була машина Дюранди, вона все ж важила менше, ніж купа каміння та гармата, привезена колись на боті з острова Ерм.
Отож усе було закінчено. Залишалося тільки вибратися з протоки.
IX
Успіху досягнуто і тут же втрачено
Закінчено було не все.
Відкрити горловину протоки, перегороджену шматком борту Дюранди, і зразу ж вивести човен поза межі рифу — ось що передусім напрошувалося само собою. У морі дорога кожна хвилина. Віяв легкий вітер, ледь помітні брижі пробігали по гладіні води; чудовий вечір провіщав чудову ніч. Море було спокійне, але вже давав себе знати відплив; зручнішого часу для від'їзду годі було сподіватися. Відплив допоможе вийти з Дуврів, а наступний приплив — добратися до Гернсею. На світанку човен може допливти до Сен-Caнcoнa.
Але виникла несподівана перешкода. Жільят передбачив не все. Машину він звільнив, а трубу ні.
Приплив, піднявши ботик до розбитого, повислого в пoвітрі корабля, зменшив небезпеку спуску машини і пришвидшив її порятунок, але через те, що відстань між ними зменшилась, верхня частина труби застрягла у квадратному вирізі, у зяючому отворі корпусу Дюранди. Труба попала туди, як у пастку.
Послуга, яку падав Жільятові приплив, ускладнилась цією його підступною витівкою. Здавалося, що море, змушене скорятися, таїло в собі лихий замір. Щоправда, те, що зробив приплив, міг змінити відплив.
Труба заввишки понад три сажні входила в корпус Дюранди на вісім футів; рівень води мав обнизитись на дванадцять футів; опускаючись разом із ботом на відпливаючій воді, труба виявилася б на чотири фути нижче від Дюранди і могла б звільнитись.
Але скільки мине часу, поки він вибереться на волю? Шість годин. За шість годин буде майже північ. Яким чином випливти звідси в таку пору, яким фарватером пробиратися серед усіх підводних брил, якщо й серед білого дня видобутися звідси майже неможливо, і яким способом уночі пройти крізь засідку рифів?
Хочеш не хочеш, а треба було чекати ранку. Через ці втрачені шість годин потрібно було втратити не менше дванадцяти.
Годі було навіть і думати про те, щоб прискорити відплиття, заздалегідь розгородивши вхід в ущелину рифу. Загорода могла знадобитися під час наступного припливу.
Жільят змушений був відпочивати.
Сидіти склавши руки — ось чого він не робив ще ні разу відтоді, як попав на Дуврський риф.
Цей вимушений відпочинок дратував і майже обурював його, так, ніби в тому була якась його вина. Він говорив сам собі: "Що подумала б про мене Дерюшетта, якби побачила, як я тут б'ю байдики?"
Однак передихнути йому, здається, було необхідно.
Бот перебував тепер у його повному розпорядженні, і він вирішив заночувати в ньому.
Він подався на Великий Дувр по овчину, спустився звідти, повечеряв кількома молюсками і двома-трьома морськими каштанами, жадібно допив залишки прісної води із майже порожнього дзбана, закутався в овчину, яка огорнула його приємним теплом, ліг, як сторожовий собака, біля самісінької машини і, насунувши на очі шапку, заснув. Він спав глибоким сном. Так сплять, коли завершать якусь важливу справу.
X
Море застерігає
Жільят ураз прокинувся серед ночі, ніби від поштовху пружини. Розплющив очі.
Дуври над його головою були освітлені наче відблиском сліпучого жару. Чорна стіна рифу мовби палала в полум'ї якогось вогню. Звідки йшов цей вогонь? З води.
Море було незвичайне.
Можна було подумати, що хтось підпалив воду.
Скрізь, куди кинеш оком, в самому рифові й довкола нього, море палало. Але не червоним полум'ям: воно нітрохи не нагадувало палахкотіння кратера чи іскріння горнила. Ні потріскування, ні тепла, ні багрянцю, ні гулу. Синюваті смуги на хвилях нагадували складки савана. Широке білясте світло мерехтіло над поверхнею води. Але то була не пожежа, а її привид.
Так, немов блякла заграва якогось потойбічного вогню наповнила простір могильного склепу.
Важко собі уявити підпалену темряву.
Ніч, безмежна, каламутна, розсіяна, здавалося, була пальним для цього холодного вогню. Таким могло уявлятися світло сліпій людині. Морок був невід'ємною частиною цього примарного сяйва.
Моряки Ла-Маншу знають цю дивовижну фосфоресценцію, сповнену тривожних застережень мореплавцям.